Розділ «ІІІ. РОМАНТИЗМ ВЕСНЯНОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ПОВЕНІ»

Звичайно, в 1917 р. в умовах невщухаючої боротьби ідеологи Української революції не оперували такими абсолютними даними, не вдавались до такого ретельного, всебічного аналізу, як це стало можливим пізніше для М. Шаповала, у тиші професорського кабінету. Однак це, мабуть, було не так уже й важливо, оскільки значною мірою адекватним реальним процесам було уявлення про загальну картину класово-політичного розмежування в суспільстві України — як основи для висновків про рушійні сил революції, її суперників і ворогів.

Прикладів такого роду можна навести чимало. Так, уже в першому номері “Робітничої газети” М. Ткаченко переконливо доводив: “На Україні вся промисловість в руках не українського народу, здебільшого росіян, а працюють там найбільше українські люди, на заводах, фабриках, шахтах, економіях; значить всі багатства, що створює своєю працею український народ, йшли досі на чужу культуру, на чужу освіту, на скріпленє становища чужих багатирів”[282].

В одному з найгрунтовніших (щодо обсягу роз’яснюваного матеріалу) документів українського руху 1917 р. — доповідній записці делегації Української Центральної Ради Тимчасовому урядові і Виконавчому Комітетові Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, також, як про сам по собі зрозумілий, що не підлягає сумніву, факт, говорилося: “…В даний момент української буржуазії, котра визнає себе такою, на Україні нема. Є окремі особи, невеличкі групи, котрі гуртуються по своїм класовим інтересам коло економічно пануючих класів, але класів, повторяємо, ще нема”[283].

Саме з цього виходили лідери Української революції, розробляючи політичну платформу, готуючи рішення найважливіших форумів, ведучи освітньо-виховну, ідеологічну роботу.

Висуваючи на перший план завдання консолідації сил (бази), як засобу досягнення накресленої мети, Голова Центральної Ради доводив: “Ся база може утворитись тільки об’єднаннєм, щирим і міцним, правдиво-демократичних, а передусім — соціалістичних елементів України, без ріжниці національності. Коли гасло “єдності революційного фронту України”, проголошене в недавніх дебатах Ц. Ради, було виставлено не для хвилевого ефекту, а серйозно і продумано, в повній свідомості його значення, то воно може бути дуже цінним початком такого об’єднання.

Треба його тільки щиро і сміливо продумати до кінця всій демократії, і тоді вона прийме за свою всю ту програму твердої солідарності демократії села і демократії міста, твердого об’єднання демократичних груп українських і неукраїнських і укріплення української державности їх силами”[284].

Таким чином, для М. Грушевського безкласовість (або ж брак класової розвиненості, стратифікації) української нації зумовлювала висновки про обов’язкову необхідність поєднання зусиль різних класів, незалежно від національної ознаки для досягнення стратегічної мети Української революції — всеосяжного національного відродження. Сама ж Українська революція уявлялася йому достоту демократичною, навіть більше — соціалістичною і за змістом, і за орієнтаціями та ідеалами.

М. Грушевський ніби застерігав від пізніших підходів тих істориків-дослідників, які з тези “безкласовості” української нації автоматично виводили прагнення лідерів Української революції затушовувати існуючі класові суперечності в українському суспільстві, об’єднувати експлуатованих з експлуататорами в єдиний національний фронт для боротьби з інонаціональними силами як поза межами України, так і в ній самій. Однак спрощений варіант “лобового” протистояння соціально-політичних і національних сил не підтверджується ані визначальними теоретико-політичними документами 1917–1918 рр., ані тогочасними письмовими й усними виступами лідерів Української революції, ані, зрештою, реально здійснюваною політикою.

Щоправда, слід відразу ж зауважити, що абсолютної узгодженості в цьому питанні шукати було б марно. Практично кожна скільки-небудь непересічна особистість мала тут свою думку, намагалася довести правомірність власних поглядів.

Так, В. Винниченко у питанні про рушійні сили Української революції основний акцент робив на природній єдності української нації, яка, на відміну від інших, не встигла “роздертись” антагоністичними суперечностями. Це, на його думку, створювало об’єктивні передумови для національного відродження. Висування ж на перший план соціальних гасел Винниченко вважав передчасним, небажаним, таким, що може розколоти, розбити українство, перешкодити досягненню головної мети. “Нас об’єднує ідея національної організації, - наголошував лідер українських соціал-демократів на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді у червні 1917 р. — Всі ми, усі наші класи повинні об’єднатися в процесі національної революції. У нас немає ще таких класів, які не могли б працювати разом з демократичними масами, і в цьому наше щастя… У нас ще немає капіталістичного класу, бо ми, як нація, ще не сформувались”[285].

