РОЗДІЛ І. ТОРУВАННЯ НЕЗВОРОТНОСТІ

З середини березня 1920 р. галицькі частини почали відправляти на фронт. Перша бригада ЧУСС (нараховувала 7,4 тис. бійців) перейшла в район Чуднова, 2-га бригада ЧУГА (4,8 тис.) зайняла позиції в околицях Літина, а 3-тя бригада (3,7 тис.) в середині квітня була переведена в район на південь від Бару.

Питання про відновлення боротьби за звільнення Галичини залишалося мрією, абстракцією. Переведення заповітних прагнень галичан у практичну площину виглядало дедалі примарніше, безнадійніше.

Польовий штаб ЧУГА виконав своє призначення щодо реформування армії. Проте його не ліквідували, а перевели до Києва, де радянське керівництво, напевно, збиралося використати його у прийдешній війні проти Польщі.

Галицька ж армія на тому остаточно припинила існування як цілісна самостійна військова формація. Однак уже та обставина, що колишні вояки УГА входили до лав Червоної армії компактними національними підрозділами, залишало бодай невеликі, обмежені можливості для формування осібних настроїв, що могли стати основою і вельми масштабних дій.

Слід сказати, що від самого початку альянсу з більшовиками в галицьких частинах зростала напруженість, виникали тертя, суперечності, виявлялася непокора.

Першою, ще в кінці лютого 1920 р., відкрито відмовилася вступити в ЧУГА 4-та Золочівська бригада під командуванням отамана Богуслава Шашкевича, яка відійшла в нейтральну зону до ріки

Дністер[123]. Однак тоді галицькому командуванню вдалося переконати органи радянської влади, що подібний факт більше не повториться в інших частинах.

Близько трьох місяців вояки ЧУГА жили сподіваннями на відновлення боротьби за українську державу в Галичині спільно із більшовиками. Проте хід подій вилився у зовсім інше русло. Випереджаючи передислокацію 1-ї кінної бригади ЧУГА, що складалася з тисячі бійців, 90 офіцерів, а також 300 кулеметів[124], на більшовицький фронт, її командант отаман Едмунд Шепарович 6 квітня 1920 р. підняв у Тирасполі жовто-блакитний прапор. Успіху повстання мало сприяти стратегічне розташування бригади та вдало обраний час, коли спрямована на захід Червона армія у Південній Україні майже не залишила своїх резервів.

Прибувши наступного дня у місце постою 3-ої бригади, Е. Шепарович намагався схилити її приєднатися до виступу. Але тверезо оцінивши ситуацію, командування бригади відмовилося від такого кроку, щоб не наражати на небезпеку інші частини.

Після цього Е. Шепарович вирішив приєднатися до армії УНР. Побивши у бою під Бобриками частини Г. Котовського, його бригада переправилася через р. Буг та ввійшла в район уманської «повстанської республіки». Зустріч бригади Е. Шепаровича та військ М. Омеляновича-Павленка відбулася 25 квітня в Ободівці[125]. До речі, після розриву соборницького фронту це був єдиний факт переходу чисельного галицького підрозділу до армії УНР, хоча до неї постійно прилучалися дрібніші загони та окремі вояки. Майже одночасно, неподалік від Балти, до війська Омеляновича-Павленка прилучився Технічний курінь ЧУГА під командою поручика Кізюка.

Чимало мемуаристів та істориків критично оцінюють цей виступ як «передчасний» і навіть «шкідливий». Проте сам Е. Шепарович стверджував, що не прагнув до «сепаратизму», а узгоджував свої дії з генералом А. Кравсом, який водночас підтримував зв'язки із 1-ю та 2-ю бригадами ЧУГА. Згідно з думкою отамана, цей виступ міг стати сигналом для загального повстання[126]. Разом з тим, 400-кілометровий рейд 1-ї Кінної бригади в запіллі більшовицьких військ засвідчив широкі можливості для ведення партизанської війни[127].

Повстання Е. Шепаровича не знайшло загальної підтримки, бо серед галицького та наддніпрянського військового командування панувало переконання, що успішним міг бути тільки всезагальний одночасний виступ проти більшовиків, а всі інші «локальні зриви» — приречені на поразку.

Для підготовки такого виступу в кінці березня 1920 р. при збірній старшинській станиці у Бірзулі виник таємний комітет з молодих офіцерів. Це були «недосвідчені гарячі голови». Комітет встановив контакти з іншими бригадами та армією УНР, проте у своїх планах орієнтувався передусім на політичні чинники. Через кур'єрів підтримувалися зносини з Є. Петрушевичем та С. Петлюрою, від яких очікувалися накази щодо подальших дій[128]. Однак, Диктатор, що перебував у Відні, недостатньо володів ситуацією і не міг реально вплинути на хід подій, а Головний отаман не бажав відійти від польського альянсу, тому відмовився використати останній «галицький шанс».

