Розділ «РЕВОЛЮЦІЙНА СТИХІЯ»

Мені рішуче подобалася «автономія», про яку так завзято оповідав козак і якою захоплювався дядько та все його оточення.

В іншому кутку інша балачка. Центр балачки біля освітньої справи. Говорить невисокий чоловічок коло тридцяти років. У вимові чимало виразів, по яких можна пізнати галичанина, чи буковинця. Пізніше знайомимося і довідуюся, що то учитель музики про кирилівській Просвіті, на прізвище Паньківський. Він з полонених «австріяків».

3 Паньківським їде ціла делегація. Кирилівська громада постановила заснувати в своєму селі українську гімназію імені свого великого сина Тараса Шевченка. Має сяке-таке помешкання і тепер його ремонтує. Всі видатки утримання гімназії громада приймає на себе. Делегація їде до Центральної Ради просити, щоби вона затвердила гімназію і призначила директора і вчителів.

Біля справи з помешканням зав'язується діскусія.

Ще хтось тут же преться з прикладом:

— Он Козацька постановила в палаці у баронші1 університет відчинити.

При слові університет у декого помітно усмішку на губах. Дядько продовжує:

— І всім так можна. Де помешкання мале, добудувати, дещо переробити і є! Ге-ге, потроху та помалу влаштуємся. Швидше би тільки з тею охтономією кінчали. А то балакають, та й балакають. Кому не подобаються закони, які Центральна Рада видає, в шию його. Ще говорити з ними. наше військо їм покаже! — кінчає дядько погрозою по адресі тих, кому не до вподоби «охтомомія».

Його підтримує дід Шаповал зі Звенигородщини, що їде делегатом на з'їзд від Вільного Козацтва.

— Товариство! — гукає Шаповал таким голосом, що в цілому ваґоні затихає балачка. — Товариство! Наше військо покаже, але й вам байдаки нічого бить. Одному військові тяжко. Помагати треба.

— Ось! — піднімає він над головою руду шапку з довжезним шликом. — Вільне козацтво й собі не попустить. Ми по згоді хочемо. Ти, москалю, собі, ти, жиде, собі, ти, поляче, собі, а ми теж самі собі. А хто не схоче по згоді, то осьо! бачите?

Дід Шаповал знову хоче піднести руку до гори, але щось йому перешкоджає. Посмикавши рукою, він нарешті підносить руку. В руці якась кумедна стара шаблюка. Вона крива, майже як серп. Очі всіх звертаються з надією на шаблюку. Мабуть ту шаблюку переховували діди і прадіди і, передаючи нащадкам, говорили: — Ховайте, діти, колись знадобиться.

Через хвилину знов гомонять у різних кутках. Справдовуються, сердяться, погоджуються, і знову сердяться, щоби погодитись. Нація хоче жити і вже живе. Стихія клекоче, часом бушує, чекаючи, поки знайдеться людина, що покаже шлях до кращої будуччини. У всьому тому почувалося могутнє «я хочу жити і так буде!» В сьому одинокому аргументі життя зникали, як у сяйві сонця зникає світло лампи, всі міркування про «стратегію», «культуру», «історичні місії», тощо, якими оперували гнобителі, виправдуючи своє панування над десятками мільйонів пригнобленої нації.

У Києві ще спали, як ми приїхали. Висипавшись з потягу, делегати посунули вулицями на Володимирську до Педагогічного Музею. Там ще нікого не було. Гуртками розійшлися оглядати свою столицю. Я собі приєднався до тих, що йшли до Богдана та Софії.

Частенько траплялися будинки, де повівали червоні прапори. Де-не-де було видно і наш синьо-жовтий прапор. На Софійській площі зібралося до п'ятисот різного люду. Все те люди, що приїхали з провінції до Києва на з'їзд або в якій іншій справі. Приїхали вони нічними потягами і, не шукаючи до дня помешкань, зійшлися глянути на Богдана.

Я не перший раз бачив сю величаву постать. Та вона раз-враз робила на мене вражіння чогось пориваючого, наказуючого.

— Оце, братику мій, так гетьман! — висловлював уголос своє захоплення делегат на з'їзд, в поганенькій рудій сорочці з наплечниками і в кашкеті зі солдатськой кокардою.

— А що, якби він зараз та просто на наш з'їзд? Га? Ото штука була би.

— Штука? — кажете, добродію. — Булавою понад з'їздом махнув би і зараз же Україна вільною була б. Хіба не читали про нього? То ж сила. Подивіться лишень в очі йому.

Сотня живих людей заглядала в очі нерухомому велетневі.