Розділ «ЗИМОВИЙ ПОХІД 1919-20 рр»

Що були за люди оті бажаючі? Звичайне охочокомонне військо з професіональних вояків чи ні? Безперечно, з армією залишилася певна кількість людей, для котрих ідея визволення України відігравала другорядну роль. Однак таких людей було дуже мало. Між ними були люди, що шукали ризику, а часом і матеріальних користай. Решта ж армії, близько 97–98 відсотків, складалася з людей, що поставили собі волю Батьківщини над усе. Маючи такий склад частин, команді не доводилося дуже напружувати сили для боротьби анархічними елементами в самій армії. Звичайно, ці елементи дуже швидко залишили армію, боячись зі своє життя.

Інакше виглядала справа з анархічними елементами, що були поза армією. Такі елементи раз у раз використовували моменти, що сприяли їхній діяльності. Панування Добровольчої Армії з її погромною ідеологією не могло не залишити слідів. У час анархічного відвроту офіцерських виділів цієї армії скрізь по містах і містечках залишалися гуртки бандитів. Ці гуртки не показувалися по селах, бо селяни раз у раз готові до опору. У містах справа з своєю самоохороною виглядала гірше. Однак потроху і тут населення організувалося, і грабіжники мусили ховатися. Зате були випадки, коли вони використовували момент приходу якої-небудь частини, особливо серед ночі, вилазили наверх і протягом години, поки стомлена частина розташовувалась, робили своє ганебне діло. У такі хвилини населення звичайно не знає, хто прийшов до них і боїться відразу ловити злодіїв. Коли сам командир частини хотів впіймати злочинців, то останні зникали, але були випадки, що населення чи військо ловили злочинців, яких розстрілювало або після суду або з наказу старшого командуючого, коли не було сумнівів щодо вини спійманого; останні випадки були тільки при захопленні на місці злочину.

З анархічними елементами командування боролося надзвичайно енергійно, не раз ризикуючи впасти жертвою юрби, котра сама не знала, що робила. Такий випадок трапився в Миколаєві (біля Проскурова) 23 падолиста 1919 року. Юрба в кілька десятків людей розграбувала склад кожухів, що належали місцевим купцям, але були замовлені одною з наших військових частин. Через містеко проходили частини різних дивізій, деякі робили короткий відпочинок. Мені довелося нагодитись на грабунок. Юрба зникла в різні сторони, але одного я таки застрілив з револьвера. Серед частин Запорізької дивізії хтось пустив провокацію, що «жиди забили запорожця». Юрба козаків-запоріжців оточила мене і, не знаючи, хто я такий, хотіла мені помститися. Наспіла частина, що йшла з колоною, і розігнала охочих учинити самосуд. Опісля вони почували себе ніяково, коли виявилось, хто і за що був забитий.

За час після нашого виходу з Любара перший офіційний документ у цій справі я маю від 24 грудня 1919 року. Командуючий Київським кінним полком рапортом на ім'я командуючого дивізією доносить, що в Жашкові траплялися випадки грабунків, і просить: «Прошу дозволу грабіжників розстрілювати на місці злочину». На рапорті поставлена резолюція: «Грабіжників розстрілювати на місці злочину — про це були накази».

У наказі армії ч. 18 від 12 січня 1920 року говориться: «За відомостями в Умані знаходяться запаси спирту. Начальникам частин взяти його під охорону і без дозволу коменданта міста не видавати».

Під час перебування армії на Лівобережжі 14 лютого 1920 року в наказі армії ч. 1 знову говориться: «Уже третій місяиь як наше військо свідомо величають во ім'я нашої ідеї, на честь нашого прапора. Від старшин до наймолодшого козака мусять всі твердо знати, що кожний ганебний випадок є ганьбою нашого прапора, нашої ідейності, за що багато славних старшин та козаків уже положили свої голови.

Старшини і козаки, стежте за своїми вчинками і карайте, карайте без всякого жалю всіх тих, хто прийшов у наші ряди не з переконання, а як злодій, що краде у нас єдину вартість, єдине майно — нашу честь».

Накази не були самими погрозами чи відозвами. Злочинців каралося так, як тільки можна карати в умовах партизанки, де немає в'язниць. Звичайно грабіжників каралося на смерть, а ті особи, що вжили заходів для припинення грабунку, каралося на тіло і виганялося з війська.

У м. Черниво (Куликове поле) на Ананіївшині за моїм наказом розстріляний на місці злочину козак Синько, що допустився грабунку і поранив малого десятирічного хлопця.

