РОЗДІЛ ІІІ. З ПОЛЯКАМИ В УКРАЇНУ

Пошуки миру Польща й радянська Росія та радянська Україна почали здійснювати без участі державного центру Української Народної Республіки. Росіян, зокрема, дуже обурювали контакти членів українського уряду з Б. Савінковим у Польщі й П. Врангелем у Криму, метою яких було створення єдиного антибільшовицького фронту. З великою стурбованістю сприйняли вони й повідомлення про підпорядкування командуванням армії УНР Окремої російської армії під орудою генерала Б. Перемикіна (колишніх білогвардійців та донських козаків)[556].

Польське керівництво дедалі ігнорувало заклики С. Петлюри, українського уряду до відновлення спільних дій. Не впливали ні прохання, ні протести «союзника» щодо підходу до питання про Східну Галичину як внутрішнього для Польщі.

За гірким визнанням І. Мазепи, «все це показувало, що польський уряд зломив свій договір з українськими представниками з 22 квітня 1920 р. і залишив українську армію і цілий державний центр УНР напризволяще»[557].

Практично без відгуку залишались і звернення українських дипломатичних місій до країн Антанти про надання екстреної допомоги[558]. Захід більше не ставив на «українську карту», гарячково шукаючи інші варіанти протидії більшовизмові.

Єдина надія залишалась на зростання антибільшовицьких настроїв в Україні. Саме з орієнтацією на цей чинник уряд УНР, військове командування відкладали рішення про припинення, здавалося б, безперспективної боротьби.

Хоча в 1920 р., особливо в другій його половині, були вагомі підстави, щоб стрілка «суспільного барометра» в Україні дедалі визначеніше повертала в бік завершення війни — до миру, рух цей усе ж залишався якимось непевним — «тріпотіння» стрілки виглядало неначебто боязким, готовим щоразу повернутися до попередньої тривожної позиції. Та інакше й бути не могло, якщо поглянути на тогочасну військову карту. Адже паралельно і водночас з тим, що ліквідовувалися одні фронти, «звужувалися» («видихалися») інші, залишалися й досить обширні ореали військового протистояння, де картина вимальовувалася не такою вже й однозначною, приховувала в собі різні варіанти подальшого розвитку подій.

Переслідуючи польські війська, Червона армія в липні 1920 р. опинилася на кордонах Східної Галичини. Перед радянською владою постало питання про лінію поведінки в регіоні. З етнічного боку, не виникало сумніву щодо українського характеру даних теренів.

Однак, не можна було не враховувати довготривалого досвіду перебування західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини, зовсім недавнього існування Західно-Української Народної Республіки як окремого національно-державного утворення, зрештою, й тієї обставини, що спроба об'єднання двох гілок нації, двох народних республік не увінчалася успіхом. Роль зразка для наслідування могло зіграти і оголошення в 1917 р. на теренах Української Народної Республіки радянської влади, створення Української соціалістичної радянської республіки.

Гадається, не у всьому можна погодитися з міркуваннями тих авторів, які вважають, що лівоцентристські сили Галичини в той момент «негайно використали» такий чинник як «відмова, починаючи з кінця 1919 р. галицького уряду в екзилі від участі в боротьбі за всеукраїнську соборну самостійну державу і проголошення змагання за суверенну Галицьку республіку. Цим одразу ж скористалися його противники, щоб представити себе як єдиного захисника національно-державної єдності західноукраїнського регіону з Наддніпрянською Україною перед «сепаратизмом уряду диктатора». Саме тому на чільне місце в боротьбі за національно-державне об'єднання краю з Україною висуваються радикальні сили комуністичної і соціалістичної орієнтації, націлені на масову боротьбу трудящих міста і села за одночасне, взаємопов'язане вирішення соціальних і національно-державних завдань визвольного руху. Вони організують чимало активних виступів на інтернаціоналістській (класовій) основі з економічними та політичними вимогами робітників і селян: з травня 1919 до травня 1920 р. у Східній Галичині відбулося понад 50 страйків з участю в них близько 120 тисяч працюючих»[559].

Дещо адекватнішим відбиттям ситуації видаються оцінки, згідно яких зародження і становлення згаданих сил соціалістичної і комуністичної орієнтації (а цей процес припадає саме на даний час — створення Комуністичної партії Східної Галичини відноситься до лютого 1919 р., однак її організації залишилися нечисленними й маловпливовими, перебували лише в пошуку орієнтацій[560]), стимулювалося тією стихійною боротьбою, яка об'єктивно розвивалася і спрямовувалася проти жорсткого польського панування в регіоні. 16 квітня 1920 р. спалахнуло повстання в гірському селі Жаб'є на Косівщині, звідки його полум'я швидко перекинулося ще на 12 населених пунктів Покуття. І хоча цей виступ гуцульської бідноти в основному був придушений до кінця квітня, окремі загони повстанців відійшли в ліси й гори, звідкіля «увесь час турбують навколишні місцевості»[561].

Польська адміністрація ще довго тероризувала непокірних селян. Карателі спалили на Гуцульщині будівлі майже 400 господарств і заарештували близько 3100 гуцулів, у тому числі 15 вчителів, понад 60 священиків, при цьому немилосердно катували свої жертви.

Лише в другій половині серпня 1920 р. заарештовано, жорстоко побито і відправлено до в'язниці в Коломию понад 200 жителів із сіл Косівського повіту, а їхнє майно «польська влада реквізувала насильно»[562].

