РОЗДІЛ ІІІ. З ПОЛЯКАМИ В УКРАЇНУ

У декларації № 2 «Про права і обов'язки робітників ГСРР» накреслювалася широка програма соціально-економічних перетворень. Запроваджувалися 8-годинний робочий день, матеріальна допомога для безробітних і непрацездатних. На підприємствах мав здійснюватися робітничий контроль, створювалися групи з робітників для охорони державного майна. Вийшли декрети про відокремлення церкви від держави і школи від церкви та про скасування обов'язкової державної мови, проголошувалася рівновправність усіх націй, які мешкали на території Галицької соціалістичної радянської республіки[572].

Галревком затвердив також тимчасову інструкцію «Про організацію органів Радянської влади», яка визначала структуру і функції місцевих органів влади — ревкомів. Комуністи і політпрацівники червоноармійських частин допомагали місцевому населенню у створенні органів влади і налагодженні їх діяльності, знайомили трудящих із законодавчими актами Галревкому. Коло обов'язків місцевих ревкомів було надзвичайно широким: допомога Червоній армії, підтримання громадського порядку, боротьба з ворожою діяльністю пілсудчиків і петлюрівців, облік поміщицької землі та майна, забезпечення роботи шкіл та налагодження медичного обслуговування населення[573].

Важливе місце в діяльності Галревкому та КПСГ посідали проблеми, пов'язані з визначенням державно-правового статусу Східної Галичини.

З часу свого виникнення КПСГ стояла на позиціях возз'єднання усіх українських земель в єдиній Українській радянській державі. Проголошуючи державну незалежність Східної Галичини, Галревком разом з тим заявив, що «майбутнє організаційне відношення Східної Галичини до соціалістичних Радянських республік вирішить перший з'їзд Рад робітничих і селянських депутатів, котрий в найближчому часі буде скликаний»[574].

Питання про суспільний устрій, як заявляли більшовицькі керівники, мав вирішувати сам визволений народ. «Єдина наша мета, — звертався до галичан голова Раднаркому УСРР Х. Раковський, — допомогти Східній Галичині вирватись з-під ярма польських панів і утворити в Галичині незалежну владу галицьких робітників і селян. Коли Галичина буде вільною, галицькі робітники і селяни самі вирішать — чи увійти їм у федеративний союз з радянськими республіками України і Росії»[575]. «Господарем Галицької землі є тільки робітники і селяни, — говорилося у зверненні командування Південно-Західного фронту до радянських воїнів. — Ніхто інший не має права нею управляти»[576].

У тих місцевостях, які звільнялися з-під влади поляків, розгортали роботу революційні комітети, які до з'їзду Рад оголошувалися єдиними представниками на місцях. У липні-серпні 1920 р. функціонували 18 повітових та близько 650 містечкових і сільських ревкомів, до роботи в яких було залучено понад 3 тис. робітників, селян, червоноармійців і представників інтелігенції[577].

Нова влада, що проіснувала два з половиною місяці, без зволікань зайнялася розв'язанням земельного питання. Усі державні, поміщицькі і церковно-монастирські землі з живими і неживим інвентарем відчужувалися без викупу і переходили в розпорядження земельних відділів місцевих ревкомів, які зобов'язувалися встановити свій контроль та охорону маєтків, збирання їх хлібів і трав, проведення осінньої і весняної сівби. Нова влада звільнила селян від сплати орендних платежів поміщикам та іншим великим землевласникам і від витрат на купівлю нових земель. Був скасований борг селян банкам та лихварям[578].

Аграрні перетворення здійснювалися Галревкомом воєнно-комуністичними методами за зразками Наддніпрянської України. У правових актах його хоч і проголошувалося право сільської бідноти на користування панською землею, але земля великих землевласників безпосередньо не передавалась селянам. Частина фільварків була перетворена на зразкові державні господарства, у багатьох селах створювалися землеробські комуни й артілі. Адміністративне запровадження громадського обробітку землі не сприймалося позитивно селянством, яке домагалося здійснення права володіти землею і вільно розпоряджатися результатами своєї праці на ній. Щоб запобігти зростанню невдоволення селян, В. Ленін навіть рекомендував КПСГ і Галревкому здійснювати таку політику, яка б дала змогу наймитам і масі селян негайно відчути «круту зміну на їх користь»[579].

Почалися якісні зрушення в промисловості й на транспорті. Здійснювалася націоналізація підприємств, хоч у аграрному краї їх було обмаль. За прикладом радянської України запроваджувалися реформи в освіті, культурі, духовному житті.

Однак розпочаті процеси припинилися зі зміною військової ситуації. Пов'язано це було, передусім, з активізацією дій Антанти, яку не на жарт занепокоїло наближення до Львова і Варшави Червоної армії. Ще 3 липня Військовий комітет Антанти ухвалив рішення про негайну моральну, матеріальну й військову допомогу польському уряду і вніс польське питання до порядку денного, терміново проведеної 5-16 липня в Спа (Бельгія) конференції[580].

