Розділ «V. ТРИВОЖНІ РЕВОЛЮЦІЙНІ БУДНІ Й РОЗВІЮВАННЯ ІЛЮЗІЙ»

Україна у революційну добу. Рік 1917

Хоч і дещо м'якше, та по суті так само оцінював епізод і В. Винниченко. «…Перший же виступ Д. Дорошенка перед Центральною Радою, — писав він, — показав, що він не відповідав тим завданням, які складалися на голову українського революційного Уряду.

Д. Дорошенко, стоявши весь час поза життям і діяльністю Ц. Ради, не бравши безпосередньої участи в революційному ходові всіх подій, не розумів і не відчував духу й змісту нашого напряму.

Він дуже точно, совісно підійшов до Інструкції, принявши її, як справжню Конституцію, якої треба строго додержуватись. З його невеличкого експозе Ц. Рада побачила, що в його особі був би не революціонер, не борець за дальший розвиток здобутків, а акуратний і совісний урядовець Тимчасового Правительства.

Розуміється, це не могло задовольнити Ц. Раду»[660].

Під впливом М. Грушевського Д. Дорошенко погодився на зміну декларації, наближення її положень до платформи Другого Універсалу й оперативно це здійснив. Однак, незважаючи на прохання голови Центральної Ради до репортерів не вміщувати розповсюджений серед них завчасно текст попередньої декларації, «Киевская мысль» його оприлюднила. Це, природно, додало масла у вогонь, а в самого Д. Дорошенка викликало нові сумніви щодо правильності прийнятого політичного рішення.

«До того ж, — повідомляє М. Грушевський, — як він (Д. Дорошенко. — В. С.) мені розповів — приїхав з московської наради Штейнгель — його протектор в городськім союзі, — поділився з ним враженнями, що кадетський противукраїнський курс зміцнюється, перспективи української автономії і «краєвого органу» дуже слабі, отже з того виходило, що Генер[альний] секретаріат — установа ілюзорна, і Дорошенкові ніяк не треба зв'язуватись з нею й рискувати постом чернігівського губернатора, з котрого він був таким щасливим… Отже, Дорошенко заявив мені, що він не хоче бути в Генеральнім секретаріаті.

Було се дуже недоречно, грозило новими проволоками і ускладненнями, бо Винниченка уряд міг би не затвердити. Але не було що робити. Дорошенко ніяк не хотів рискувати своїм щастям, а за те обіцяв їхати до Петербурга і просити за затвердження Винниченка. Кінець кінцем рішено було помиритися з сим фактом і пробувати щастя з Винниченком — за браком якоїсь іншої комбінації. По закритім засіданні 18 серпня, що затяглось в глибоку ніч, проголошено відмову Дорошенка; вона мотивувалася тим, що метод фракційного формування не оправдав себе: кандидати, визначені до Генерального секретаріату фракціями, часто в їх неприсутності, без попереднього порозуміння, відмовлялися від сих доручень, і справа протягається. Тому Мала рада прийняла відмову Дорошенка до відому й доручила формування кабінету Винниченкові. Він дав згоду й намітив зараз же план нового кабінету…»[661].

Д. Дорошенко доводить, що М. Грушевський, незважаючи на певні розходження, які виникли між ними, дуже вмовляв його залишитись на посаді Голови Генерального Секретаріату, однак перешкодила та обставина, що його вважали креатурою Тимчасового уряду (саме так було витлумачене й інтерв'ю заступника російського прем'єр-міністра М. Некрасова, опубліковане в ті дні).

Д. Дорошенко пише, що він узявся вмовити В. Винниченка повернутись на залишену посаду й очолити той склад Генерального Секретаріату, який сам же й запропонував, пообіцявши якнайшвидше владнати з Тимчасовим урядом питання про затвердження Секретаріату і домігся цього[662]. Знову ж таки, варто зауважити, що й Ф. Штейнгель, якому Д. Дорошенко запропонував війти до складу Генерального Секретаріату, більше не фігурував як претендент на секретарську посаду. Д. Дорошенко остаточно відмовився від посади Голови Генерального Секретаріату 18 серпня, а 21 серпня В. Винниченко зробив доповідь на засіданні Малої Ради, де оголосив новий склад Секретаріату. Він був схвалений 17 голосами при 11 тих, хто утримався. Незважаючи на те, що зібранню не вистачало кворуму, ухвалу було визнано правочинною, а список секретарів надіслали до Петрограда, де 1 вересня їх було затверджено[663].

