Розділ «ЗИМОВИЙ ПОХІД 1919-20 рр»

Чому боротьбисти, Волох і галичани обов'язково повинні помилятися, а ми ні? Чи не можна припустити, що вони ліпше від нас орієнтуються в тих змінах і надзвичайно складній політичній ситуації, що створилася внаслідок воєн і революції? Відтяті довший час від світу, захоплені важкою боротьбою проти багатьох ворогів, що під різними прапорами перли на нашу батьківщину, могли ж і можемо помилятися й ми! Де правдивий шлях до ідеалу? Де порятунок? Такі запитання кружляли в голові тих, що знайшли в собі силу не скласти зброї і не змінити свого прапора ше й після Любара. Створювались надзвичайно важкі настрої. Треба було шукати 1 ходу. І в шуканнях найкращого виходу не важко було збитися манівці.

Білі росіяни творили фронт приблизно по лінії р. Кодима, м. Олвіополь, Новомиргород і дальше до Кременчука. Червоні росіяни підходили головними своїми силами до залізниці Черкаси — Вапнярка, а ми лишилися між ними в «нейтральній смузі». Велитенські кліщі от-от збиралися клацнути і роздавити нахабників, що посміли стати у ворожу позицію до обох світових сил, стати між фронтами збожеволілої революції і чорної світової реакції. Одна сила ставила собі завдання викликати всесвітню соціалістичну революцію, а друга намагалася відбудувати стару «тюрму народів», навіть не змінюючи вивіски. Але обидві сили були проти національної революції, яку творили ми. Обидві сили муслили усунути нас зі свого шляху. А це можна було зробити, тільки знищивши нас. Не втрачаючи надії на фізичне знищення, наші вороги намагалися знищити нас морально, бо геройська смерть відданих до фанатизму ідеї національного визволення, не була би перемогою наших ворогів. Тому обидві сили залицялися до нас і манили до себе. Деніюн пропонував «союз без політики», а Троцький наказував

Чеовоній Армії пам'ятати, що вона тільки тимчасово «йде визволяти Україну», і залишав для нас червоний місток для переходу в своє царство у вигляді боротьбистів, яких він «тєрпєл до врємєні».

А перед нами була ідея. Одна-однісінька ідея національного визволення і більше нічого. Зате ми знали наших ворогів. Ми не бачили того шляху, яким можна було би піти поруч з нашими ворогами, хоч би й короткий час. А все ж таки думали й хитались.

Щоби мати час подумати, армія відходить з операційного напрямку Умань — Ольвіополь і переходить на лівий бік р. Синюхи. А під час походу думали. У дивізіях відбувалися наради. Радилися тільки старшини, бо козаки цілком довіряли своїм командуючим, та козаки й не так ясно уявляли собі наше важке політичне і стратегічне становище. Потім радилися командуючі дивізіями в штабі армії. Найбільше «радянський настрій» виявився у Волинській дивізії, особливо в частинах, що мали свій початок від «Запорізької Січі»[24] отамана Божка. Щоби не допустити до зайвого напруження, Загроцькому дано дозвіл послати до Умані делегацію, але нібито від одних волинців і виключно з інформаційними завданнями.

Делегацію волинців росіяни прийняли (Сорок четверта дивізія) з помпою, їх навіть на мітинги повели, де показували червоноармійцям на доказ того, що «уже все прізналі совєтскую власть, даже украінци»… Зате цю делегацію не пускали бачитися на самоті з боротьбистами, ні навіть з Волохом. У той час росіяни вже енергійно проводили ліквідацію волохівського «червоного війська» і не хотіли, щоби про те знала делегація.

Зрозуміло, що наслідки поїздки делегації були корисними для нас. Незважаючи на всі міри, делегація все-таки довідалася про наміри росіян щодо «регулярних червоних українських військ, котрими командував Волох. Навіть для тих елементів, які вірили, що червоні росіяни не будуть більше «помилятись», ясно стало, що росіяни, піймавши на гачок, обов'язково знищать Україиську Армію, хоч би вона зробилася і найчервонішою.

