РОЗДІЛ І. ТОРУВАННЯ НЕЗВОРОТНОСТІ

Антибільшовицький виступ мав трагічний фінал. Пройшовши через важкі випробування долі, Галицька армія у черговий раз опинилися між молотом і ковадлом: її почали роззброювати та інтерно- вувати як поляки, так і більшовики. Допомогти галичанам намагалося командування Дієвої армії, зокрема, після приєднання загону Е. Шепаровича розроблялися плани про створення на Півдні України опорної бази для відновлення боротьби соборним фронтом. Але в штабі Дієвої армії також точилися суперечки між прихильниками двох позицій: переходити форсованим маршем через Буг до поляків (було видано, а потім відмінено два відповідних накази) чи прориватися в райони розташування ЧУГА для спільної протибільшовицької боротьби (після переговорів з ЧУГА у Бершаді представники М. Омеляновича-Павленка повернулися переконані, що там «всі за нами, опріч російських комісарів»[134]). Прихильники останньої точки зору на деякий час взяли гору. Частини Дієвої армії 1–3 травня прорвали центр армії червоних у районі Тульчин-Вап- нярка-Крижопіль, але цим не змогли допомогти ЧУГА.

Нелегкими виявилися тогочасні події і для 1-ї бригади ЧУСС, що, як відзначалося, не підтримала загального виступу. Аналіз мемуарної та історичної літератури, присвяченої цій проблемі[135], дозволяє стверджувати, що від участі у антибільшовицькому повстанні її стримав тодішній командант Михайло Баран, колишній сотник Легіону УСС, який, потрапивши до російського полону, став відданим більшовиком. Йому разом з А. Бізанцем та З. Носковським вдалося переконати В. Затонського й І. Дубового, які 23 квітня прибули до Чуднова, у недоцільності розформування бригади, тому червоних стрільців відразу кинули проти поляків, що наступали. Вони вперто боронилися перед переважаючими силами польської дивізії генерала Ромера — це була перша велика сутичка з головним ворогом західноукраїнської державності. Після того, коли Таращанська бригада, яка на лівому фланзі прикривала головні сили ЧУСС (понад 2 тис. багнетів, 56 гармат та обози), відступила, польська піхота почала оточувати червоне стрілецтво. Від повного розгрому 24 квітня під Махнівкою його врятував несподіваний удар з тилу стрілецької кінноти С. Шухевича.

Відтак сили ЧУСС були розпорошені. Одна — найбільша — група червоних стрільців незабаром була полонена поляками. Двом іншим групам на чолі з А. Бізанцем та М. Ірчаном різними шляхами вдалося прорватися на схід, де вони з'єдналася з червоними частинами.

Щодо армії Зимового походу, то її останні дні, як і весь попередній період, були в невпинному русі. А він, своєю чергою, був дещо полегшений загальним наступом поляків, від яких малоуспішно відбивалися червоні підрозділи й залишали мізерні сили для перешкод пересуванню українських вояків. Тому останні, здавалось до краю знесилені, могли 2 травня 1920 р. вирушити в похід для зайняття Тульчина-Крижополя-Вапнярки. Саме на цій ділянці фронту знаходилися підрозділи ЧУГА. У деяких з них, як стало відомо, «було неспокійно»[136], а інші й взагалі виступили проти червоних. Уже надвечір 3 травня вдалося ввійти й закріпитися у Вапнярці, а ситуація в Крижополі кілька разів змінювалася. Коли через станцію під натиском поляків відступали значні підрозділи червоних, вони контролювали залізницю й населений пункт. Коли вони відкочувалися у напрямку Києва, Крижополем знову опановували українські частини[137].

В с. Марківці М. Омелянович-Павленко зустрівся з Головою Ради міністрів І. Мазепою, який поспішив привітати командарма з успішним закінченням Зимового походу[138]. Та залишалося ще здійснити останні кроки. Між тим, становище української армії загострилося. Формація М. Омеляновича-Павленка вклинилася в розташування 14-ї Червоної армії, що значно її переважала. В бою біля с. Савчине виникла ситуація, «що межує з повною катастрофою»[139]. Врятувала ніч. Однак на 4 травня 1920 р. армія УНР перетнула залізничну колію Вапнярка-Бірзула й була вже за 30 верст від польських військ. Навіть долинали гарматні постріли, надихаючи вояків на мобілізацію останніх зусиль.