Персонально для В. Винниченка, та й для українського руху таке завершення кризи можна вважати за почесну, в чомусь принципову перемогу. Адже весь серпень офіційний Петроград безупинно намагався довести, що український уряд очолює германофіл, провідник сепаратистського курсу, вигідного воєнним противникам Росії[664]. З огляду на поточний момент, останнє зовсім не скидалося на дитячі пустощі. М. Грушевський стверджує, що український рух в 1917 р. перебував у полі «дуже пильного секретного нагляду російської контррозвідки», яка продовжувала «збирати обтяжуючий матеріал проти діячів укр.[аїнської] революції на випадок можливості притягти їх до відповідальності. Логіка тих, хто мав вести боротьбу з ворожим шпигунством, була простою, виходила з того, що український рух ведеться «на німецькі гроші»[665].

Ситуація ускладнювалася тим, що «доволі неприємну тінь кидали на нашу українську роботу різні підозрілі діячі з «Союза визволення України», такі як O. Скоропис-Йолтуховський, Степанківський, Залізняк, що після того, як український рух набрав розголосу, почали й собі шукати доріг на Україну і старались так чи інакше зв'язатись з Центр[альною] радою». Щодо названих осіб, а також численних галичан, які волею долі в 1917 р. опинились у Києві, були відомості, частково просто підозри, про їхні зв'язки з ворогами Росії «і при неприхильних в грунті справи відносинах російських громадянських і урядових кругів до нашої роботи се був доволі неприємний момент»[666].

Узагалі, слід визнати, що в досліджуваний період Центральна Рада не приділяла належної уваги розвиткові національно-визвольного руху на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорщини. Щоправда, абстрактно-теоретично питання про возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі порушувалося не раз. Але до будь-яких практичних, політичних кроків справа не доходила. Потреба ж у цьому була, оскільки в 1917 р. активізували свою діяльність Українська парламентарна репрезентація у Відні (голова — Є. Петрушевич) та Народний Комітет у Львові. їхня діяльність характеризувалася поміркованістю, лібералізмом у порушенні назрілих питань національного розвитку. При цьому помітно вирізнялися дві течії. Одна мала австрофільську орієнтацію і вимагала культурно-національної, частково національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини. Інша, радикальніша, яка була представлена здебільшого молоддю, критично ставилася до обмежених вимог у культурній сфері, обстоювала право на самовизначення й об'єднання всього українського народу в межах його етнічної території. Ця течія дедалі посилювалася, оскільки уряд Австро-Угорщини не лише відхиляв практично всі вимоги українців, а й схилявся до того, щоб до створюваної Польської держави приєднати Східну Галичину й інші західноукраїнські землі, що входили до складу імперії[667]. Влітку 1917 р. у процесі підготовки Стокгольмської конференції II Інтернаціоналу голова Української соціал-демократичної партії, що діяла на території Галичини і Буковини, В. Темницький проінформував світову громадськість про прагнення галицьких і буковинських соціал-демократів домогтися забезпечення українському народові права на вільний національний розвиток, на створення «самостійної української держави, в яку мають увійти всі землі, заселені українцями»[668].

Проте ані Українська парламентарна репрезентація, ані соціал-демократи Галичини і Буковини не ставили на порядок денний питання про створення реальних соціально-політичних передумов для розв'язання національного питання. Сподівання трудящих західноукраїнських земель усе більше зверталися на схід, вони з великим ентузіазмом сприймали повідомлення про нові революційні завоювання братів у Наддніпрянській Україні, і це не залишалося непоміченим Тимчасовим урядом, антиукраїнськими силами узагалі.

