Розділ «V. ТРИВОЖНІ РЕВОЛЮЦІЙНІ БУДНІ Й РОЗВІЮВАННЯ ІЛЮЗІЙ»

Бурхливі події сталися в Бердичеві — другому після Ставки Верховного головнокомандуючого центрі корніловщини. Солдати заарештували А. Денікіна та інших членів командного складу штабу Південно-Західного фронту. Те ж відбулося і в штабах VII та Особливої армій цього фронту[725].

Отже основні ударні сили корніловців — від калединців на сході України до денікінців — на заході — були паралізовані. Відкритий похід на революційні завоювання, на демократичні здобутки буквально за кілька днів було зірвано. Широкі народні маси прийшли в рух почасти під впливом агітації лівих сил, почасти з інстинктивного відчуття загрози, яка підійшла впритул. На цій основі позначилося нове революційне піднесення, що з кожним днем набирало дедалі більшого розмаху і могутності. Найнаочнішим показником формування нової ситуації стало помітне пожвавлення роботи рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, які виступали головними органами захисту завоювань революції і почали переходити до здійснення владних функцій у багатьох містах. Зневірюючись у здатності наявної політичної системи розв’язати нагальні завдання розвитку країни, маси все частіше звертали обнадійливі погляди у бік рад, дедалі настійніше вимагали передачі їм влади.

30 серпня 1917 р. резолюцію з вимогою переходу влади до рад ухвалили загальні збори моторно-понтонного батальйону, дислокованого в Харкові, 10-тисячний мітинг робітників Брянського заводу і збори полкового комітету 271-го запасного піхотного полку в Катеринославі, загальні збори трубопрокатного заводу „С” в Нижньодніпровську; 31 серпня — збори робітників заводу Дітмара в Харкові, збори робітників клепального цеху суднобудівного заводу „Руссуд” в Миколаєві, 1 вересня — Харківська конференція фабзавкомів, обласна нарада рад робітничих і солдатських депутатів Донецько-Криворізького басейну, мітинг робітників цвяхового заводу Гантке в Нижньодніпровську[726].

Така ж картина спостерігалась і в інших населених пунктах України, відбиваючи тенденцію, що ставала домінантною в цілому в Росії.

Враховуючи крутий поворот у розвитку революції, різку зміну в розстановці сил, ЦК РСДРП(б) 31 серпня 1917 р. ухвалило резолюцію “Про владу”, яка того ж дня була затверджена величезною більшістю голосів Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. Резолюція вимагала відсторонення від влади організаторів корніловщини і передачі влади робітникам і селянам. 5 вересня аналогічне рішення прийняли об’єднані збори рад робітничих і солдатських депутатів Москви.

Події в обох столицях країни стали каталізатором для рішучого коливання настроїв в регіонах. Уже 3 вересня на пропозицію більшовика М. Тарногородського до резолюції про поточний момент, ухваленої Петроградською радою, приєдналася Вінницька рада робітничих, солдатських і селянських депутатів (53 голоси — “за”, “проти” — 3, при 9 тих, хто утримався”[727]. 8 вересня подібне рішення з ініціативи Г.Пятакова було прийнято Київською радою робітничих депутатів (119 голосів — “за”, 67 — “проти”)[728].

Тоді ж подібну позицію зайняла обласна нарада рад робітничих і солдатських депутатів Донецького і Криворізького басейнів[729]. Дещо пізніше такі ж зміни пережили Глухівська, Старокостянтинівська і Дружківська ради робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Революціонізація рад, яка відбувалася, природно, з різним рівнем інтенсивності, мала спільним завершальним “акордом” їх більшовизацію. В ході перевиборів Харківської ради робітничих і солдатських депутатів (остання декада серпня 1917 р.) найбільше місць — 12 — отримали члени РСДРП(б), а головою виконкому став більшовик П. Кін[730]. Перевибори Горлівсько-Щербинівської підрайонної ради робітничих і солдатських депутатів, які закінчилися 18 вересня, принесли більшовикам 63 місця, лівим есерам — 11, а меншовикам — лише 6[731]. В обстановці переважного впливу більшовиків пройшли вибори до Луганської ради робітничих і солдатських депутатів. Фракція РСДРП(б) завоювала 82 місця зі 120, у виконкомі — 14 з 20, а в його президії — 5 із 7. Головою ради став К. Ворошилов{6}, а його заступниками Ф. Воронін.

Під контроль вересневих перевиборів Конотопську раду робітничих і солдатських депутатів очолив більшовик Н. Марута, Боково-Хрустальську раду робітничих і солдатських депутатів більшовик М. Шкадінов, Сло’вянську раду робітничих і солдатських депутатів — більшовик П. Шишков[732].