Загалом же говорити про організовані дії, їх координацію між окремими частинами не доводиться. Намагаючись прослідкувати буквально погодинно зміну надто заплутаної військової обстановки, О. Доценко так змальовує фінальні акції армії Зимового походу: «Під час останніх боїв нашим тяжко було зорієнтуватися, звідки наступає ворог, а ворогові тяжко було встановити, де були наші частини.

Керуванню військами перешкоджали величезні обози. Дивізія смерком закінчила свої операції успішно, — ворог був розпорошений, дивізія перейшла в район с. Ольшаниця, стала на відпочинок, куди мала перейти ціла Українська армія, і вислала свій роз'їзд для зв'язку з дивізією полковника Удовиченка (вона наступала у складі Польської армії — В. С.).

Після цих тяжких боїв армія опинилася в такій ситуації, що не могла ні наступати, ні оборонятися: зв'язку між частинами не було, обози та кіннота перемішалися з піхотою, частини одної дивізії з частинами другої: гармати, оточені з усіх боків обозами, не мали виходу в разі негайної потреби.

Але й ворог був у подібному стані і теж не міг далі провадити бойових акцій проти Української армії, тим більше, що він був остаточно здеморалізований, понісши великі втрати в боях, а перед нашим військом відкривалися перспективи нової успішної боротьби.

ХІУ совітська армія розбилася на невеличкі відділи, які бродили по лісах та ярах, рятуючись від частин Української армії та повстанців-селян. Совітське військо не тільки розгубило майже всю свою живу людську силу, але втратило всю свою артилерію, кулемети, рушниці, набої, обози, господарче, техничне і санітарне майно, — канцелярії, гроші, інтендантські склади, телефонні й телеграфні апарати, радіо, медикаменти, — все це або попало до рук Української армії, або було розібрано селянами за дозволом Команди Армії.

Не було просто фізичної змоги забрати все, що покинула ХІУ совітська армія, розбігаючись панічно і ховаючись по лісах та байраках. Але Команда Армії УНР мала інші завдання, а знесилення та втома людей і коней та розпорошеність частин не давали змоги переслідувати ворога, — не вистачало сил.»[140].

Виходячи з такого воєнного стану і настроїв, отаман Ю. Тютюнник почав налагоджувати зв'язки між частинами дивізій і збирати їх докупи та упорядковувати обози і піхоту, розташувавшись для цього на відпочинок між селами Дмитрашівкою і Христошем[141].

5 травня 1920 р. вислані в напрямку Ямполя кінні роз'їзди зустрілися з підрозділами полковника О. Удовиченка. В оперативному відношенні вони підлягали начальникові 7-ої польської дивізії генералу Крайовському й займали фронт між Борівкою і Дністром (частина підрозділів була зосереджена в районі Вінниці разом з польськими угрупуваннями)[142].

6 травня 1920 р. командарм М. Омелянович-Павленко разом з командуючими дивізій направили С. Петлюрі ситуаційний звіт. До нього було включено стислий огляд подій з середини квітня 1920 р., зокрема, про спроби налагодження взаємодії з вояками УГА[143].

Закінчувався звіт словами:

«Сьогодні 6.V з особливим почуттям висилаються роз'їзди для зв'язку з Вами. Після п'ятимісячного розєднання Армія щаслива знову витати Головного Отамана і знаючи фактичні обставини на Україні переконана в остаточній перемозі українського народу над всіма його ворогами. Хай живе вільний Український Нарід! Слава Головному Отаманові!»[144]

Приблизний чисельний склад учасників Зимового походу (разом з Галицькою кінною бригадою А. Шепаровича) був таким: 397 старшин, 5950 козаків. На озброєнні вони мали 14 гармат і 144 кулемети[145].

Уже ранком 7 травня вояки армії Зимового походу отримали новий фронт під командуванням Головного отамана С. Петлюри.

М. Омелянович-Павленко звернувся з проханням до Голови Директорії й Голови Ради народних міністрів про звільнення з посади командарма, але йому було відмовлено. Підвищивши його до рангу генерала-поручника, С. Петлюра дозволив тижневу відпустку, поклавши тимчасове виконання обов'язків командарма на Ю. Тютюнника[146].

Узагальнену оцінку сутності й здобутків Зимового походу дав після ретельного аналізу всіх документів, співставлення відомих фактів, спогадів О. Доценко. Умовно весь похід він поділив на два періоди.