І знову промайнула перспектива відновлення боротьби соборницьким фронтом. Ініціатива, як і раніше, виходила з боку наддніпрянських військових кіл. Проте на переговорах з їхніми представниками 10 березня 1920 р. посланці від галицького командування заявили, що бригада ЧУСС входить до складу Червоної армії і буде вжита проти поляків. У відповідь на цю заяву М. Омелянович-Пав- ленко через три дні заявив, що коли питання ставиться таким чином, то всілякі зносини припиняються[129]. Проте, коли через тиждень антибільшовицький виступ ЧУГА безпосередньо став на порядок денний, галицька сторона стала знову шукати контактів з різними збройними силами наддніпрянських українців. При цьому вона розраховували то на підтримку повстанських загонів, то на приєднання до Дієвої армії або ж, принаймні, до Залізної дивізії полковника О. Удовиченка.

Галицькі командири не встигли спланувати й остаточно підготувати антибільшовицький виступ ЧУГА, його передчасний вибух прискорили важливі міжнародні чинники. 21 квітня 1920 р. С. Петлюра уклав у Варшаві договір з Ю. Пілсудським. За його умовами до Польщі відходила частина української етнічної території Галичини та Волині до річки Прип'ять.

В обмін на це польський уряд зобов'язувався визнати самостійну Українську державу, надати їй військову допомогу у боротьбі з більшовиками, а також не укладати міжнародних угод проти України. Тоді ж на 25 квітня був призначений спільний виступ Дієвої армії та польських військ на Київ. Дізнавшись про це, М. Омелянович- Павленко запропонував галицьким бригадам підняти антибільшовицький виступ. Звісно, українці були дуже приголомшені звісткою про те, що «Петлюра продав Галичину полякам», були готові до радикальних дій.

Брак документальних джерел та суперечливість мемуарної літератури ускладнюють відтворення подій, які зумовили початок нового зриву. Ймовірно, що одним з його головних ініціаторів виступив комендант 2-ї бригади сотник Юліан Головінський, бо саме він отримав згадувану пропозицію М. Омеляновича-Павленка. Через кур'єрів Ю. Головінський розіслав план повстання, що призначалося на 23 квітня. Виданий ним наказ передавав глибоку морально- психологічну драму, яку переживало галицьке вояцтво і водночас відкривав перспективу нового етапу боротьби. У цьому документі відзначалося: союз з більшовиками «веде стрілецтво до нової неволі… московської комуни… Може знову закинуть нам зраду? Однак ні один щирий українець не посміє закинуть нам, що ми зрадили свого народу… В історії не було другої подібної армії, яка б перейшла стільки горя, злиднів і наруг… Але й нема другого приміру в цілім світі, щоб хто так непохитно стояв за ідею визволення свого народу… Нехай ніхто з вас не вагається, куди йому тепер іти. Наш клич один: скинути ярмо опікунів, обпертися на власних силах і бити всіх ворогів»[130].

Проте важко визначити, які галицькі частини і коли отримали цей наказ. Чимало дослідників і мемуаристів стверджують, що до бірзульського комітету, до 1-ї бригади ЧУГА та інших важливих підрозділів повідомлення про виступ взагалі не дійшло[131]. З іншого боку, свідки-кур'єри запевняють, що вони все-таки мали посвідчення від названих частин про одержання ними наказу Ю. Головінського[132]. Зрештою, це не має принципового значення, бо фактом залишається загальна неузгодженість дій, що прирікало акцію на невдачу. Крім її непідготовленості, не було чітких перспектив подальшої боротьби.

Спільний виступ з армією М. Омеляновича-Павленка нібито давав формальну запоруку, що поляки не роззброять Галицьку армію, але відомі угоди С. Петлюри, навіть за умов вигнання більшовиків з Києва, не збільшували, а можливо, й зменшували шанси на звільнення Галичини.

Головною стратегічною помилкою стало те, що повстання галицьких частин випереджало загальний польсько-український наступ на Київ. Пополудні 23 квітня 2-га і 3-тя бригади ЧУГА несподівано атакували частини радянської армії під Вінницею, де розгорілися бої. Наступного дня польські війська досить легко проломили більшовицький фронт у тому місці, де його відкрила ЧУГА. У складному становищі опинилася 2-га бригада ЧУГА, яка, просуваючись на Літин, зіткнулася з польськими військами, але звіт про диспозицію від 23 квітня засвідчив про їхню співдію проти Червоної армії. Разом із повстанцями 28 квітня галицькі частини зайняли Вінницю. Проте цей виступ не підтримала бригада ЧУСС, що мала прикривати північне крило ЧУГА. Це мало фатальні наслідки, бо саме сюди вдарила кавалерійська бригада Г. Котовського, яка наводила жах на цілий фронт. Галицькі війська почали в паніці відступати[133].