Так найрадикальніша тогочасна сила РСДРП(б) — набула ще більшого авторитету і впливу як у центрі, так і на місцях, ще більше зміцнили свої позиції, а ради робітничих і солдатських депутатів отримали нове дихання. Виникла можливість досягнення нового компромісу між лівими партіями для вжиття невідкладних заходів, які б відвернули наближення економічного краху, для подальшого поглиблення демократичного процесу.

За цих умов більшовики знову висунули гасло “Вся влада Радам!”, розраховуючи втілити його в життя мирним шляхом (а така можливість існувала протягом одного-двох тижнів наприкінці серпня — на початку вересня 1917 р.). Однак угодовські партії не пішли назустріч більшовикам, прагнучи втихомирити маси. Праві ж партії тим часом готували нову корніловщину. Проведений В. Леніним аналіз тогочасної ситуації, ймовірних тенденцій політичних перспектив привів його до висновку: “Виходу нема, об’єктивно нема, не може бути, крім диктатури корніловців або диктатури пролетаріату…”[733].

Такою ж по суті залишається і принципова оцінка тогочасної ситуації в працях найавторитетніших представників сучасної історіографії[734].

Таким чином, на осінь 1917 р. первісні суспільно-політичні альтернативи, як вони уявлялися навесні, зазнали суттєвих трансформацій і набули настільки відмінного, діаметрально-протилежного, полярного змісту і форм, що дійшли граничного антагонізму. Сили ж, які на них орієнтувалися, природно, вели відповідну роботу щодо залучення під свої прапори якомога більшої кількості прибічників, розв’язання на свою користь “проблеми більшості” в революції.

Крайньою політичною силою, що послідовно, принципово протистояла планам нової корніловщини, була РСДРП(б). Хоча вістря після липневих репресій, ідеологічних кампаній було спрямоване передусім проти них, більшовики організовано виходили з-під постійних ударів, вдало перегруповували свої ряди, примножували потенціал. Їх чисельність у порівнянні з лютим зросла до жовтня у 15 разів і перевищила 360 тис. На Україні цей процес був ще інтенсивнішим. Збільшення партійних рядів йшло тут майже удвічі швидше, а загальна кількість більшовиків на момент вирішального виступу значно перевищила 50 тис. членів РСДРП(б)[735].

На цей же час значно зміцніла соціальна опора більшовиків, відбувались досить істотні якісні зміни у середовищі тих класів і груп, з яких формувалась політична армія соціалістичної революції.

Чи не найбільші зрушення сталися в організації пролетаріату на Україні, що виявилося, зокрема, у створенні загальноміських та ряду обласних об’єднань робітничих організацій, у яких дедалі більшу роль відігравали більшовики. На вересень-жовтень 1917 р. у всіх великих промислових центрах України більшовицький вплив був незаперечним, насамперед серед робітників таких галузей промисловості, як металургійна, металообробна, гірничовидобувна, що об’єднували переважну частину промислового пролетаріату. Майже 70 відсотків індустріального пролетаріату працювало на підприємствах з більшовицькими завкомами.

Практично під незаперечний вплив більшовиків потрапили новостворена профспілка гірничих робітників Півдня Росії, що нараховувала понад 100 тис. чоловік, обласна спілка металістів Південно-західного краю, що мала в своїх рядах понад 250тис. чоловік[736].

Найістотніших успіхів у завоюванні на свій бік робітничих мас домоглись ліві сили в Донбасі, в промислових містах Лівобережжя. Секретар обласного комітету РСДРП(б) Донецько-Криворізького басейну Ф. Сергєєв (Артем) був недалеким від істини, коли в листі до ЦК партії повідомляв: “У масі профспілки наші”[737]. Посилився процес більшовизації профспілок у містах Південно-Західного краю та Півдня України, хоча тут до пізньої осені він був порівняно менш інтенсивним.

Консолідацію пролетарських сил, їх полівіння по-своєму підштовхували дії промислово-фінансових кіл. Окрім спроб генерала О. Каледіна організувати буквально на кордонах України, а почасти і в її межах, “другу корніловщину” реальну загрозу становила й “економічна корніловщина”. Підхопивши лозунг фабриканта П. Рябушинського про придушення революції “кістлявою рукою голоду”, підприємці вдалися до масових локаутів, згортання, припинення під різними приводами роботи виробництв. На жовтень в Донбасі не працювало 200 шахт[738]. Були зупинені численні заводи, серед них такі великі як Костянтинівський, Дружківський, Маріупольський металургійні.

Потрапляючи в економічну безвихідь, робітники не корилися, не відступали, не ламалися, а, чинячи стихійний спротив, шукали захисту у політичних сил, які, дотримуючись альтернативних шляхів суспільного розвитку, пропагували плани подолання господарської розрухи, відвернення економічного колапсу. Найактуальнішим тогочасним гаслом стала вимога встановлення робітничого контролю над виробництвом і розподілом продуктів. Так зміцнювалася тенденція тяжіння до більшовиків, їх позиції, їх програми. Тому-то значна кількість робітників і вливалася в більшовицькі ряди.