Розділ «V. ТРИВОЖНІ РЕВОЛЮЦІЙНІ БУДНІ Й РОЗВІЮВАННЯ ІЛЮЗІЙ»

Природно, що за таких обставин надзвичайно складним, суперечливим, майже розпачливим був морально-психологічний стан керівників українського руху. В. Винниченко в своєму щоденнику чесно зізнавався самому собі у неймовірній плутанині тогочасних думок, настроїв, почуттів: «І злість, і сум, і сміх. Генеральний Секретаріат України є крайова вища влада. Це всім, хто читає газети, відомо. Але всім, хто читає й не читає їх, видно, що проявів тої влади покищо дуже мало. Панки Кирієнки тішаться з того, глузують, стараються на цьому грунті підкопатись і завалити той фундамент, який з такими труднощами, камінець за камінцем, ми складаємо…

Правда, ми всі — дитяча нація. Ми щойно вилупились і на нас ще тільки жовтенький пушок державності в куточках дзюбиків, ще цілком свіженькі заїди, і як часом і смішно, і сумно, коли стане пухнате, з заїдами створіннячко бойовничим півнем, напинається, кричить і наїжує свій жовтенький пушок…

А з Півночі вп'ялися в ту власть і ні на сантиметр не хочуть упустити. Розбитий, безсилий, нікчемний паралітик люто вчепився задубілими централістичними пальцями за «єдіную недєлімую» власть і з тупою злістю не пускає. Мало того, ще плюється, ще силкується здискредитувати нас, ще пускається на провокації»[672].

Остання обставина, здається, теж відігравала немаловажну роль. Очевидно й те, що, крім урахування об'єктивних чинників (військовий стан, абсолютна перевага на боці Тимчасового уряду тощо), неабияке значення мало небажання Центральної Ради загострювати проблему українізації війська, виходячи зі своїх уявлень про федеративний устрій Російської держави і відповідних принципів військового будівництва. Цим же пояснюється і її дещо прохолодне ставлення до випадків самочинної українізації війська, які дедалі частішали з розвитком подій на фронті й були одним з природних виявів наростання демократичних процесів.

Так, певний час Українська Рада дистанціювалася від подій, що відбувалися в 34-му армійському корпусі VII армії Південно-Західного фронту. Корпус складався з двох дивізій — 104-ї і 153-ї, частини яких дислокувалися від лінії фронту аж до Білої Церкви. Командував корпусом генерал-лейтенант, великий поміщик П. Скоропадський (що само по собі викликало настороженість демократичних елементів до цієї особи). Та сталося так, що саме йому, нащадкові старовинного гетьманського роду, було запропоновано провести українізацію корпусу, перейменувавши його на 1-й Український корпус. Висунув цю пропозицію, а 18 липня 1917 р. видав спеціальний наказ Верховний головнокомандуючий генерал Л. Корнілов[673]. Ця обставина, очевидно, також певною мірою насторожувала керівництво Центральної Ради. Хоча запідозрювати генерала в якихось політичних інтригах було не варто — з прямолінійністю мислення військового і болем патріота, який тяжко переживав анархію і руїну на фронті, Л. Г. Корнілов убачав в українізації один із засобів підвищення боєздатності армії. Щоправда, то був лише швидкоплинний епізод і незабаром своєї мети генерал уже прагнув досягти зовсім іншим шляхом — встановлення в Росії військової диктатури.

Проте, хоч би як там було, наказ Л. Корнілова надав поштовху для українізації 34-го корпусу. П. Скоропадський, повагавшись деякий час, з ентузіазмом узявся за справу, хоч це й призвело до виникнення гострих суперечностей і навіть конфліктів між військовослужбовцями росіянами і українцями[674]. Урешті-решт 34-й армійський корпус дістав назву Першого Українського Корпусу і почав поповнюватись воїнами запасу, добровольцями, сотнями «Вільного козацтва», досягнувши загальної чисельності в 40 тис. бійців[675] (за іншими даними, корпус восени 1917 р. налічував 60 тис). Полки 1-ої дивізії дістали спеціальні назви: Київський полк ім. гетьмана Б. Хмельницького, Стародубський полк ім. гетьмана І. Скоропадського, Полтавський полк ім. гетьмана П. Сагайдачного, Чернігівський полк ім. гетьмана П. Полуботка. Старшини (їх особливо бракувало, тому на службі залишалися й добрі професіонали-неукраїнці) дістали відзнаки: блакитні погони з жовтими смугами[676].

Восени українізація значною мірою охопила й 6-й армійський корпус ХІ-Ї армії (4-а і 16-а дивізії) Південно-Західного фронту, особливо 16-у дивізію, де був обраний командний склад з українців[677].

На фронтах, віддалених від України, чи не найбільшого розмаху українізація набула на Північному (Ризькому) фронті, особливо в ХІІ-й армії, де служило понад 120 тис. українців (всього на фронті у складі 1-ї, У-ї та ХІІ-ї армій перебувало 360 тис. українців). Культурно-просвітницька діяльність тут розпочалась ще навесні 1917 р. Згодом організувалася армійська Рада, а 6 травня 1917 р. в Ризі відбувся з'їзд українців ХІІ-ї армії, на якому було схвалено рішення звернутися до властей з проханням про українізацію 21-го армійського корпусу і про формування в інших частинах українських сотень і куренів. Але належного зв'язку між українцями різних армійських підрозділів налагодити не вдалося, спорадичними вони були і з Центральною Радою, яка, на думку солдатів, не виявляла до них належної уваги чи інтересу. Як наслідок цього український рух у 136-й піхотній дивізії, в 3-й піхотній Особливій дивізії і 21-му армійському корпусі лише подекуди вдалося закріпити організаційно, проте цього виявилось замало для того, щоб частини діяли як українські й принесли користь справі української державності[678].

