Розділ «ІІІ. РОМАНТИЗМ ВЕСНЯНОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ПОВЕНІ»

Так, В. Винниченко категорично стверджує: “Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схоластиків, чистих теоретиків, запеклих “самостійників” або людей занадто вже, хворобливо пронятих національним чуттям. На конференції укр. соц. — дем. роб. партії в квітні питання про самостійність зустріло майже однодушне негативне відношення. За самостійність висловилось з усієї конференції тільки два-три голоси”[226].

Лідер українських соціал-демократів був переконаний, що ідеї самостійності, сепаратизму надзвичайно шкідливі для тогочасного моменту суспільного розвитку, здатні підірвати єдність революційних сил Росії[227]. “Та й для чого відокремлюватись, — запитував своїх опонентів В. Винниченко, — коли всі потрібні для вільного національного розвитку нашого народу засоби нам буде в повній мірі забезпечено в автономії. Денаціоналізацію, духовне калічення наших мас буде зараз же спинено й знищено українською школою, як нищою, так середньою, й вищою. Гальмовані дотепер багаті здатності нашого народу, пущені по природньому, найлегшому, найраціональнішому шляхові різних методів розвитку забезпечать духовну сторону наших домагань. Народоправство, широке місцеве самоврядування, порядкування господарським і політичним життям на Україні місцевими силами, точне зазначення взаємних прав і обов’язків цілої держави та автономної одиниці унеможливить колишню безпардонну, руйнуючу політику централізму, коли всі сили окраїн нерозумно й злочинно висмоктувались на користь інертного ненажерливого центру”[228].

Як учений-аналітик, озброєний знанням світового досвіду, Михайло Грушевський намагався довести усім політично свідомим і чесним людям, тим, хто здатен був логічно мислити й діяти, переваги ладу, заснованого на федералістських началах, над централістським, унітарним державним устроєм. Неодноразово посилаючись на позитивний приклад Німеччини, він стверджував: “Добиваючися федеративного устрою Російської республіки, українці зовсім не мають наміру тим ослабляти її або розривати. Говорити щось подібне можна хіба тільки розраховуючи на людську неусвідомленість. Землі, зв’язані федеративним укладом, становлять одну державу. Їх союз зв’язує не завсіди — приймаючи його, вони зрікаються права самовільно виходити з союзу. Вони заінтересовані, щоб їх союз був сильним і безпечним, щоб нікому не спадало на думку зачіпати або кривдити його членів. Те, що кожний з народів чи країв, членів сього союзу, має сам своє державне право, являється державою, зовсім не ослаблює їх потягу до спільного державного зв’язку, на користь котрого, в спільнім інтересі, сі держави-члени зрікаються дечого з своїх прав.

Германія стала федерацією вже кількадесят літ, а проте федеративний зв’язок зовсім не ослабив її — навпаки, се найбільш солідарна, найбільше внутрішньо міцна держава з усіх сучасних. Стара Росія не могла ніяким примусом добитися такої внутрішньої єдності. Нова Російська республіка, коли хоче удержатися в цілості і силі, повинна щиро зректися всяких намірів тримати когось силоміць на припоні, до кінця провести принцип свободи і самоозначення у внутрішніх відносинах. А такою, до кінця проведеною системою свобідних і рівноправних відносин, може бути тільки федерація”[229].

Українці не приховували, що запровадження федеративного ладу в Росії призведе до ліквідації колишніх привілеїв, панівного становища російської нації в імперії. Однак вони вважали це цілком виправданим і необхідним не лише для пригноблених у минулому націй і народів, а й для самих росіян.

Водночас це не означало обмеження інтересів будь-якої нації у межах федерації. “Не значить се, — наголошував М. Грушевський, — що громадяни з інших країв Російської республіки не будуть мати приступу, скажімо, до України, що з України виженуть “кацапів”, що великоросам не буде тут змоги вести якесь діло, служити, мати заробіток. Перший принцип федеративного устрою, що громадянин однієї із земель федерації має громадянські права в цілій федерації: значить, чоловік, що народився в Московщині, матиме всі громадянські права, наприклад, на Україні — може там скористатися з своїх виборних прав, займати посади, вести діла.

Нема сумніву, що до всіх державних установ України він матиме змогу звертатися на своїй великоруській мові і діставати від них відповіді. В усіх більших містах, безсумнівно, будуть школи для дітей великоросів із російською мовою і т. ін.

Через те не може бути мови, щоб автономія України чи федеративний уклад Російської республіки загрожували великоросам доступ до Чорного моря, до українського вугілля, заліза чи до чогось іншого”[230].

Лідери Української революції — спадкоємці славних визвольних традицій кирило-мефодіївців, зберегли вірність і їхнім ідеям слов’янської федерації. Торжество Російської революції, федеративну перебудову держави вони вважали головною стратегічною метою, яка відкриває шлях до реалізації давнього задуму європейського масштабу: “Я твердо вірю, та й не один я, що велика революція російська — тільки б її заховати від упаду та від анархії — дуже вплине на політичну перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську федерацію. Про таку федерацію думали здавна політики і спеціалісти державного права: вони вважали її логічним висновком з усього дотеперішнього розвою європейського життя. Вона тільки здавалася дуже далекою до останніх подій — так як тепер здається близькою і здійсненною. І от чому я й інші ні трохи не журимося повною політичною незалежністю України, не надаємо їй ніякої ваги. Для ближчого часу зовсім досить широкої української автономії в федеративній Російській республіці. А в будучині, сподіваємося, ся республіка ввійде в склад федерації Європейської, і в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних склдових частин — одного з опор сеї Європейської федерації”[231].