Впливало на настрої і те, що серед населення помічалася певного роду апатія до подій, що відбувалися тоді в Україні. Та воно й зрозуміло. Боротьба при допомозі німців проти червоних росіян привела до влади в Україні білих росіян, котрі тільки про людське око «тєрпєлі» гетьмана. Повстання восени 1918 року повалило білих, а на їх місце прийшли червоні. Весняне і літнє повстання 1919 року знову викинуло червоних і пустило білих. Тепер же знищені народним рухом білі втікали, але але червона Москва йшла визволяти Україну. Та все росіяни і росіяни, а своєї української влади не було. Селяни робили «передишку». До того зима не сприяла повстанчому рухові.

Кожний раз перехідні моменти, моменти зміни панування білих і червоних росіян в Україні були найбільше критичними для психології наших революційних мас. У боротьбі проти одних другі були нібито фактичними нашими союзниками. До того ж переможці, що вступали в Україну, раз у раз давали такі гарні обіцянки. Не знаю, чи багато є народів на світі, котрі би розпинали і провадили боротьбу зброєю із любові до тої штуки. Тому не дивно, що український селянин, не одержуючи нізвідкіль ніяких вказівок, повставав активно тільки тоді, коли переконувався, хто його головний ворог[25].

Те, що психологічну кризу пережили не лише військові кола, видно з уже згаданого листа політичного референта Наддніпрянської Армії Феденка до Командуючого Київською дивізією вії 15 січня 1920 року. Він пише: «Перед нашою армією стоять складні питання, що далі робити зі собою. Чи розходитись, чи вести далі партизанську боротьбу, чи шукати якогось іншого виходу? Перший вихід дуже важкий, фактично доводить нас до нуля. Партизанська боротьба в зимову пору не дасть належних результатів. Це може робити Махно, який не звертає уваги на ставлення до нього населення. Окрім того, у цю пору це не викличе сильного піднесення в народних масах. Я був на селах і не помилюся, коли схарактеризую настрій населення як абсолютну апатію. У Гайсині два тижні не було ніякої влади (фактично влади не було більше місяця — Ю. Т.), і ніхто не пробував навіть заводити… Значить, апатія стосується і міста, не тільки села. Галичани, перекинувшись до большевиків, хочуть їх використати. Волох хоче того ж. Чи зможе, — це питання. Очевидно, що большевики постараються його роззброїти. Це єдина підпора боротьбистів. Немає сумніву, що боротьбисти вестимуть війну проти большевиків як не тепер, то пізніше. Тому тепер біля них збираються всякі зовсім не комуністичні елементи. Перше, за що вони будуть гризтися з большевиками, — Українська Армія. Якби під фірмою самого Вельзевула, не то боротьбистів, можна було зберегти озброєну силу української нації, то це було б найкраще. Питання тільки в тому, чи є рішучість у боротьбистів. Якщо стан нашого війська і стратегічне положення не дають змоги провадити партизанську боротьбу успішно, то законно цілком для війська шукати виходу, як те військо можна врятувати як організовану одиницю. Цим виходом може бути допомога боротьбистам організовувати окрему Українську Червону Армію. Висловлюю це як свою думку. Бо факт, що боротьбисти хочуть мати собі реальну силу і захочуть установити певний modus vivendi з нашою армією».

Через вісім днів, 23 січня 1920 року пише до Командуючого Наддніпрянською армією І. Мазепа. За цей час він помітив «багато даних на те, що, не чекаючи весни, нам доведеться переходити знову на становище регулярної армії і розпочинати організовані операції з певних пунктів». Він радить «у той час, як ціла сума обставин за нами, твердо стояти на позиції… і не міняти свого прапора». Він переконаний у «недовговічності сучасного большевизму на Україні»… Тому він висловлює бажання, що «необхідно бити добровольців, гнати їх у море»…

Лист І. Мазепи одержано в армії на місяць пізніше від листа Феденка. Великий оптимізм І. Мазепи був винятком серед загальних настроїв. Думки автора були неправильні, бо якраз тоді були дані, що «сучасний большевизм на Україні» буде більш довговічним, ніж попередній. Цього разу Червона Армія йшла на Україну як цілком організована сила з метою завоювання і встановлення найсуворішого окупаційного режиму. Червоні росіяни в дечім навчилися з попередніх досвідів. Зараз вони не надіялись на прихильність і допомогу українського населення, а зазначена помилкова надія не раз уже заводила росіян і почасти була причиною їх поразок. Поза своїм знаменитим наказом до Червоної Армії, щоби вона поводилася на Україні, як у гостях, Троцький у таємній директиві про військову політику на Україні категорично вимагає обеззброєння українського населення. Він говорить: «Поголовноє разоруженіє наеєлєнія являєтея в настоящіх условіях єдінствєнним средством положіть конец вооружєнію кулацкіх банд». Тому в армії не поділяли оптимізму 1. Мазепи.