Прем'єр Речіпосполитої В. Грабський і міністр закордонних справ С. Патек не змогли переконати учасників конференції в тому, що українське населення Східної Галичини ставиться до поляків доброзичливо і з симпатією. Злякавшись пропозицій британського прем'єра Ллойд Джорджа про вирішення долі населення Східної Галичини шляхом референдуму або арбітражного суду, вони просили не вдаватися до таких кроків (розуміли їх неминучі негативні наслідки для Польщі) й вимолювали необхідність західної допомоги[581].

Тут треба брати до уваги англо-французькі суперечності у східній політиці. Французька делегація підтримувала поляків, однак у боротьбі з більшовицькою Росією повинна була озиратися на Англію, яка не бажала посилення Польщі і «намацувала» контакти з РСФРР, шукаючи співробітництва з Москвою в торговельній сфері й для реалізації своїх ширших економічних, зокрема «нафтових» планів. Тому Ллойд Джордж і М. Мільєран висунули умовою допомоги Речі Посполитій розсудливе розв'язання поляками територіальних суперечок, насамперед галицьких[582].

Британський лідер на засіданні конференції 9 липня заявив, що «політика Польщі стосовно Східної Галичини була ще однією помилкою», що він завжди висловлювався проти прилучення 3,5 мільйони чоловік іншого віросповідання і національності до складу Польщі.

Наступного дня на таємному засіданні Верховної Ради Антанти Ллойд Джордж запропонував запросити на конференцію представників Східної Галичини, щоб заслухати їхню позицію щодо долі власного краю. Він же повідомив, що напередодні на нараді керівників делегацій Великої Британії, Франції та Італії було вирішено запропонувати Польщі погодитися на лінію, визначену Верховною Радою в Парижі 8 грудня 1919 р. (східний кордон мав проходити від північної частини Сувальчизни вздовж річки Буг до Сокаля[583]), з тим, що більшовицька армія в своєму наступі мала б зупинитися за 20 км на схід від цієї лінії.

На випадок згоди з цією пропозицією урядів Польщі і Росії у Лондоні могла б бути скликана спеціальна конференція для підписання миру між Росією і зацікавленими сторонами (Польща, Литва, Фінляндія, Латвія і Східна Галичина). Коли б РСФРР не погодилася на цю лінію і її війська перетнуть її, - тоді «союзні країни нададуть Польщі всю можливу допомогу. щоб дати змогу польському народові захистити свою незалежність і національне існування»[584].

Після дискусії було вирішено, що лінія перемир'я у Східній Галичині проходитиме по лінії позицій, що їх «займатимуть війська в момент підписання перемир'я». Польська делегація, в основному, погодилася з прийнятими рекомендаціями, тим паче, що в цій ситуації вона наперед погоджувалася з усіма рішеннями Верховної Ради Антанти про майбутнє Східної Галичини[585].

Згідно рішень конференції у Спа, 11 липня міністр закордонних справ Великої Британії Дж. Керзон надіслав радянському урядові Росії ноту, в якій була жорстко визначена лінія, на захід від якої Польща мала право запроваджувати свою адміністрацію: Гродно- Валовка-Немирів-Брест-Литовський-Дорогуськ-Устилуг, східніше Грубешова через Крилів, західніше Рави-Руської, східніше Перемишля і далі до Карпат.

За умовами перемир'я російські війська мали зупинитися за 50 км на схід від цієї лінії. Далі в ноті говорилося: «У Східній Галичині обидві сторони зупиняться на лінії, зайнятій ними на день підписання перемир'я». В разі переходу радянськими військами вказаної лінії Антанта допомагатиме Польщі «всіма засобами, які є в її розпорядженні». Таким чином, лідери Антанти зобов'язалися рятувати Польщу від остаточного краху, про що були зроблені відповідні заяви як з трибуни національних зборів Франції, так і в британському парламенті та у США[586].

У згаданій ноті йшлося й про те, що найближчим часом у Лондоні буде скликано міжнародну конференцію для встановлення остаточного миру між Росією та її сусідами і що «представники Східної Галичини так само повинні бути запрошені в Лондон для захисту своїх інтересів»[587], що відповідало вищевикладеним вимогам Ллойда Джорджа на засіданні Верховної Ради від 10 липня.

13 липня на засіданні Ради оборони Польщі Грабський зробив звіт про переговори на конференції у Спа. Щодо Східної Галичини, то він заявив, що поляки не можуть погодитися на запропоновані умови. «Польща не може відмовитися ні від Львова, ні від Вільна. не може бути й мови про відхід поляків у Східній Галичині на якусь наперед визначену лінію, щонайбільше — польські війська залишаться на тій лінії, на якій вони опиняться в день перемир'я. Представники населення Східної Галичини не можуть брати участі в мирних переговорах на рівних правах з державами, а щонайбільше їх може заслухати Антанта для того, щоб мати підстави для винесення ухвали про долю Східної Галичини». Ця позиція здобула підтримку Ради оборони Польщі[588].