Схожі процеси відбувалися також у 9-му корпусі Західного фронту і 36-му Румунського фронту. Загалом же на корпусному рівні українізація війська широких масштабів не набула, хоч тенденція до неї виразно спостерігалась на всіх фронтах.

На рівні менших військових з'єднань також позначалися ті самі загальні тенденції, хоча в одних випадках масштабніше, результативніше, в інших же справа не пішла далі декларацій, зрозумілого вияву політичних симпатій, які не завершилися визначеними організаційними кроками й рішеннями.

Так, наприклад, в Умані солдати-українці 14-го піхотного резервного полку зажадали перейменування їх на український полк ім. І. Ґонти. В Житомирі один з піхотних полків перейменував себе на український полк ім. П. Сагайдачного. В Ростові-на-Дону сформувався полк ім. П. Полуботка (5000 солдатів-українців). В Саратові сформувався полк ім. І. Мазепи. В Москві було створено Український Запорозький полк[679]. В інших містах також формувалися полки, батальйони і сотні. Проте активної участі в наступних змаганнях вони не брали.

Учасники подій не раз зазначали, що на рівні невеликих військових частин українізація здійснювалась переважно самочинно, як реакція на почуту ідею, заклик, проте без втручання, скеровуючої ролі українського центру — Центральної Ради. Так, Ю. Науменко пише, що в штурмовому курені (ударному батальйоні смерті) 102-ї піхотної дивізії 39-го армійського корпусу Особливої армії Південно-Західного фронту ініціатива була цілком за низами: «Мушу зазначити, що цілий цей процес повільного перетворення російської частини в українську відбувався цілком самочинно, без будь-яких наказів згори і навіть без заохочувань чи підтримки українських чинників з Києва»[680].

Слід, звичайно, враховувати, що без серйозної підтримки проводити українізацію в невеликих частинах, з неукраїнським командним складом, в оточенні інших частин, що нерідко з різних причин не симпатизували подібним спробам, було дуже нелегкою справою. Ефективніше цей процес здійснювався в Києві, де військове міністерство у вересні 1917 р. дало згоду на українізацію запасного гарматного дивізіону, запасного інженерного полку, телеграфної запасної роти, запасного батальйону самокатників і розгортання запасного кулеметного батальйону в український полк двобатальйонного складу. Обіцявся дозвіл на формування нового запасного піхотного полку й двох кавалерійських[681].

Розуміючи, що процес українізації багато в чому залежатиме від наявності українських командних кадрів, С. Петлюра домігся від Верховного головнокомандуючого Корнілова згоди на переведення офіцерів-українців в частини, які визначались для українізації, і заміни офіцерів-неукраїнців[682]. А у вересні Український Генеральний військовий комітет узяв дозвіл на відкриття в Києві двох українських піхотних шкіл підпрапорщиків і українських відділів при інженерній та артилерійській військових школах[683]. До першої української школи підпрапорщиків було зараховано близько 250 курсантів, а її урочисте відкриття відбулось під час роботи III Українського військового з'їзду — 22 жовтня 1917 р.[684]

Очевидно, з суто військового погляду українізація армії не завдала б тієї шкоди боєздатності армії, якою постійно залякували обивателів російські урядовці, військове начальство. Діячам Центральної Ради, передусім С. Петлюрі, не раз доводилося публічно спростовувати докори військових властей, що українізація армії перешкоджає боєздатності фронту, а українські частини є «явным узаконением скопления дезертиров и самовольно отлучившихся солдат». Чимало інсинуацій виникло й навколо діяльності Українського Генерального військового комітету, Всеукраїнської Ради військових депутатів, обраної II Всеукраїнським військовим з'їздом і затвердженої лише у вересні 1917 р.[685]

Можливо, боєздатність певних частин навіть зросла б. Українізовані частини добре проявили себе на фронті, в усякому разі були не гіршими за інших.

Та на перший план висувались політичні міркування. Виходячи саме з них, робилося все, щоб унести дезорганізацію у процес українізації армії: по кілька разів перевизначались частини, в які мало надійти українське поповнення, і в результаті воно потрапляло зовсім не в ті підрозділи, які планувалось українізувати. Командування в українських частинах залишалося переважно неукраїнським, скрізь діяли виборні комітети з представників загальноросійських партій, що з різних причин неприхильно, нерідко вороже ставились до українізації, тощо.

У вересні Ставка Верховного головнокомандуючого ухвалила рішення вислати за солдатами-українцями, які перейшли до 20 серпня 1917 р. в українізовані частини, їхні документи. Якщо ж вони зробили це після означеного термшу, було вирішено «вважати їх дезертирами і віддавати їх під військовий суд»[686].

Заступник Голови Українського Генерального військового комітету В. Кедровський зазначав: «Український генеральний комітет намагався якнайбільше стягнути на Україну, в запасні полки українців, щоб таким чином українізувати місцеві залоги, але російське командування цьому перешкодило і в більшості залогами на Україні були російські запасні частини, з тим розрахунком, що в кожному більшому скупченні запасних частин українські мали бути в меншості. Разом з тим українізовані частини лишалися поза межами України, де вони були оточені переважаючою більшістю московських військ, «верных Временному правительству» й ворожих взагалі українському національному рухові.

Незважаючи на всі заходи й домагання Українського військового комітету, ні одна добре впорядкована з українізованих частин не була переведена на Україну або на один з українських фронтів»[687].