Дещо іншою у цьому питанні була позиція М. Порша і П. Христюка, тих, хто стояв, так би мовити, лівіше за В. Винниченка. Вони схильні були більше уваги приділяти суперечностям як у самій українській нації, так і в міжнаціональних стосунках в Україні, послідовніше враховувати інтереси бідніших категорій населення. Ті, хто представляв правий фланг політичного спектра, — С. Єфремов, Д. Дорошенко, В. Прокопович та ін., навпаки, пов’язували перспективу українського відродження, української державності із заможнішими елементами українства, а відтак — спокійніше, поміркованіше ставилися до таких же елементів і з числа інших націй.

Таким чином, керівним колам українського руху було важко досягти єдності поглядів у питанні про рушіїв революції на досліджуваному історичному етапі.

Власне, цей факт підтверджується й наявністю відразу кількох українських політичних партій, кожна з яких мала свою власну програму, своє бачення шляхів і методів здійснення революції. Природно, що вони відбивали значною мірою й саму структуру українського суспільства, суперечності, що в ньому існували, а також і прагнення до національного згуртування.

Найбільш численною і впливовою була Українська партія соціалістів-революціонерів. Хоча процес її організаційного оформлення завершився лише на Установчому з’їзді 4–5 квітня 1917 р., партія напрочуд швидко зростала, набувала авторитету, ваги в українстві.

Зумовлювалось це кількома чинниками, з яких найважливішими були такі. Партія репрезентувала інтереси селян — найбільшої соціальної групи української нації. Діяльність партії не була обтяжена застарілими стереотипами. Її керівництво складали молоді за віком, сповнені оптимізму й енергії політики (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал, М. Шраг, М. Чечель та ін.). Їхній радикалізм подобався масам, проте брак досвіду. Інтелігентських сил тривалий час не давав змоги партії зайняти домінуюче становище в Центральній Раді, Генеральному Секретаріаті. Саме з УПСР пов’язував політичне майбутнє України М. Грушевський, який у 1917 р. перейшов до лав українських есерів (щоправда, організаційно своє членство в партії він оформив пізніше), викликавши тим самим здивування своїх учорашніх однопартійців-тупівців.

Програма УПСР, ухвалена ІІ з’їздом (15–19 липня 1917 р.), передбачала “своїм конечним завданням перебудову сучасного капіталістичного ладу на лад соціалістичний… З тою метою партія організує українську демократію — робітництво та трудове селянство. Її практичним завданням являється об’єднання всіх шарів працюючого, визискуваного люду для того, щоб вони визнали себе єдиним трудівничим класом, побачили в цьому єднанні запоруку свого класового визволення, і шляхом планомірної організованої боротьби дійшли до соціального перевороту, який тільки забезпечить їм всебічний гармонійний розвиток духовних і фізичних сил, та поведе людство на вищі щаблі поступу”[286].

До осені 1917 р. УПСР, за різними оцінками, налічувала від 75 до 350 тис. членів, хоча останню цифру дослідники вважають завищеною, малореальною[287].

Найближчою до українських есерів була Українська соціал-демократична робітнича партія. Ведучи свій родовід від Революційної української партії, УСДРП претендувала на роль партії українського робітничого класу. Вона була не дуже численною (за оцінками І. Кураса, восени 1917 р. УСДРП налічувала близько 5 тис. чоловік[288]). Проте, на відміну від есерів, у лавах українських соціал-демократів, особливо в керівному ядрі, працювало чимало досвідчених політиків, талановитих літераторів (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш М. Ткаченко, В. Садовський, Б. Мартос, І. Мазепа та ін.).

Значно поступаючись кількісно українським есерам у Центральній Раді, українські соціал-демократи з червня 1917 по січень 1918 р. домінували в Генеральному Секретаріаті. Керуючись програмою, ухваленою ще в грудні 1905 р., УСДРП провела в 1917 р. конференцію і IV з’їзд, рішення яких мали велике значення для теоретичного обгрунтування курсу Української революції. Постійно ініціювалось обговорення найважливіших перспективних завдань українського руху в пресі, на різних представницьких форумах тощо. Саме від позиції УСДРП вирішальною мірою залежав ступінь консолідації різних партійних сил, а відтак — і соціальних груп української нації. В партії поступово посилювався вплив лівого крила, що спричинило її розкол й оформлення у грудні 1917 р. УСДРП (лівих).

Найдосвідченіші теоретичні сили в 1917 р. були зосереджені в Українській партії соціалістів-федералістів (С. Єфремов, А. Ніковський, В. Прокопович, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, О. Шульгін, О. Саліковський та ін., ще на початку року з ними залишався й М. Грушевський). УПСФ була наступницею Товариства українських поступовців (з березня по червень 1917 р. мала офіційну назву — Спілка (Союз) українських автономістів-федералістів).