Збройний спротив польським окупантам ширився і набирав дедалі радикальніших форм, переростаючи, зокрема, в партизанську боротьбу. Так розвивалися події в Сколівському повіті, куди таємно «просочилися» революційні елементи інтернованих в Чехословаччині галицьких стрільців з підрозділів колишньої УГА. Вони й підняли на антипольське повстання лісорубів, сільськогосподарських робітників та сільську бідноту, що потерпала від гострого аграрного перенаселення, малоземелля. Збройний виступ їх розпочався 21 серпня 1920 р. нападом на польську прикордонну заставу в селі Опорець. Того ж дня сюди прибув з тридцятьма галицькими стрільцями Ф. Бекеш — син робітників зі Сколе, адвокат, який очолив повстання. Вибивши польських легіонерів зі станції Лавочне, повстанці ліквідували польську владу, а 22 серпня проголосили Бойківську радянську республіку і обрали ревком на чолі з Ф. Бекешом. До нього увійшли також залізничник А. Клименський, селяни І. Шурович, О. Крук, Р. Бандуревич[563].

Повсталим вдалося провести кілька не дуже великих, однак переможних операцій, чутки про які дуже швидко поширилися по всій Бойківщині, викликали моральне піднесення, бажання звільнитися з-під польського владарювання. Однак добровольцям бракувало зброї і в бою в Тухлі зі значно переважаючими силами ворога вони змушені були відступити до станції Бескид, а потім на територію Закарпаття. Там вони були роззброєні і віддані на розправу полякам[564].

Загалом є дані про 12 озброєних загонів, що вели боротьбу у тилу Війська польського ще до приходу в Східну Галичину Червоної армії[565]. У світлі вищенаведеного цілком обґрунтованим виглядає висновок про те, що галицькі українці не тільки не сприйняли становлення польського воєнно-терористичного режиму, а й продовжували чинити йому опір усіма доступними засобами. Польській адміністрації не вдалося справитися з революційним максималізмом в українському національно-визвольному русі»[566].

Значно переконливішими (попри деякі дещо різні та не зовсім виправдані характеристики й епітети) видаються й дальші логічні сентенції, які входять у суперечність з наведеними вище оцінками дослідника І. Васюти: «Українське населення Галичини у масі своїй, передусім його пауперизовані і маргиналізовані верстви, відчувши на собі лабета нових польських володарів, жадали возз'єднання всього українського народу в єдиній незалежній суверенній Українській державі і, зневірившись у можливостях регіональної національно-демократичної державності, спонтанно пов'язували вирішення національних і соціальних проблем із возз'єднанням в Українській радянській державі»[567]. (Дещо подібне спостерігалося й на окупованих румунами територіях Північної Буковини та Хотинщини[568]).

Тому українці Галичини з набутого досвіду, а не під впливом ліворадикальної пропаганди з надією дивилися на Червону армію, чекали її приходу на свої землі, сподівалися на возз'єднання з наддніпрянцями. Ці настрої були відомі радянському керівництву. Відтак, перейшовши кордони Галичини, Реввійськрада Південно-Західного фронту поширила серед місцевого населення звернення, в якому пояснювалася мета походу: знищити «ярмо ненависних панів та капіталістів і допомогти робітникам і селянам Галичини утворити свою власну робітничо-селянську владу»[569].

Незважаючи на те, що населення регіону мало вже свою комуністичну організацію, яка претендувала на роль керівника визвольного руху і організатора нової, соціалістичної влади — Комуністичну партію Східної Галичини, радянське керівництво вирішило створити для реалізації тієї ж мети й спеціальний орган. Ним став утворений 8 липня 1920 р. в Харкові Галицький революційний комітет (Галревком). Очолив його В. Затонський, а до складу ввійшли відомі діячі КПСГ М. Баран, Ф. Конар, М. Левицький, К. Литвинович, І. Немоловський, А. Бараль (Савка) та ін.

15 липня 1920 р. Галревком опублікував декларацію «До працюючих всього світу, до урядів Соціалістичних Радянських республік і до урядів усіх капіталістичних держав», у якій сповіщав про створення робітниками і селянами Східної Галичини революційного уряду в особі Галревкому. Він своїм головним завданням вважав «довести почату класову боротьбу до встановлення Радянської влади у Східній Галичині» та закликав робітників і селян усіма засобами допомагати Червоній армії вирвати владу з рук буржуазії, «установити пролетарську владу в Галичині». До з'їзду рад робітничих і селянських депутатів Галревком оголошував себе «одиноким представником вищої виконавчої влади. Всі інші уряди Східної Галичини, де б вони не находилися, а зокрема уряд бувшого диктатора Петрушевича і уряд Директорії УНР, являються неправомочними і об'являються поза революційним законом»[570].

На першому засіданні, яке відбулося 1 серпня 1920 р. в Тернополі (місто стало столицею нового національно-державного утворення), Галревком прийняв декрет № 1 «Про встановлення Соціалістичної Радянської влади в Галичині». На зайнятій Червоною армією території (всього було визволено 17 повітових міст, 48 містечок і 1150 сіл, що становило близько 33 % території Східної Галичини — це переважно нинішні Львівська та Тернопільська області і 35 % її населення) проголошувалася Галицька соціалістична радянська республіка (ГСРР). На місцях влада передавалася повітовим, міським і сільським революційним комітетам. Ліквідувалася приватна власність на засоби виробництва, оголошувалось про перехід у всенародну власність усіх фабрик, заводів, банків, державних, поміщицьких і церковно-монастирських земель[571].