Розділ «VI. ЖОВТНЕВА БУРЯ: ЧАС ІСТОРИЧНОГО ВИБОРУ»

27 жовтня позиція Центральної Ради була ще раз підтверджена у зверненні Генерального Секретаріату „До всіх громадян України”.

Того ж дня на об’єднаному засіданні ради робітничих і ради солдатських депутатів у театрі Бергоньє лідер київських більшовиків, який головував, виступив із розлогою промовою. „Центральна Рада встромила ніж у спину революційного Петрограда, — говорив Г. Пятаков. — Це запам’ятається. Якщо ради будуть розчавлені, якщо Керенський у крові потопить повстання петроградських робітників і солдатів, то український народ надовго повинен забути про право на самовизначення. До вас, товариші-українці, робітники і солдати, — звертаюсь перш за все з гарячим закликом не йти за Центральною Радою, яка стала на шлях ганебного угодовства, а всіма силами підтримати повстання петроградських товаришів”[820].

Засідання ухвалило запропоновану більшовиками резолюцію зі співчуттям петроградським робітникам і солдатам і запевненнями у готовності підтримати їх почин. Документ завершався постановою: „Організувати ревком Рад, передати йому всю повноту влади по Києву, доручити йому всемірно проводити в життя постанови з’їзду Рад і підкорити його дії вищому контролю Київських Рад Р. і С. Д., які мають право переобрати його в будь-який момент”[821].

До складу ревкому, за винятком кількох лівих есерів, війшли лише більшовики — В. Затонський, А. Іванов, І. Кулик, І. Крейсберг, Я. Гамарник, М. Лебедєв, Л. Пятаков, а очолив його Г. Пятаков. Сформований орган перебрався до колишнього царського палацу на Олександрівській вулиці, перетворив його на свою опорну базу, завіз туди 200 гвинтівок. Однак нічого іншого вдіяти не вдалося.

Ввечері 28 жовтня палац було оточено військами. Делегація від Центральної Ради, міської думи, меншовиків, есерів і бундівців зажадала видачі зброї і звільнення палацу. Г. Пятаков, зважаючи на розклад сил і невдале розташування Маріїнського палацу (віддалення від „Арсеналу” та інших пунктів збору революційних сил), схилявся до прийняття висунутих умов, тим паче, що вимоги припинення боротьби не було[822].

З думкою Г. Пятакова погодились усі члени ревкому і до палацу війшли 12 юнкерів для прийняття зброї. Слідом за ними до приміщення вірвалася юрба озброєних козаків, офіцерів. Членів Ревкому заарештували, почали знущатися, а потім під конвоєм переправили до штабу Київського військового округу.

Однак на засіданні Київського комітету РСДРП(б) спільно з представниками заводів і військових частин 29 жовтня було відновлено ВРК, до якого поряд з А. Івановим{10} і В. Затонським, що випадково уникли арешту, війшли М. Богданов, О. Карпенко, І. Кудрін, Друзяк ін та ін.[823]

Ревком розробив план і взяв на себе керівництво повстанням. Була випущена листівка, в якій ревком повідомив, що об’єднане засідання київських рад робітничих і солдатських депутатів передало йому всю повноту влади в місті й доручило перетворити в життя рішення ІІ Всеросійського з’їзду рад. Листівка закликала трудящих підтримати ревком у боротьбі проти сил Тимчасового уряду. „Об’єднуйтесь же, — говорилось в документі, - тут, у Києві, навколо комітету Ради робітничих і солдатських депутатів, а по всій Росії — навколо з’їзду Рад!”[824]

Надвечір того ж дня за сигналом ВРК розпочалося збройне повстання проти сил штабу Київської військової округи. Головною ареною став Печерський район міста. Вирішальну роль у повстанні грали робітники „Арсеналу” і солдати 3-го авіапарку. До них приєдналися повсталі інших регіонів. Наступного дня — 30 жовтня — в місті розпочався загальний страйк робітників і службовців. В ході триденних вуличних боїв (перебіг боротьби на солідній документальній основі неодноразово відтворювався в історичній літературі) війська штабу КВО були розбиті. Більшість військових частин і штаб здались повсталим[825].

Мабуть можна у чомусь погодитись із критичними заувагами на адресу повсталих та їх керівників, висловлених В. Верстюком: відсутність єдиного плану, централізованого керівництва, узгодженості дій, високої організованості тощо[826]. Однак і ставити під сумнів сутність того що сталося в останні дні Жовтня в Києві, кваліфікувати події лише „локальними” „збройними інцидентами на Печерську” також навряд чи правомірно[827]. В результаті автору залишається лише дивуватися швидкій капітуляції достатньо численного континента військ штабу КВО.

Центральна Рада у дні київських боїв зайняла вичікувальну позицію, вдало маневруючи.