Під час бою під Балтою 23 квітня 1920 року в місті виникла пожежа. З причини страшної бурі загасити пожежу було надзвичайно тяжко. Козаки і старшини тилових частин усі боролися з пожежею, а в той час із десяток місцевих грабіжників наскочили на яєчний склад і почали його розтягати. Частина грабіжників (чоловіки) були розстріляні, а частина (жінки) покарані м'якше.

У наказі Київської дивізії ч. 128 від 30 квітня 1920 року зазначено: «Урядовця для доручень при господарі п'ятого пішого полку Мосіка Віктора за те, що, будучи командированим у м. Чечельник, бравв на заводі для своєї частини алкоголь, не маючи на те уловноваження, позбавляю рангу і арештовую на один місяць суворим арештом, який заміняю двадцятьма п'ятьма нагаями і назавсіди вигаияю з дивізії».

Зрозуміло, що армія принципово однаково ставилась до громадян України, якої б вони не були нації: злочин, вчинений ким би то не було, карався безоглядно.

Однак росіяни, особливо червоні, провокували нашу арммо і иаселення зо всіх сил. Серед селян та українського населення у містах такі провокації не приймалися. Зате з жидами росіянам було легше. Жидам говорилося про «ужасннє погроми петлюровцев», і вони вірили те. Вірили жиди тому, що агітували між ними «чекісти» і комісари, котрі самі походили з жидівської нації. Своєму швидше вірили, ніж чужому.

Я дивувався відсутності свого інформаційного апарату у жидів. Живучи на Україні, жиди мусили би знати народ, серед якого мешкають. Але ні: вони краще вірили росіянам, що витворили цілу програмну літературу, ніж українцям, хоч ми не маємо ні одної книжки антисемітського напряму. Жиди вірили росіянам, незважаючи на цілу повінь погромів, що залили Україну під час перебування Добровольчої Армії, армії тов. Будьоного, рейдів Шкуро та інших. Думаю, вірили тільки тому, що червоні росіяни охоче брали до себе иа службу жидів і давали їм посади, катів у чрезвичайках.

Червоний Російський Уряд використовував для своїх національних цілей жидів повною мірою. Ні один уряд не взяв до себе на службу стільки жидів, як то зробив московський Совнарком. Можна було завчасно передбачити, коди росіяни, мов пілати, умиють руки і скажуть пригнобленим націям: «в усьому винен жид».

У жидів не було збройної сили, котра б стала в обороні своєї. Зате велика кількість жидівської молоді служила в червоних росіян і, виконуючи обов'язки катів, творила ворожнечу до себе в широких масах населення. Жидівська нація була зброєю у руках росіян на Украяні.

Жиди намагалися оборонити себе криком. Не одну сотню сіл на Україні повернули росіяни в руїни. Населення тих сіл пішло в повстанці та армію, коли не загинули відразу віл куль ворогів. Те населення належало лише до української нації. Воно зі зброєю в руках стало в обороні своїх інтересів. Зовсім інакше виглядала справа з жидами. Зі знищених містечок і міст вони розбіглися хто куди. Мандруючи через ще не знишені містечка, вони розносили жах, який несла революційна війна всьому населенню, а не тільки жидам. Однак вони говорили про своє нещастя. І коли питали, хто вчинив погром, то вони не знали, що відповідати. Тільки згодом, вичитавши в російській пресі, що у всьому винні українці, жиди теж складали вину на українців. Провокаційним шляхом ширився між жидівським населенням невиправданий жах перед украінським військом. Доходило до того, що старшим командуючим доводилося розшукувати жидівського рабина, щоби передати йому про дійсне ставлення війська до населення.

6 березня 1920 року мені довелося говорити перед цілою жидівською громадою м. Голованівська.

Тільки через декілька годин після розташування частин на вулицях з'явилося жидівське населення. Таке недовір'я і жах, що базувались тільки на провокаційних чутках, шкодили і жидам, і нам. Бо годі було своєчасно перекувати комі, полагодити збрую, пошити одежу тощо, найнявши містечкових майстрів, коли всі жиди тільки через певний час на світ з'являлися після приходу війська.

Наслідком жидівського жаху під час походу трапився такий прикрий випадок. У час пожежі в місті Балті 23 березня спочатку все жидівське населення не брало участі в рятуванні свого майна, вважаючи, що місто навмисне підпалене нашим військом. Тільки енергійні заходи нашого коменданта міста п. Добротворського і військових частин біля локалізації пожежі і врятування та охорони майна мешканців переконали жидів у їхній трагічній помилці.