Розділ «V. ТРИВОЖНІ РЕВОЛЮЦІЙНІ БУДНІ Й РОЗВІЮВАННЯ ІЛЮЗІЙ»

«Вільне козацтво» могло стати серйозною військово-політичною силою. Лідерам Центральної Ради, що орієнтувались на зразки західноєвропейської демократії, засвоїли парламентські манери й смаки і тому не наважувались на рішучі кроки в українізації армії, ніщо не заважало виявити належну турботу про вільних козаків, залучити їх на свій бік, у разі потреби спертися на їхню силу.

Проте керівники українського національно-визвольного руху, з упередженням ставлячись до П. Скоропадського, не відзразу подолали стриманість і щодо явища, яке вони за елементарною логікою мали лише вітати й усіляко підтримувати. Є в історіографії й оцінки, в яких робляться спроби охарактеризувати вплив П. Скоропадського на вільних козаків як виключно негативний. Так, П. Христюк пише: «Одначе здорове зерно вільного козацтва не дало тих наслідків, які могло дати. Особливо це треба сказати про сільське вільне козацтво, яке «добрі людці» постарались задурити козацькими жупанами, старими пістолями, чубами та гайдамацькими шликами. Генеральна Рада, обрана на 1 з'їзді, постала під великий вплив різних «самостійницьких» елементів і авантюрників — генерала Скоропадського та його попихача — молодого старшини Полтавця-Остряниці. Користуючися національно-романтичними козацькими традиціями, що ще жили в селянстві, Скоропадський почав вживати, через своїх агентів, заходів до того, щоб використати національний романтизм в реакційних цілях — а саме, щоб зробити вільне козацтво організацією заможнішого селянства, спосібного стати підпорою гетьманщини. Це й згубило козацтво. Після цього воно спинилось в своїм буйнім розвитку»[700].

Звичайно, подібні міркування несуть на собі відбиток колишнього політичного суперництва. Та лише на цій основі відкидати їх у цілому не варто. За іронією долі в день відкриття з'їзду «Вільного козацтва» в Чигирині В. Винниченко скликав у Києві з'їзд губернських і повітових комісарів Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Волині й Поділля, на який прибуло 80 губернських та повітових комісарів. В умовах анархії, що дедалі більше охоплювала край, великі дебати викликало саме питання про «Вільне козацтво». Частина комісарів убачала в ньому оборонця ладу й спокою, тоді як більшість побоювалася давати зброю населенню, передрікаючи в результаті криваві сутички на грунті класових і економічних суперечностей. З'їзд більшістю 25 голосів проти 20, при 5, що утримались, висловився проти «Вільного козацтва», оскільки «завдяки некультурності, неорганізованості і нахилу широких мас іти за різними демагогічними гаслами, озброєння широких верств людності може знищити завойовану свободу і стати на перешкоді заведенню ладу на місцях»[701].

Що такі побоювання не були безпідставними, свідчать численні факти. Так, уже через 10 днів після завершення з'їзду міська дума того ж таки Чигирина змушена була ухвалити постанову про заснування «комітету громадської безпеки» для боротьби з самовільними арештами і конфіскаціями майна, що здійснювались вільними козаками[702]. Та й сам П. Скоропадський, загалом позитивно оцінюючи діяльність окремих підрозділів «Вільного козацтва», зазначав, що «поруч з ними деякі сотні приймали характер розбишацьких організацій. На чолі останніх звичайно стояли всякі авантурники, рідко ідейні, здебільшого такі, що мали в тому свої особисті інтереси, а то й просто шукали зручного випадку поживитися чужим добром»[703].

З одного боку, поважно ставлячись до думки виборної адміністрації краю, Українська Рада водночас не могла ігнорувати й військової сили 60 тис. вільних козаків. Визрівало й розуміння можливості їх використання в державних справах. Центральна Рада затвердила Статут «Вільного козацтва», вітала заклики з'їзду в Чигирині до повсюдного утворення добровольчих загонів. Однак відразу ж виявилася й непослідовність Ради, яка вважала «Вільне козацтво» не стільки військовим формуванням, скільки міліційним і аж до січня 1918 р. підпорядковувала його секретарству внутрішніх справ, а не секретарству військових справ[704].