Думка про те, що збройні сили Ради брали участь у повстанні в союзі з більшовиками, не має фактичного підтвердження. Однак останнім часом така точка зору поширюється нерідко з посиланнями на О. Субтельного, який таким чином викладає перебіг подій наприкінці жовтня — на початку листопада 1917 р.: «Не маючи достатньо сил, щоб розбити і Центральну Раду, й прибічників Тимчасового уряду в Києві, які згуртувалися навколо штабу армії, більшовики вирішують на деякий час утримувати добрі стосунки з українцями, намагаючись водночас покінчити зі штабом армії. 10 листопада (за новим стилем. — В. С.) в Києві вибухнули бої майже шеститисячних сил більшовиків із штабом армії, в розпорядженні якого було до 10 тис. чоловік. У вирішальний момент Центральна Рада наказала 8 тис. своїх бійців прийти на допомогу більшовикам, змусивши штаб армії до евакуації з Києва.

Але більшовики оторопіли від здивування, коли Центральна Рада оголосила, що бере на себе верховну владу в усіх дев'яти губерніях, де українці становлять більшість»[828].

Насправді ж, захоплена подіями зненацька, Центральна Рада деякий час вагалася, визначаючись із лінією поведінки. Серед інших чинників зумовлювалось це й тим, що вона, принаймні спочатку, не могла почувати і не почувала себе впевнено у суто військовому відношенні. Терміново відкликані з фронту українізовані частини (ешелон полуботківців, батальйон ім. Т. Шевченка) дістались Києва лише на початку листопада. «Але од їх вже не було ніякої помоги, — стверджує Д. Дорошенко. — Ті українські частини, що приходили до Києва, були вже стомлені фізично і духовно і розложені більшовицькою пропагандою. На ті полки, що стояли в Києві, надія теж була невелика: це показали падолистові події, коли українські вояки одверто виявляли симпатії до більшовицького діла»[829]. Тому 28 жовтня, не домігшись від штабу округи призначення при ньому комісара від Комітету для охорони революції на Україні з усуненням комісара Тимчасового уряду Кирієнка, а також того, щоби штаб координував свої дії з Українським Генеральним військовим комітетом, Центральна Рада розпустила Крайовий комітет, передавши визначені йому функції Генеральному Секретаріату: «Керування воєнними властями доручається Штабу округи під контролем комісаріату»[830].

Продовжуючи лавірування, Рада в ніч на 29 жовтня підписала зі штабом військової округи угоду, згідно з якою передавала вищу військову владу в Києві командуючому округою. Щоправда, при останньому мала бути заснована тимчасова комісія, «яка інформується про всі накази, що стосуються наміреного вжитку збройної сили в окрузі на випадок політичних та анархічних виступів». До комісії мали ввійти по одному представникові від Генерального Секретаріату, Українського Генерального військового комітету, Українського військового з'їзду, Козачого з'їзду, Київської міської думи, Ради робітничих депутатів та інші особи, «яких начальник округи вважатиме за потрібне запросити»[831].

Не вдаючись до безпосередньої участі у бойових діях, Рада під час більшовицького повстання нарощувала політичний авторитет протестами проти розгрому військами штабу округи демократичних організацій, арешту членів ВРК — більшовиків, роз'яснювальною роботою серед чехословацької бригади, юнкерів і «ударників» тощо[832]. Під натиском повсталих, унаслідок дипломатичних і агітаційних зусиль ради та процесів внутрішнього розкладу частини штабу Київської військової округи, зазнавши низки відчутних поразок, відступили, їхнє керівництво врятувалося втечею з Києва.

У переговорах 31 жовтня — 1 листопада 1917 р., що мали на меті встановлення миру в місті, знесилені в ході повстання більшовики змушені були згодитися з усіма умовами, що їх висунула Рада[833].

1 листопада 1917 року Центральна Рада оголосила себе крайовою владою в Україні. У заклику, опублікованому Генеральним Секретаріатом, наголошувалось: Центральна рада обрана всім народом України і виражає волю усієї революційної демократії. По суті це крайова Рада селянських, робітничих і солдатських депутатів[834].

Г. Пятаков, якого разом із заарештованими колегами юнкери змушені були звільнити, приступив до виконання обов’язків голови Військово-революійного комітету. Він надіслав Раднаркому Росії радіотелеграму, зміст якої засвідчував його надії на можливість уникнути збройної боротьби з Центральною Радою: „Дружним зусиллям більшовицьких і українських солдатів і озброєних червоногвардійців штаб (Київської військової округи — В. С.) примушений здатися. Бунтівники роздавлені після великої рушничної, кулеметної та артилерійської перестрілки… Лакеї Керенського спробували посилати різні частини військ проти українців і більшовиків, але жодна не пішла”[835]. Наступного дня Військово-революційний комітет звернувся до жителів Києва із закликом до мирної праці. А брат Георгія — Леонід Пятаков, який став головою ВРК ради робітничих і солдатських депутатів, заступивши на цьому посту молодшого брата, телеграфував до Петрограда Л. Троцькому: „У Києві все спокійно”[836].

Останнє, звісно, не відповідало дійсності. „Було ясно, — писав про ті дні В. Затонський, — що сутичка (з Центральною Радою — В. С.) неминуча, та у нас сили не було. Підбурити маси проти Центральної Ради було далеко трудніше, ніж проти білих, і тут треба сказати, що в багатьох з поміж нас не було цілковитої певності, що з Радою треба було кінчати збройною рукою”[837].