Розділ «ІІІ. РОМАНТИЗМ ВЕСНЯНОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ПОВЕНІ»

Під впливом більшовиків зростала організованість пролетарів, які домагалися все більших успіхів у боротьбі за запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці, встановлення контролю над виробництвом.

Значної уваги надавали партійні організації і політичній освіті, організації біднішого селянства — найближчого союзника пролетаріату. Питома вага цієї категорії трударів на Україні була досить високою — 57 % від загальної кількості сільських жителів. Міські партійні організації регулярно направляли в сільські райони агітаторів і пропагандистів для роз’яснення програми, політики та лозунгів більшовиків, а також для надання допомоги селянській бідноті в організації революційної боротьби за землю, у створенні селянських рад та комітетів, вивільненні їх з-під впливу зажиточних елементів, іменованих по простанародному куркулями, земських чиновників.

Більшовики прагнули якомога ширше розвинути ініціативу селянської бідноти, підвести її до розуміння необхідності спільної з пролетаріатом боротьби за перемогу соціалістичної революції. Через газету “Голос социал-демократа” більшовики Києва, наприклад, роз’яснювали трудівникам села: “Для того, щоб земля була забезпечена селянству, щоб урожай не дістався поміщикам, щоб влада захищала інтереси селян, а не поміщиків, необхідно, щоб вона була народною, а не поміщицькою і буржуазною, а такою вона буде, коли вся влада перейде до рук рад робітничих і селянських депутатів. Ця влада не допомагатиме, як Тимчасовий уряд (коаліційне міністерство) поміщикам проти селян, а допомагатиме селянам проти поміщиків. До цієї влади повинен прагнути весь бідний люд”[362].

Позиція більшовиків у аграрному питанні привертала до себе дедалі більшу увагу й середнього селянства, яке хоч і довіряло ще переважно есерам, з кожним місяцем пересвідчувалось у нездатності, а може й небажанні Тимчасового уряду, угодовців здійснювати реальні практичні кроки назустріч прагненням трудящих.

Так поступово селянство залучалося у революційну боротьбу, логікою якої підводилося до необхідності повалення експлуататорського ладу. Досить показова у цьому плані вітальна адреса від селян села Старо-Михайлівки Бахмутського повіту Катеринославської губернії, яку вони прийняли на першотравневому мітингу, проведеному спільно з робітниками Вознесенського рудника. “У цей великий день 1 Травня, день міжнародного єднання усіх трудящих, — зазначалось у документі, - ми, громадяни с. Старо-Михайлівки, з радістю приєднуємо свій голос до багатомільйонного голосу товаришів робітників усього світу, даємо вірне слово йти з вами пліч-о-пліч у боротьбі за кращу вашу і нашу долю, за кращий справедливий суспільний лад, аж до здійснення заповітних сподівань усіх трудящих — міжнародного соціалізму”[363].

Успіхові більшовиків України в селянському середовищі істотно допомагала широко розгорнута робота партійних організацій в армії, переважно селянської за своїм складом. На Південно-Західному і Румунському фронтах, а також у військах тилових гарнізонів України налічувалось близько 3,5 млн. солдатів. 40 тис. чоловік служило на Чорноморському флоті. Організації РСДРП(б) взяли щонайактивнішу участь у бурхливому процесі демократизації армії, поступово зміцнюючи свої позиції на фронті і в гарнізонах, дедалі ефективніше впливали на умонастрої солдат, їх дії. Свідченням цього, зокрема, стало практично повсюдне проведення братання — тактики, проти якої виступали всі політичні партії і групи країни, окрім більшовиків.

Взагалі, тісний взаємозв’язок між питаннями про характер влади і характер власності, в тому числі і земельної, про закінчення війни справляли чимдалі більше враження не лише на робітників, трудящих селян, солдат, а й на більш широкі демократичні верстви. Це ж багато в чому визначало кінець-кінцем тяжіння до спільного русла власне соціалістичного та демократичних рухів, учасники яких все менше вірили у можливість розв’язання назрілих проблем без кардинальних змін у політичному курсі країни.

Більшовицькі лозунги дедалі проникали і в середовище учасників національно-визвольного руху, ставали предметом обговорення, порівняння з позиціями інших партій. В переламні часи, коли маси швидко проймалися настроями революційного нетерпіння, програмні положення більшовиків про право націй на самовизначення аж до державного відокремлення, конкретизовані в 1917 р. в гасла утворення Української республіки рад і перетворення колишньої “тюрми народів” на союз вільних республік виглядали не лише привабливо, а й достатньо радикально, порівняно перспективніше за позиції тих, хто закликав іти легітимними шляхами до розв’язання українського питання, переконувати владний центр у необхідності робити певні поступки.

Певний ефект мали й пропагандистські зусилля більшовиків, спрямовані на взаємопоєднання національних і соціальних аспектів революційної боротьби, заклики боротися проти і “своєї” й “чужої” буржуазії. Орган Катеринославського комітету РСДРП(б) газета “Звезла” писала: “Наше завдання — роз’яснювати, що поза класовою боротьбою національне розкріпачення немислиме”[364].

Звісно, партія більшовиків сприймалася більшістю учасників українського визвольного руху як проросійська, великодержавна сила, а її лозунги кваліфікувались здебільшого як оманні, нещирі. Однак, відсутність помітного прогресу у розв’язанні національного питання на основі поміркованої позиції лідерів Центральної Ради давала певну поживу для сумнівів щодо вірності обраного курсу. Одним з наслідків цього було й те, що спочатку поодинокі, а потім і дещо численніші погляди зверталися у бік більшовицької платформи як можливої засади досягнення національних ідеалів. Так поволі зароджувалися точки тяжіння, елементи для наближення різних потоків визвольної боротьби з, хай на початках вельми невиразною й проблематичною перспективою їх взаємодоповнення, поєднання.

Намагаючись спрямувати наростаючу активність мас на досягнення все нових і нових рубежів, обираючи для цього досить рішучі форми і методи досягнення цілей, більшовики до липня 1917 р. орієнтувалися здебільшого на мирний шлях розвитку революції. І хоч вони нещадно викривали і своїх “найближчих” політичних суперників — меншовиків, есерів, національні партії, нерідко допускаючи і елементи сектантства (блоки і угоди вважалися доцільними лише з інтернаціоналістськими елементами), курс на мирний розвиток революції не закривав можливостей для співпраці з іншими політичними течіями, партіями, організаціями. Певні перспективи для здійснення широких демократичних кроків і перетворень об’єктивно створювались, зокрема, у радах робітничих, солдатських і селянських депутатів, у ймовірному проведенні в життя лозунгу “Вся влада радам!” Проте навіть повна перевага угодовців у радах, практично безперешкодна, гарантована можливість зосередження всієї влади у своїх руках поступилися у розрахунках цих партій орієнтації на вже існуючий лад, на підтримку Тимчасового уряду, його органів на місцях.

В результаті більшовики, що й так виявляли настороженість і недовіру до тимчасових, ситуативних попутників, партнерів, дедалі обставинами потрапляли у позицію політичних гравців, для яких можливості маневру, вільного вибору невпинно звужувались, а лінія поведінки жорстко детермінувалась всією сукупністю малозалежних від них чинників.