Тому-то й зводити суть української урядової кризи до випадкових кроків, чиїхось симпатій чи антипатій було б виявом поверховості. У відмові Центральної Ради від програми, яку пропонували українські ліберальні кола, уособлювані Д. Дорошенком, виявилась свого роду політична інтуїція, навіть інстинкт самозбереження Української революції. Водночас слід зважити, очевидно, й на те, що ті ж самі чинники виключили можливість різкого коливання вліво, у бік крайнього радикалізму. І якщо в такий спосіб оцінювати кінцевий результат, то можна стверджувати, що Українська революція втрималася на обраному ще з весни курсі й послідовно розвивалася в річищі автономістсько-федералістських орієнтацій, не вдаючись до скільки-небудь різких рухів, відходу від вельми поміркованої, реформістської тактики. Саме в такому контексті — як логічне продовження, поглиблення Української революції — є сенс оцінювати невиразну реакцію Центральної Ради на інструкцію Тимчасового уряду, завершення урядової кризи, затвердження Петроградом після певних зволікань 9 з 14 секретарів і всього Генерального Секретаріату на чолі з В. Винниченком. «…Найголовніший, найважніший здобуток усієї нашої боротьби за цей період — ідею української державности — було затверджено, зреалізовано, введено в життя, — писав В. Винниченко. — Яка б ні була та Інструкція, які б обмеження й перепони вона ні ставила, а все ж таки це була Констітуція автономної України, це був державний правосильний акт, це був історичний, великої ваги факт, який провів виразну, чітку лінію в відносинах України й Росії…

Це найкращий період у боротьбі за відродження нашої нації. Революційний, одважний, повний віри, натхнення, ентузіазму.

Це період акції воістину самого народу, широких творчих мас його. І тільки цим можна пояснити наші такі значні успіхи в сфері національних здобутків»[669].

Здається, наведеному висновкові В. Винниченка, практично кожному його слову, можна дуже суттєво заперечити. Проте в будь-якому разі доведеться погодитись з тим, що на розглядуваний момент провідники Української революції майже й не прагнули досягти більших завоювань, аніж ті, що стали політичною реальністю. І з цього погляду, за всієї своєї обмеженості, скромності, вони, очевидно, й мають сприйматися як інтегрально позитивні. Значною мірою збігається з думкою Винниченка підсумкова оцінка даного етапу Української революції П. Христюком, який, однак, суттєво її доповнює. Застерігаючи, що він не прагне давати вичерпну «правдиву оцінку довершеним українським народом в цей період його боротьби за краще існування ділам», один з лідерів УПСР зазначає: «Були і в цей час помилки, але досягнені результати, безумовно, покривають їх, свідчучи про великі творчі сили пробудженого до нового життя українського робітника, селянина і солдата. З тих результатів два являються найбільш значними: перший — це ствердження факту державного відродження України, і другий — примирення між українською і не українською демократією, тобто створення на Україні єдиного революційного демократичного фронту. Обидві ці перемоги українського народу однаково значні і доповнюють одна одну. Після цього вже не було вороття до старих часів безпросвітньої неволі, коли український народ викреслювався цілком з великої книги всесвітнього буття».[670]

Однак це зовсім не означає, що слід заплющувати очі на справді суттєві хиби в діяльності українського проводу, на серйозні прорахунки, які вже на той момент закладали підмурок майбутніх трагічних подій. У концентрованому вигляді вони віддзеркалюються у відносинах Центральної Ради з Тимчасовим урядом з приводу українізації армії й загалом у ставленні до цього, значною мірою малоконтрольованого, навіть більше — стихійного процесу.

***

В усій поведінці Петрограда у липні—вересні 1917 р. найсимптоматичнішим було вилучення зі складу Генерального Секретаріату військової структури. Це ще раз продемонструвало справжні позиції Тимчасового уряду, який після липневих подій поводив себе щодо України дедалі зухвало, однозначно було свідченням прагнення будь-що не допустити зміцнення сил, які виборювали автономію України. Зрозуміла річ, що за таких обставин державотворчі задуми Центральної Ради ставали дедалі проблематичнішими, значно ускладнювались.

Домагаючись затвердження українського уряду в серпні—вересні 1917 р., Центральна Рада, побоюючись нових суперечностей у відносинах з Петроградом, питання про генерального секретаря у військових справах не порушувала, хоча ще 16 червня на цю посаду було призначено С. Петлюру. На думку В. Кедровського, цим було завдано шкоди й діяльності Українського Генерального військового комітету, який також, до речі, очолював С. Петлюра, оскільки військове командування просто перестало на нього зважати[671]. Лише в «Декларації Генерального секретаріату України», схваленій Малою Радою 29 вересня, знову порушувалось питання про необхідність затвердження секретарства військових справ з досить обмеженою компетенцією: формування українських військових частин, право на подання верховній військовій владі для затвердження й підвищення військових чинів у військових округах в Україні й в українських військових частинах.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна у революційну добу. Рік 1917» автора Солдатенко В.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „V. ТРИВОЖНІ РЕВОЛЮЦІЙНІ БУДНІ Й РОЗВІЮВАННЯ ІЛЮЗІЙ“ на сторінці 5. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи