Розділ «ІІІ. РОМАНТИЗМ ВЕСНЯНОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ПОВЕНІ»

Однак, варто пам’ятати, що Росія у своїй абсолютній більшості складалася з національних регіонів. А лютий 1917 р. поклав початок демократичній децентралізації романівської “тюрми народів”. Українська революція стала органічною складовою цього об’єктивного процесу. Автономістсько-федералістський курс Центральної Ради враховував політичні реалії й передбачав переустрій держави (тієї ж таки Росії) на демократичних засадах із збереженням її цілісності, що мало надважливе значення в умовах імперіалістичної війни, коли Україна перетворилася на один із головних об’єктів чужоземних зазіхань. Варто пам’ятати, що подібні до позицій Центральної Ради погляди сповідували і лідери більшості національних окраїн (регіонів) колишньої імперії. В результаті це дозволяло надійно просувати справу державотворення — виборювати автономію явочним шляхом.

Що ж до самостійництва, то при всій повазі до його речників, не можна сказати, щоб вони запропонували нації скільки-небудь переконливі гарантії утримання незалежної державності, якби така була проголошена. Це не могло не усвідомлюватись як відповідальними політиками, так і широким загалом, який не поспішав висловити своєї прихильності, ще більше — бажання конкретними діями підтримати абстрактно дуже привабливі (і безумовно — історично справедливі) гасла самостійників.

Можливо, сказаним можна було б і обмежитись. Однак, запорізькі автори, швидше за все, відчуваючи хисткість своєї позиції, прагнуть підкріпити її елементами, важливими для історика. Вони намагаються довести, що самостійницька течія була вже досить потужною у 1917 р. Крім Української Народної партії М.Міхновського називаються ще Братство самостійників, Союз української державності, групи членів в УПСР, УСДРП, УПСФ. Сюди ж зараховується й Українська хліборобсько-демократична партія, котра тільки-но зачиналася влітку 1917 р., й Українська партія самостійників-соціалістів, утворена в грудні 1917 р.

Жодних даних про чисельність хоча б однієї з організацій не наводиться. Це не дивно — їх просто не існує. Впродовж року згадується хіба що кілька прізвищ, які інколи збуджували настрої запальними виступами із радикальними заявами. Це також відомо, не один раз описувалося в літературі. Однак, при бажанні, виявляється, можна робити й значно далекосяжніші висновки, свідомо перебільшуючи ступінь впливу самостійників. “Їх голос звучав сильно, — майже патетично заявляють Ф.Турченко і Г.Кривоший, — інколи навіть досить різко і багатьом не подобався (! — В.С.). Твердження, що самостійників було мало і їх заклики не зустрічали підтримки в народі.. відверто упереджене і не аргументоване”[269].

Як водиться, далі починається аргументація протилежного. Першим фактом наводиться враження кореспондента “Киевской мысли” від Першого всеукраїнського військового з’їзду, в настроях якого “політичний піднесений націоналістичний підйом з перевагою радикальних націоналістичних тенденцій”[270]. Що з’їзд був скликаний з ініціативи Українського військового клубу на чолі з М.Міхновським і мав у складі делегатів прихильників самостійництва — безперечно. Цього не можна було не “помітити”. Що ж до “переваги радикальних націоналістичних тенденцій”, то такими для ліберальної (хтось ладен сьогодні іменувати її правосоціалістичною), великодержавної “Киевской мысли” були будь-які національні вимоги взагалі, в тому числі й автономістсько-федералістські гасла Центральної Ради, що й засвідчує знайомство з публікаціями друкованого органа впродовж року.

Другим фактом називається вибух емоцій на Першому українському селянському з’їзді після виступу самостійника О.Степаненка. Ось тільки з наведеного витягу з праці Б.Мартоса неясно, чому зчинився “страшний рев”, “крик”, “галас” — від підтримки самостійницьких гасел всупереч автономістській позиції президії з’їзду на чолі з В.Винниченком, чи від обурення, викликаного іншими причинами. Справа в тому, що О.Степаненко виступав у процесі обговорення звіту делегації Центральної Ради до Петрограду, якій було відмовлено у національних домаганнях (їх сутність — широка національно-територіальна автономія у федеративній демократичній республіці Росія). І саме остання обставина викликала відповідний настрій. Що ж до картини в цілому, то “панівними темами у промовах стала критика діяльності уряду та вимоги самочинного проголошення автономії..Ідея самостійності підтримки з’їзду практично не знайшла”[271].

