РОЗДІЛ ІІІ. З ПОЛЯКАМИ В УКРАЇНУ

Оскільки радянське керівництво, командування Червоної армії не поспішали реагувати на рішення конференції у Спа, продовжуючи наступ, Ллойд Джордж зробив нове попередження більшовикам і висунув вимогу перемир'я на фронті на термін у 10 днів.

Цікаво, що продовження наступу Червоної армії викликало і реакцію урядових кіл ЗУНР. Розпорядженням Є. Петрушевича висловлювалося застереження підрозділам УГА утримуватися від збройних сутичок із радянськими військами[589].

Паралельно лідер ЗУНР надіслав ноту голові Верховної Ради Паризької мирної конференції М. Мільєрану. В документі було викладено історію виникнення ЗУНР, агресії проти неї Польщі і доводилося «право українського народу Східної Галичини на державну незалежність». Висловлюючи задоволення з приводу обіцяної можливості з'ясувати свою справу перед міжнародною конференцією, Є. Петрушевич завірив західних політиків у тому, що державність у Східній Галичині будуватиметься на принципах західноєвропейської демократії, продовжуючи традиції свого державного будівництва. Відводячи підозріння в можливому проведенні революційних реформ, на що дуже боляче реагувала Антанта, в ноті було підкреслено намір дотримуватися «дотеперішнього економічного устрою» і провести аграрну реформу «не інакше, як дорогою відшкодування теперішніх великих земельних власників»[590].

Завершуючи аналіз документа, один з кращих знавців історії ЗУНР О. Карпенко цілком логічно зауважує: «Отже, ще раз були викладені основні принципи існування української державності. Під нотою стоїть підпис Є. Петрушевича — «Президента Української Національної Ради Східної Галичини». Отже, титул президента

УНРади ЗУНР непомітно, без якихось особливих законодавчих актів, обмежився до території Східної Галичини, цікаво, що ці два слова — «Східної Галичини» були дописані в друкованому тексті чорнилом»[591]. Варто уточнити, що змінився не лише титул вищої посадової особи, а й назва самої державності.

Між тим у серпні, у Відні, відбувся з'їзд дипломатичних представників УНР, на якому було заявлено, що основою польсько- українського союзу залишається квітневий договір 1920 р., тобто галицька проблема визнавалася внутріпольською[592].

Тимчасом завершилася польсько-радянська війна і почалася підготовка мирного договору, що знову поставило в порядок денний східногалицьке питання.

23 вересня 1920 р. ВЦВК РСФРР виступив із заявою, в якій було викладено засади мирної угоди з Польщею. В документі зазначалося, що в основу миру повинно бути покладено «негайне урочисте підтвердження як Польщею, так і Росією незалежності України, Литви, Білорусі і визнання незалежності Східної Галичини»[593]. Далі в заяві уточнювалося: «зі свого боку РСФРР, беручи до уваги, що радянський лад ще не встановлений у Східній Галичині (на той час вона вже знову була окупована польськими військами. — В. С.), готова погодитися на плебісцит у даній області не за принципом радянським, тобто голосуванням трудящих, а за звичайним буржуазно- демократичним принципом»[594]. Незабаром до цієї заяви приєднався і ЦВК рад України[595].

28 вересня російсько-українська радянська делегація на Мирній конференції в Ризі запропонувала і проект прелімінарного мирного договору з Польщею, в якому зокрема були й статті щодо долі Східної Галичини. Зокрема передбачалося: «У зв'язку з тим, що національне самовизначення у Східній Галичині ще не вилилось в закінчені державні форми, обидві Договірні Сторони, визначаючи в принципі незалежність Східної Галичини, погоджуються на те, що остаточне вирішення її долі повинно бути встановлене шляхом опитування всього місцевого населення на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування»[596].

Радянська сторона пропонувала запросити до участі в конференції представників Галицької соціалістичної радянської республіки[597].

Польська сторона рішуче не сприймала ніяких радянських пропозицій, хоча і Москва і Харків продовжували достатньо гнучкі (щоб не завести конференцію у глухий кут) пошуки шляхів розв'язання питання про Східну Галичину[598].

На питання, чому в той момент так активно цікавився цією проблемою В. Ленін, надаючи їй особливого значення, О. Карпенко дає таку відповідь: «Цілком можливо, що причиною були стратегічні інтереси, пов'язані з ідеєю розвитку світової соціалістичної революції. Адже Східна Галичина — центр Європи, тут уже діяла нелегальна комуністична партія КПСГ-КПГ, що була зв'язана з Комінтерном, РКП(б), КП(б)У, а також компартіями Німеччини й Польщі, тут були свої резиденти, залишені після відступу Червоної армії. Подруге, це була ще одна нагода з метою пропаганди виставити себе в ролі захисників малих народів, що перебували в іноземному поневолені. Виступаючи на іХ конференції РКП(б) у вересні 1920 р., В. Ленін говорив: «Отримуючи Східну Галичину, ми дістали базу проти усіх сучасних держав. За таких умов ми ставали сусідами прикарпатської Русі, яка кипить більше, ніж Німеччина, і є прямим коридором в Угорщину, де вистачить невеликого поштовху, щоб запалала революція. Ми чудово розуміємо, що ставка зроблена велика, що ми сильні, що ми, беручи Галичину. розвиваємо дорогу революції. За це варто воювати»[599].

Разом із проектом прелімінарного миру радянська делегація запропонувала і «Тимчасові умови в справі Східної Галичини на час прелімінарного миру включно до вирішення її державно-правових відносин» — документ, за яким уряд Речіпосполитої через місяць після підписання договору зобов'язувався: відновити всі права, які мали громадяни Східної Галичини до її окупації польською армією без різниці національності і релігії, виконувати взяті на себе зобов'язання згідно Сен-Жерменського договору; звільнити з тюрем усіх політичних в'язнів і припинити репресії; оголосити амністію для всіх заарештованих за політичними мотивами, за злочини проти польської влади в період окупації і польсько-радянської війни, відновити на службі в цивільних установах усіх осіб, що працювали там станом на 1 січня 1918 р. або в період існування ЗУНР, і виплатити їм зарплатню за час вимушеного безробіття; виплатити пенсії вдовам і сиротам; відкрити всі українські і єврейські школи та інші навчальні заклади, які існували до встановлення у Східній Галичині польської влади; відкрити український університет і відмінити обмеження при прийомі до вищих навчальних закладів, з огляду на національні мотиви, релігію або попередню військову службу вступника; відкрити усі культосвітні, економічні й політичні установи й товариства, що існували до встановлення польської влади; дозволити діяльність колишніх або новостворених українських, польських і єврейських видавництв; визнати українську мову рівноправною з польською у всіх державних, громадських і автономних установах; звільнити призначених начальників гмін; видати розпорядження про рівноправний прийом на службу нових чиновників без різниці національності, релігії і без залежності від служби в арміях; видати розпорядження про вільне повернення емігрантів на батьківщину[600].

Частина зазначених пропозицій була прямою реакцією на каральні акції, до яких вдавалася польська окупаційна влада після знищення Галицької СРР. В Східній Галичині діяла чітко спланована система пацифікації, її проводили військові підрозділи, використовуючи фронтову наступальну тактику. Карателі оточували населений пункт і «штурмом» брали його, зганяли всіх жителів села, нещадно били їх за так званий більшовизм або за «повстання», а потім грабували їхні пожитки[601] і «проводили масовий арешт українців, з яких одні стали жертвами воєнних судів, інші ув'язнені відсиджували покарання або були запроторені в таборах для інтер- нованих»[602]. Восени 1920 р. число інтернованих і ув'язнених галицьких українців перевищувало 200 тисяч осіб і зростало з кожним днем[603].

Серед репресованих були найвпливовіші й найактивніші діячі національно-визвольного руху. Арешти і депортації жертв репресій до в'язниць і таборів супроводжувалися знущаннями; у дорозі, як і на місці, їх жорстоко били, морили голодом. «Багато з них мали поламані щелепи і вибиті зуби, виколоті очі»[604]. Про нелюдські тортури, застосовувані поляками до українців писали зарубіжні видання, зокрема англійська, фінська преса, газети інших країн[605].

Військовополонених УГА й арештованих цивільних галичан польські власті кидали до концентраційних таборів, створених ще австрійськими, російськими і німецькими властями на початку Першої світової війни для утримання полонених та інтернованих. Вони розміщувалися у Львові, Яловці (біля Львова), Стрию, Перемишлі, Пикуличах (під Перемишлем), Ланцуті, Домб'є (біля Кракова), Вадовичах і Вічничу (Галичина), Модліні, Дембліні, Шипюрні, Повйонзці (біля Каліша), Варшаві, Бресті, Бугшопах, Томашеві, Холмі, Грубешові, Влдаві, Бялій, Бєльську і Соколові (місцевості, що перебували раніше під Росією), Стшалковій і Тухлі. Цю спадщину — 25 таборів трьох держав — Польща використала сповна для проведення карно-репресивних заходів проти українського населення. Окрім того, усі штатні тюрми Галичини були переповнені українськими в'язнями. У в'язницях і концтаборах тортури, голод і епідемії забирали сотні жертв щоденно. За далеко не повними даними, тільки впродовж першого року окупації Східної Галичини Польщею на кладовищах «таборів смерті» поховано 10 тисяч українців[606].

Польська сторона не лише категорично не сприймала радянських пропозицій, а й під різними приводами намагалася взагалі зняти саму постановку питання про Східну Галичину, беззастережно вважаючи її за власне польську територію. Зрештою, прагнучи будь-що домогтися миру, радянські представники пішли на поступки.

Делегаціям УНР (від С. Петлюри), ЗУНР (від Є. Петрушевича) і ГРСР (від В. Затонського) було відмовлено від участі в конференції в Ризі, хоча всі вони намагалися надіслати своїх представників.

Переговори розпочали і вели лише делегації Другої Речіпоспо- литої (керівник Я. Домбський), РСФСР (керівник — А. Іоффе) і УСРР (керівник — Д. Мануїльський). Зважаючи на рішучий опір польської делегації, нагальну необхідність досягнення замирення, російсько- українська делегація фактично відмовилася від своїх пропозицій щодо вирішення східно-галицького питання і погодилася прийняти в прелімінарному мирному договорі демаркаційну лінію по ріці Збруч. 23 вересня В. Ленін від імені пленуму ЦК РКП(б) телеграфував керівнику російської делегації А. Іоффе: «Для нас уся суть в тому: перше, щоб мати реальну гарантію справжнього миру за 10-денний строк. Ваше завдання забезпечити це і перевірити реальність гарантій справжнього виконання. Якщо ви забезпечите це, то давайте максимальні поступки аж до лінії по річці Шара, Огінському каналу, річках Ясельда та Стир і далі по державному кордону між Росією і Східною Галичиною»[607]. Отже, Галичина залишалася на захід від неї. Це викликало рішучий протест з боку галицької делегації, яка в спеціальній ноті, направленій в Ригу (більшого зробити нічого не можна було) доводила, що лише народ Східної Галичини має право вирішувати питання про свою долю і ніколи не визнає законним будь-яке інше рішення[608].

Делегація УНР також заявляла про неприйнятність переговорного процесу в цілому, вважаючи українських представників у Ризі посланцями фіктивного (радянського) уряду й картаючи поляків за зраду Варшавського договору[609].