TextBook 10 січня і я одержав записку від Савицького такого змісту:
«Товариш Юрко! Революційний Комітет Правобережжя стоїть на платформі Самостійної Соціалістичної Радянської Української Республіки зі своєю національною Червоною Армією, фінансами і т. д. Зі Советською Росією можливий тільки союз для боротьби з ворогами обох республік. Армію ми творимо заочним порядком. Росіяни будуть змушені рахуватися з фактом Української Червоної Армії і припинять свою дотеперішню політику до України. Але для того треба домовитися про що-небудь нам з вами. Подумай, т. Юрко, і дай відповідь. Твій Савицький. 10 січня 1920 року».
Я дав Савицькому відповідь, у котрій пропонував йомузвернутися офіційно до армії з пропозицією про порозуміння. Наскок Волоха на Умань зробив неможливими зносини між нами і «радистами».
Тим часом до Умані з півночі наближалися червоні російські війська. Не знаючи про обеззброєння запорожців Волохом, бо 10 год. 30 хв. 11 січня я послав полковникові Литвиненкові наказ передачі командуванню червоних російських військ такої пропозиції: «Довести до відома командира бойової дільниці Христинівського району (большевицького) мою пропозицію такого змісту: зважаючи на те, що Урядом Російської Федеративної Совєтської
Республіки і Урядам Української Народної Республіки проводяться переговори про полагодження взаємовідносин між обома республіками мирним шляхом, до одержання директив від Головні Команди українських військ, я, Командуючий Київською групою військ, пропоную командуванню Червоної Армії припинити рух підлеглих їм військових частин в районах, захоплених українськими військами, а саме: на південь від залізниці Христинівка-Цвіткове, Христинівка-Вапнярка. Неприйняття командуванням Червоної Армії вищезазначеної пропозиції буде вважатися мною як відновлення збройної боротьби між республіками зі всіма наслідками. Командуючий Київською Групою військ УНР отаман Тютюнник. Т. в. о. начальника штабу Блошаневич».
Ця пропозиція не дійшла до червоних росіян, бо посланець, що віз її, не доїхав до Умані, як уже зустрів утікачів віл Волоха. Цю пропозицію я вислав згідно з вказівками штабу армії. Не можна думати, шоби пропозиція могла вплинути на хід подій. Посилалась вона виключно для заспокоєння тих елементів серед нашої армії, що надіялися до чогось договоритися з червоними росіянами.
13 січня 1920 року до Умані прибули частини Сорок четвертої російської дивізії. Зараз же між росіянами і боротьбистами почалися «нєдоразумєнія». Червоні росіяни зовсім ігнорували червоних боротьбистів. Потроху готувалися до ліквідації «нерегулярних банд», як вони між собою називали Волохівське червоне військо. Уже 14 січня голова Ревкому Правобережжя Немоловський скаржиться на невдячних росіян і містить у «Вістях Ревкому Уманщини» ч. 3. листа до редактора такого змісту: «т. Редакторе! У ч. І Вашого бюлетня помішена замітка «Накануне вступлєнія красних частей в Умань», зредагована вона таким чином, що нібито м. Умань зайняли нерегулярні частини війська, а від Христинівки надходять регулярні (красная армія).
Прохаю помістити в найближчому числі «Ізвестій» спростування цього і повідомлення, що Умань зайнята регулярними Українськими Червоними Військами, а не партизанами.
Цими військами керує урядова Українська комуністична партія (боротьбистів), За політичне правління Українських Червоних Військ І. Нсмоловський», «Товариш» редактор помістив листа боротьбистів. Поза тим не було помішено ні «спростування», ні «повідомлення», яке домагався І. Немоловський, Лист до редакції був видрукуваний, бо в той час росіяни ше думали використати Ревком Правобережжя, хоча повітовий ревком Уманьщини, організований росіянами, і не думав рідлягати Ревкомові Правобережжя. Це був момент кризи між елементами, що зовсім уже наближався до ренегатства, і тими, що хотіли залишитися і надалі правовірними боротьбистами з національною фарбою. З другого боку росіяни готувалися до ліквідації боротьбистів. Не тільки в Умані траплялися «непорозуміння». Було те у всіх повітах України. У центрах боротьбисти були нібито урядовою партією, а на периферії російські елементи часто зовсім не рахувалися з «жолто-блакітними комуністами», як називали вони боротьбистів. Населення місцями стало покладати надії на боротьбистів, як і на всяку іншу опозицію росіянам. Це робило клопіт місцевим агентам «Совєтської влади». Майже одночасно з уманськими «непорозуміннями» Канівський Ревком наказус: «З огляду на поширення по м. Каневу і повіту провокаційних чуток…. Попереджаємо населення міста і повіту, що ніяких непорозумінь між революційними партіями Українською комунічтичною партією (боротьбистів) і Українською (власне російською — Ю. Т.) комуністичною партією (більшовиків) немає. Партії при повній згоді встановлюють в Україні владу Рад селянських і робітничих депутатів. Особи, котрі будуть розповсюджуватн провокаційні чутки, будуть віддаватися суду Військово-революційного трибуналу. Голова Канівського повітового Військреавму Федоренко. Завідуючий інформаційно-агітаційним відділом Крижанівський. 20 січня 1920 року. м. Канів».