Зате думку Феденка за малим винятком поділяла армія цілком: «якби під фірмою самого Вельзевула, не то боротьбистів, можна було зберегти озброєну силу української нації, то це було б найкраще». І далі Феденко припускає вихід: «допомогти боротьбистам організувати окрему українську армію», у той же час гадає: «очевидно, що большевики його (Волоха) постараються роззброїти». Для армії було очевидно, що не тільки постараються роззброїти Волоха, а що таки роззброять. 1 роззброять всяку українську військову частину, котра піймається на гачок, і, вважаючи росіян за союзників, не буде охоронятися від них, як на фронті.

Армія вирішила: якщо доведеться загинути, то загинути під українським національним прапором. Бо ні один «Вельзевул» не давав гарантії від знищення. Спілка ж з росіянами знищила би, опріч усього, ту легенду і традицію, що були утворені довгою і нерівною боротьбою армії проти Росії.

У цей час червоні росіяни були вже дужчими від білих. Добровольча армія, армія реакції, незважаючи на допомогу антантських лікарів, умирала. Тепер добивати її не було рації, це тільки зміцнювало би червоних росіян. А нам було потрібно, щоби червоні тепер якомога більше сил витрачали на боротьбу з Добровольчою Армією. Чим більше би знищили себе ті дві сили, тим швидше ми могли надіятись на остаточну перемогу.

21 січня 1920 року в с. Гусівці на Єлисаветщині відбулася нарада командуючих дивізіями, на котрій вирішено припинити боротьбу проти білих і розпочати боротьбу проти червоних росіян. Головною підставою для цього рішення було наше переконання, що Добровольча Армій більше не здатна ні на яку серйозну акцію ні проти нас, ні проти червоних. То була розтоптана гадина, що сичала ше й вертіла хвостом, але не мала сили посунутись уперед, щоб укусити ворога.

Роком пізніше з думкою наради і с. Гусівці погодилися політики великої Антанти. Дійшли вони одної з нами думки; віддавши Денікінові, Колчакові, Юденичу та Врангелю стільки військових та інших матеріалів, що їх при раціональному вжитку стало би перевернути догори коренем не одну червону Москву

Власне, про наше рішення розпочати боротьбу проти червоних росіян ніхто не знайде документів, бо перебіг нарад і рішення, прийняті на них, не записувалися у протоколах. Одинокими документами в цій справі є накази по армії, де рішення нарад часом вписували вписували як підставу до наказу. Для більшої таємності, що вимагалося загальною політичною і стратегічною ситуацією, у наказі армії ч. 21 від 21 січня 1920 року (с. Гусівка) тільки сказано: «Згідно з загальною обстановкою, після наради, на якій були присутні комдиви Київської, Третьої, начальники загонів Запорізької дивізій, було вирішено дивізіям по самостійних маршрутах зосередитися в районах Канева, Черкас, Чигирина, де мусять увійти в оперативний зв'язок. Волинській дивізії, командуючий якої не був присутнім на нараді, через велику відстань пропонуеться ввійти в оперативний зв'язок або з Київською, або із Запорізькою дивізією, або йги по самостійному маршруту, повідомивши в такому разі штаб армії.

Район Каиева, Черкас та Чигирина в той час уже був зайнятий Червоною Армією. Зрозуміло, що не для гри в піжмурки виходила армія в ці райони. Це зрозуміли всі, хто був тоді при Українській Армії. Перед нами стелилася дорога, вкрита затруєними колючками. Ми плили проти течії, бо червоні росіяни в той час перемагали білих. І ніхто не був певним, що, витративши всі запаси і джерела енергії, наш корабель не гримне десь так, що тільки тріски від нього попливуть за течією. Запаси наші не були великі.

Зате джерела енергії були необмежені. Ті джерела заховувалися в наших революційних масах. З них ми поповнювали наші запаси.