Доводиться констатувати, що не відзначалась чіткістю, виразністю, послідовністю політика провідників Української революції і щодо інших потоків суспільного процесу.

Можна з цілковитою упевненістю стверджувати, що український політичний провід просто не встигав вчасно й адекватно реагувати на запити революційного процесу, який набирав дедалі могутнішого розмаху. Зокрема, найчисленніші урядові партії ніяк не могли домовитись навіть у безперечно найболючішому для більшості українців питанні — аграрному. УСДРП дотримувалась платформи муніципалізації землі, а в разі її передання до земельного фонду схилялася до необхідності відшкодування великим землевласникам.

Конференція Української партії соціалістів-федералістів черговий раз заявила, що в земельній справі вона непохитно стоїть за відшкодування поміщикам вартості землі при її переході в земельний фонд і що «в методах роботи і боротьби за досягнення своїх ідеалів» партія буде йти еволюційним шляхом[705].

Значно радикальніших поглядів дотримувались українські есери, які на своєму Другому з'їзді (15–19 липня) затвердили курс на соціалізацію землі[706].

Однак у Центральній Раді спільної думки досягнуто так і не було. Якщо ж певні рішення й ухвалювались (радикальними вони, звісно, не були), то й з їх реалізацією починались явні зволікання.

Селяни, солдати, робітники з набуттям власного досвіду політичної боротьби дедалі більше розуміли, що практична бездіяльність Ради в соціально-економічній сфері пояснювалась не лише тим, що вона «мала перед собою таку колоду, як Временне Правительство», і була позбавлена можливості проводити роботу так, як того бажала. «Ставало вже помітним, що в самій Раді не все стоїть гаразд, що саме в питаннях соціяльно-економичних, а не инших, вона виявляє найменьшу акцію. З одного боку начебто не було ніякого сумніву, що Центральна Рада є «своєю» справжньою чисто-народньою і революційною владою (аджеж в склад її входили Всеукраїнські Ради Селянських, Робітничих і Військових Депутатів), а з другого боку кидалась в очі деяка немов би спорідненість Генерального Секретаріяту з коаліційним Временним Правительством, його дуже вже велика поміркованість, боязкість саме в тих справах, які найбільш обходили робітничі та селянські маси. Чому в справах національно-політичних Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, коли находили те потрібним, не боялись переступити меж Інструкції і йшли одверто на боротьбу з Временним Правительством і в той же час зовсім не виявляли такої революційності і рішучості в справі земельній, харчовій, народньо-господарчій, фінансовій, робітничій? Чому, нарешті, Центральна Рада не вимагала миру, не боролась за мир хоч би з тим самим Временним Правительством? Такі питання вже виникали в рядах української революційної демократії, і вже складалась на них відповідь»[707].

Одну з таких відповідей можна знайти в дебатах, що відбулися в жовтні на IV з'їзді УСДРП, де лунали «виразні нарікання на «дрібно-буржуазність» Центральної Ради, на її тенденцію „підмінити момент соціяльно-економичної клясової боротьби моментом національним». Звинувачувалась і фракція УСДРП у Центральній Раді за невитриманість класової позиції. Це критичне ставлення до проводу руху й невдоволення його соціально-економічною політикою знайшло свій відгук і в постановах з'їзду. В резолюції про ставлення УСДРП до Центральної Ради, зокрема, зазначалося, що «більшість Української Центральної Ради, складаючись з представників дрібної буржуазії, не здатна, через своє клясове становище, додержуватися послідовної і рішучої революційно-демократичної тактики, ухиляючись раз-у-раз в бік дрібнобуржуазного націоналізму»[708].