Ми вже бачили, що то за «повна згода» була в Умані, та Коростені. Можна собі уявити трагедію наших патріотів, якщо росіяни, незважаючи на всі вільні і невільні заслуги боротьбистів перед Червоною Москвою, все ж не хотілти «регулярних українських військ», хоч ними й керувала «урядова партія», а навпаки, де тільки можна підкреслювали нерегулярність боротьбистів і їх війська.
Росіяни провокували Волоха і боротьбистів, між гайдамаками розповсюджували вісті про велику кількість грошей, що були забрані в Любарі, а потім пропали у приватних кишенях. Говорили, що все золото забрав Волох для себе та для Ревкому, а для гайдамаків залишилася сама мідь та ще трохи срібла. Вони рішуче прибирали всю владу до російських рук. Волох та борогьбисти пручалися, але з того нічого не вийшло.
Тим часом обдурені гайдамаки побачили, що ніякої Соціалістичної Радянської Української Республіки нема. Поодинокі й гуртками «українське червоне військо» почало перебігати до нас. Так утекла вся «червона» кіннота під командою п. Легіня і приєдналася ло Запорізької ливізії. У зв'язку зі всім, а особливо в зв'язку з провокаційною працею росіян, настрій серед гайдамаків був надзвичайно напруженим. Гайдамаки збиралися побити Волоха і Ревком Правобережжя, а потім прийти з каяттям до нашої армії.
Переконавшись у неможливості створення Української армії за допомогою росіян, відчуваючи загрозу бути знищеними своїм же «червоним військом», боротьбисти і Волох вирішили ліквідувати «військо2 і припинити утворення Соціалістичної Української республіки.
Пештки гайдамаків насильно влито в Сорок четверту і Шістдесяту дивізії. Ревком Правобережжя тихо вмер. Волох був «помилуваний2 росіянами і навіть одержав призначення організатора читалень для робітників і селян, але за відсутністю українських книжок змушений був розповсюджувати російську агітаційну літературу серед українського населення. Ті українські книжки, що були видруковані в часи української влади, росіяни понищили в «золоту добу» як контрреволюцію.
Ціла волохівщина відбилася на долі боротьбистів. Деякі члени партії на чолі з Шумським, Полозовим, Елланським та іншими «лідерами» стали ренегатами, а вслід за тим «урядовими особами» Росії, а інші колишні боротьбисти змушені були перейти на нелегальний стан. Партія лівих угодовців умерла.
З моменту «помилування» росіянами Волоха остаточно закінчив своє існування і «отаманський тріумвірат». Данченко, боячись такого «випадку», як з Божком, залишився в районі м. Янушполя і не відомо, де зник укупі з Волинською революційною радою. Волох працює за шматок хліба[19].
Партія боротьбистів, як і всяка угодова партія, розклала український національний табір. Порвавши з угодовцями, вона могла би стати на певний час осередком революційних сил, що працювали в Україні. Але для того у «лідерів» не було ні рішучості, ні бажання. По слизькому шляху угоди вони докотилися до російської комуністичної партії, в члени котрої і перейшли. Послідовні угодовці неминуче покінчать ренегатством. Це трапилося і з «лідерами» боротьбистів.
Досвід волоховщини і кінець боротьбистів є однією з лекцій життя, котра вчить, що, по-перше, у таборі національних ворогів раз у раз можна знайти союзників, але ніколи приятелів, бо їх там нема. Такі союзники охоче допоможуть руйнувати власну державу, а ніколи не допоможуть будувати, бо вона для них шкідлива, по-друге, раз у раз треба йти на допомогу руїнницьким елементам ворожої нації в їхній боротьбі проти своїх соціальних ворогів, а ніколи не приймати такої допомоги для себе, і, по- третє, хто в боротьбі проти своїх соціальних ворогів базується на елементах ворожої нації, той неминуче закінчує в кращому випадку політичною смертю, у гіршому — ренегатством.
Розділ ІV
Ще одна делегація до росіян. Революційний Комітет Української Галицької Армії. Оцінка з боку наддніпрянців факту визнання Українською Галицькою Армією Радянської влади. Перші кроки з боку росіян до знищення Української Галицької Армії.
Обпікшись на союзі з денікіним, галичани все ж таки не втратили надії, що їм пощастить знайти таких росіян, котрі з доброї душі визнають суверенність України і допоможуть у боротьбі проти поляків. Галичани мали менше досвіду стосовно Росії, ніж ми. Пізніше й вони переконалися, що наддніпрянці мали рацію в своїх непримиренних позиціях. Але сталося це тільки тоді, коли Українська Галицька Армія знов опинилася майже оточеною, на цей раз уже червоними росіянами.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» автора Тютюнник Ю.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЗИМОВИЙ ПОХІД 1919-20 рр“ на сторінці 14. Приємного читання.