Виборюючи автономію України, провідники Української революції водночас брали до уваги багатонаціональний склад населення регіону, дбали про те, щоб у майбутній демократичній Україні представники будь-якої національності мали всі необхідні умови для повнокровного життя, вільного розвитку. Попередня тривала боротьба українського народу за незалежність, за світлі ідеали свободи, страждання, що випали на його долю, просто зобов’язували його дбати не лише про власне благополуччя, а й домагатися рівноправності для кожного народу, для кожної національної меншини, з повагою ставитися до будь-чиїх національних інтересів.

Голова Центральної Ради чітко виклав свою позицію і з цього питання: “Ми, ті що несли прапор визволення в найтяжчі часи неволі, зостанемося під ним і виступимо рішуче проти всякого ухиляння від тих принципів, котрі написані були на стягу українства. Будемо рішуче поборювати всякі шовіністичні течії, коли б вони стали прокидатися серед нашого громадянства або з провокаційними завданнями прищіплюватися йому з якої-небудь сторони. Ми виступимо рішуче проти всяких заходів, звернених на те, щоб порізнити нас з нашими співгромадянами інших народностей. І ми певні, що українське громадянство, український народ, в політичну розважність котрого ми твердо віримо й високо її ставимо, нас у тім напрямі підтримає твердо, щиро. Оборонці української національності не будуть націоналістами…”[232].

На початкових етапах революції, звичайно, не було можливості чітко визначити ті політичні механізми (наприклад, рівень представництва), за допомогою яких можна було реалізувати плани забезпечення національної рівності в автономній Україні.

Однак уже тоді намічалися очевидні принципи діяльності й конкретні заходи, як незаперечні й першочергові. Це, насамперед, застосування мови національних меншин у зносинах з урядами і органами самоврядування у тих національних територіях (округах), де ці національні меншини становили певний мінімум. Це також забезпечення можливостей для навчання у таких місцевостях рідною мовою, створення відповідних культурних і релігійних товариств за фінансового сприяння державних установ України. Детальніше ці питання мав розробити комітет для вироблення автономного статуту України, який планувала створити Центральна Рада з участю представників національних меншин.

До ухвалення такого статуту українському громадянству, як національній більшості, належало пильнувати за тим, щоб не порушувалися будь-чиї національні права і свободи. “Всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей несимпатичні й небажані взагалі коли б то не було, — зауважував М. Грушевський. — Тепер же, в нинішніх обставинах, коли так треба такту і розваги, порозуміння і солідарності для досягнення великої мети, — вони недопустимі зовсім. Їх треба попросту признати національним злочинством і виступати проти них з усією рішучістю”[233].

Особливо твердо і рішуче М. Грушевський, його соратники й однодумці виступали проти гасла “Україна тільки для українців”, яке нерідко трактувалося як заклик до того, щоб представники інших національностей, передусім “кацапи”, забиралися геть з України.

Насправді ж подібні гасла ні в 1917 р., ані в попередні роки не висували і не підтримували українські політичні партії, широкий демократичний рух у цілому. Навколо цього гасла ще з дореволюційних часів об’єднувалася лише досить нечисленна група радикально настроєних українців на чолі з М. Міхновським. Якщо в попередні роки, зауважував М. Грушевський, подібні погляди ще можна було до певної міри зрозуміти (аж ніяк не виправдовуючи) — як своєрідну реакцію на великодержавний шовінізм, всілякі утиски українців, нелюдські знущання з них, то з початком революції вони ставали просто шкідливими. Саме на цьому грунті в 1917 р. виникла гостра ідейна дискусія, що згодом переросла у відкриту боротьбу між українськими соціал-демократами, есерами, соціалістами-федералістами і групою М. Міхновського. Позицію останнього українські демократи кваліфікували як авантюрну, провокаційну, шовіністичну, а з часом — навіть як фашистську.

М. Грушевський із цього приводу відверто заявляв: “Ні я, ні мої товариші, організовані українці, не згоджувалися з такими поглядами, не мали ніяких таких гадок, навпаки — завсіди проти них виступали і виступатимуть, бо вони не згідні ні з нашими принципами, ні з інтересами України.

Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе.

Всякий, хто водиться з такими поглядами, дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто б він не був — великорос, жид, поляк, чех. А хто хоче тільки живитися з праці народної, бути паразитом, подателем солодких кусків — той нам не потрібен, без ріжниці, чи він не українець, чи українець”[234].

З часу Української революції й до сьогодні не вщухає дискусія щодо вірності обраного й здійснюваного Центральною Радою народ оправного й автономістсько-федералістського курсу. А відтак доречною видається потреба у з’ясуванні історичної справедливості й наукової обґрунтованості критики позицій проводу національно-визвольного руху.