Справа була, звісно, не в «дрібнобуржуазному» складі Центральної Ради, — намагається заперечити подібні звинувачення П. Христюк. — «Коли остання і не являлась в той час цілком клясовим — робітниче-селянсько-солдатським органом, то все ж в ній основне ядро, більшість, і то велика більшість, була щиро народня, дійсно робітниче-селянсько-солдатська. Справа була в тому, що в період революції на Україні не було такої революційної соціялістичної партії, яка почувала б себе в силі і в стані взяти виключно на себе відповідальність за майбутнє не тільки соціяльно-економичних, але й національних досягнень революції, яка одважилась би цілком порвати з національними дрібнобуржуазними елементами, спертись тільки на робітничі та селянські маси і повести їх рішуче та сміливо за собою до наміченої цілі»[709]. Сподівання ж на те, що в силу певних національно-політичних особливостей (коаліційний склад Ради, який мав можливості для постійних змін через ротацію депутатів, нерозколоті українські партії, які помітно еволюціонували вліво з їхніми впливовими радикальними елементами тощо) Центральна Рада могла перетворитися на орган, що ближче стояв би до вияву настроїв революційного нетерпіння, були швидше теоретичними. Головне ж — на таку еволюцію, можливо, й природну, й невідворотну, буремна історична доба часу просто не відпускала.

«…Вже помітно було велике напруження в народніх — робітничих і селянських масах, — констатує П. Христюк. — Вже було ясно, що дальше проволікання справи задоволення соціяльно-економичних потреб працюючого люду і затягування справи миру прорве ту не зовсім міцну греблю, яка держала ще в берегах народне море. Було ясно, що перша спроба з боку буржуазії реставрувати старі порядки буде тою искрою, яка запалить страшну пожежу жорстокої клясової боротьби»[710].

Зрозуміло, що в такій ситуації політичному проводу України слід було виявити відповідну чутливість і мудрість. «Треба було, не дуже оглядаючись на петроградське коаліційне правительство, робити дальші кроки в організації революційних мас, в утворенню на місцях міцних революційних робітничо-селянських апаратів влади і приступати до проведення, за їх допомогою, соціяльно-економичних реформ. Між тим, Генеральний Секретаріят на довгий час нічого не зробив в зазначеному напрямі…

Переговори в Петрограді спричинили застій у діяльности Центральної Ради, чи, як висловився М. Ткаченко в одній з своїх статей про ці переговори, — «тупцювання на порожнім місці». А наслідки цього «тупцювання» дали знати себе зразу ж. Зайнявшись цілком справою переговорів, далекою від народних мас, Центральна Рада потроху починала ослаблювати ті безпосередні, тісні й щирі зв'язки з народом, які до того мала. Не проявляючи революційної акції в соціяльно-економичній творчості, Рада цим самим тратила на своїм авторітеті в широких робітничо-селянських верствах. В краю починалась так звана анархія, «знаменита українська зорганізованість, як висловився той самий Ткаченко, починала розсуватися»…

Між тим позитивного для революції згода з Временним Правительством і, особливо, дальші переговори, дали дуже і дуже мало, навіть і в сфері національно-політичній»[711].

Звичайно, така невтішна оцінка ситуації, що склалася, тенденцій, які дедалі більше посилювалися, не віщувала оптимістичної перспективи. Осінь же 1917 р. мала всі ознаки близької політичної розв'язки.

Очевидні ускладнення політичної ситуації у другій половині літа 1917 р. змушували усі політичні сили пристосовуватись до нових обставин, шукати нових шляхів до досягнення програмних, стратегічних цілей. Чи не найоперативніше й найефективніше це зробили більшовики, виробивши тактику, розраховану на “немирний”, “найбільш болісний шлях” повалення існуючої влади[712].

В обґрунтуванні нових настанов, що всебічно враховували сутність політичного моменту, особливе значення мали написані В. Леніним тези “Політичне становище”, статті “Відповідь”, “До лозунгів”, “Про конституційні ілюзії”, “Початок бонапартизму”, “Уроки революції”. Запропонувавши тимчасово зняти лозунг “Вся влада Радам!”, вождь більшовицької партії сформулював завдання “зібрати сили, переорганізувати їх і стійко готувати до збройного повстання”[713].