Більше “фактів”, окрім двох вищезгаданих (як самоочевидно — не надто переконливих), у статті не наводиться. Далі ж автори впевнено заявляють: “Подібні приклади можна довго продовжувати”. Неважко передбачити, якби у Ф.Турченка і Г.Кривоший був вибір, вони б запропонували щось справді доказове замість дещо сумнівного. Однак їх ситуація, схоже зовсім не бентежить. І на стіл кидається “останній козир”: “Зрештою робота по їх (“подібних прикладів” — В.С.) систематизації вже проведена у двотомній монографії М.Млиновецького, в книжці П.Мірчука “Українська державність. 1917–1920 рр.” (Філадельфія, 1967) і в деяких інших роботах зарубіжних і вітчизняних авторів. Можна довго сперечатися про якість цих робіт. Але одне очевидно: наведений у них матеріал переконливо свідчить, що у випадку із самостійниками мова аж ніяк не йде про “нечисленну групу радикально настроєних українців на чолі з М.Міхновським”, “тимчасових попутників Української революції. Мова йде про важливу суспільну тенденцію, від якої об’єктивний дослідник не має права відмахуватися..”[272].

Те, що “деякі інші роботи зарубіжних і вітчизняних авторів — це та ж сама “пісня”, що й “подібні приклади можна довго продовжувати” — доводити не варто. Що праця М.Млиновецького — то суцільні вигадки і фальсифікації замість будь-якого документального забезпечення — показано вище. Крайня заангажованість позиції П.Мірчука також всім добре відома. Знаючи про це, Ф.Турченко і Г.Кривоший мляво застерігаються — “можна довго сперечатися про якість цих робіт”. Якщо мова про наукову якість, то вона практично відсутня, історіографічний ефект швидше негативний. Проте це мало турбує істориків, оскільки вони вважають очевидним, що наведений у працях зарубіжних авторів матеріал (ще раз доводиться із сумом констатувати, що поодинокі і зовсім неоднозначні правдиві факти буквально “тонуть” у масі відвертих підтасовок, спотворень, фантазувань) переконливо доводить їх правоту. А відтак і “козирна карта” швидше є тією рятівною соломинкою, за яку хапаються Ф.Турченко і Г.Кривоший, намагаючись вибратись із того виру необ’єктивності, в який їх затягує за інерцією, як людей, що стали на сумнівний шлях пошуків істини не вповні науковими методами.

Інші автори статей збірника більше повторюють, хоч і не так виразно, підходи і висновки Ф.Турченка і Г.Кривоший[273].

З погляду вище висловленого важливо ще раз звернутися до тлумачення самого поняття національно-визвольних революцій не в абстрактно-відстороненому сенсі, а з проекцією конкретно на ситуацію 1917 р. Це питання достатньо ґрунтовно розробив один з найактивніших учасників подій і, водночас, основоположник української соціологічної науки і, мабуть, найвидатніший її представник ХХ століття М. Шаповал. У спеціальній праці “Соціологія українського відродження” і фундаментальній книзі “Велика революція й українська визвольна програма”[274] автор зібрав максимально повний фактичний матеріал і на основі його всебічного, прискіпливого аналізу дійшов незаперечних висновків.

“92 % українців у хліборобстві — працюють фізично, 4–5 % українців у промислі стоять наймитами-робітниками, значить працюють фізично.

Українці в торгівлі (а їх дуже мало там) так само стоять на нижчому рівні, де фізична праця.

Українці в промислі — ремісники, так само на фізичній праці.

Нарешті, невелика групка (5 %) українців працюють розумово (духовно), як вільні фахівці — лікарі, адвокати, професори і учителі, письменники і журналісти, урядовці і службовці нижчої ранги.

Це значить, що ціла нація наша складається з робітників, селян і трудової інтелігенції, або, загалом кажучи: ціла нація є трудова.

Українська нація є лише частиною суспільства на Україні, а другі частини цього суспільства є нетрудові кляси.

Отже, наша нація зведена до становища кляси в суспільстві і то кляси трудової.

Влада — росіяни, жиди, поляки, румуни, чехи.

Наука і культура — росіяни, поляки, румуни, жиди.

Промисел — росіяни, жиди, поляки і ин.