Розділ «I. ТЕОЛОГІЧНІ МІФИ»

Фундаменталістське прочитання політичного сіонізму

9 квітня 1948 року Менахем Бегін із збройною групою Іргун винищив 254 жителя села Дейр-Ясина — чоловіків, жінок і дітей.

Ми досліджуємо подібне скам'яніння міфу в історії та претензії на використання цієї "історичної халтури" для виправдання політики лише в одному випадку: коли в знаряддя перетворюються біблійні розповіді, оскільки вони не перестають відігравати вирішальну роль у розвитку Заходу, прикриваючи його найкривавіші дії, починаючи від переслідування жидів римлянами а потім християнами та закінчуючи хрестовими походами, інквізицією, священними союзами, колоніальним пануванням "богообраних народів", аж до політики держави Ізраїль, що включає у себе не лише експансію на Близькому Сході, але й тиск його лобі, самого потужного серед інших у самій потужній із всіх держав — США, відіграє першорядну роль в американській політиці світового панування та військової агресії.

***

Біблія містить, крім розповідей про масові вбивства за наказом "Бога воїнств", великі пророцтва Амоса, Ієзекіля, Ісаї і Іова, аж до оголошення "нового союзу" з Данилом.

Цей новий союз (Новий завіт) наклав свій відбиток і на самий великий переворот в історії людей і богів — пришестя Ісуса, у якому, як учать Батьки Східної церкви, "Бог став людиною, щоб людина могла стати Богом". Потім відбулося, з вини Святого Павла, повернення до традиційного поняття про всемогутнього Бога, який управляє ззовні, з небес, життям людей і співтовариств, але вже не через жидівський "закон", а через християнську "благодать", що як зовнішня сила настільки ж руйнівно діє на людське почуття відповідальності: "Бо спасенні ви благодаттю через віру, і це не від вас, це дар Божий" (Ефесян 2:8-9).

Ми не трактуємо Біблію в цілому, а тільки ту її частину, якою надихаються сьогодні теократичний ізраїльський режим і сіоністський рух: Тору (християни називають її П'ятикнижжям, маючи на увазі п'ять перших книг Буття, Вихід, Левіт, Числа і Повторення закону) і так звані "історичні" додатки до неї: книги Ісуса Навина, Суддів і Царств. У жидівську Тору не входить пророча критика, яка постійно нагадує, що союз Бога з людьми умовний і універсальний, пов'язаний з дотриманням Божих законів і відкритий для всіх народів і всіх людей.

Тора (П'ятикнижжя) і "історичні" книги, як довели тлумачі вже більше століття назад, являють собою письмову компіляцію усної традиції, складену літописцями IX століття до н.е. та переписувачами Соломона, головною метою яких було дати законне обґрунтування завоюванням Давида і його імперій (історичне існування якої неможливо довести, оскільки від її не залишилося ні археологічних слідів, ні документів — нічого, крім біблійних розповідей. Перша подія, підтверджена в історії інших країн, стосується Соломона, що згадується в ассірійських архівах).

Дотепер немає жодних сторонніх джерел, які дозволили б перевірити історичність біблійних оповідань. Наприклад, археологічні розкопки в Урі, в Іраку, дали нам не більше інформації про Авраама, чим розкопки руїн Трої — про Гектора або Пріама.

У книзі Чисел (XXXI, 7-18) нам розповідається про подвиги "синів ізраїлевих", які, перемігши мідіянітян, "як повелів Господь Мойсею, позабивали кожного чоловічої статі", "дружин взяли в полон" і "всі міста їх спалили". Коли вони повернулися до Мойсея, " розгнівався Мойсей. І сказав їм: для чого ви залишили в живих всіх жінок? Отже, убийте всіх дітей чоловічої статі і всіх жінок та всіх жінок, що пізнали чоловіка на подружньому ложі, убийте. А всіх дітей жіночої статі, які не пізнали подружнього ложа, залишіть у живих для себе" (14–18).

Спадкоємець Мойсея Ісус Навин систематично продовжував після завоювання Ханаана ту ж політику "етнічних чисток" за наказом Бога воїнств. "У той же день взяв Ісус Макед і вразив [його] мечем і царя його, і піддав закляттю їх і все, що дихає, що знаходилося в ньому: нікого не залишив, хто вцілів би [й уник]; і вчинив з царем Македським так само, як учинив з царем Єрихонським. І пішов Ісус і всі ізраїльтяни з ним з Македа до Ливни і воював проти Ливни; і віддав Господь і її в руки Ізраїля, [і взяли її] і царя її, і знищив її Ісус мечем і все, що дихає, що знаходилося в ній: нікого не залишив у ній, хто вцілів би [й уник], і вчинив з царем її так само, як учинив з царем Єрихонським..

З Ливни пішов Ісус і всі ізраїльтяни з ним до Лахиса і розташувався біля нього станом і воював проти нього; і віддав Господь Лахис у руки Ізраїля, і взяв він його на другий день, і вразив його мечем і все, що дихає, що було в ньому, [і знищив його] так, як учинив з Ливною.

Тоді прийшов на допомогу Лахису Горам, цар Газерський; але Ісус уразив його і народ його [мечем] так, що нікого у нього не залишив, хто уцілів би [й уник].

І пішов Ісус і всі ізраїльтяни з ним з Лахиса до Еглона і розташувалися поряд нього станом і воювали проти нього; і віддав його Господь у руки Ізраїля, і взяли його в той самий день і вразили його мечем, і все, що дихає, що знаходилося в ньому в той день, піддав він закляттю, як учинив з Лахисом.

І пішов Ісус і всі ізраїльтяни з ним з Еглона до Хеврона і воювали проти нього…"

Джерело: Книга Ісуса Навина, X, 34–36.

І літанія продовжує перераховувати випадки "священного винищування", що мали місце в Цізіорданії.

Ми повинні у зв'язку із цими розповідями поставити два основних питання:

1. Про їхню відповідність історичній істині.

2. Про наслідки буквального наслідування цій захопленій політиці винищування.

а) За першим пунктом

Це спростовує археологія. Розкопки довели, що ізраїльтяни, які прийшли наприкінці XIII століття до н.е., не могли взяти Єрихон штурмом, тому що він був тоді ненаселений. Це місто бронзового століття було зруйноване близько 1550 року й пізніше покинуте. В XIV столітті воно було знову заселене, але менше: гончарні вироби цієї епохи знаходять у повторних похованнях, що використовувалися із бронзового століття, а в одному будинку знайдений глечик XIV століття. Ніщо не може бути віднесене до XIII століття. Немає будь-яких залишків укріплень кінця бронзового століття. Висновок пані К. М. Каньйон: неможливо зв'язувати руйнування Єрихона із приходом ізраїльтян наприкінці XIII століття до н.е.

Джерела: К. М. Кеньон. «Розкопки в Єрихоні». Лондон, 1957, с. 255–265; "Єрихон" у кн.: «Археологія і старозавітні дослідження». Оксфорд, 1967, с. 272–274. X. Дж. Франкен. «Тель ес-Султан і старозавітний Єрихон» в OTS 14 (1965), с. 189–200; М. Вейперт. «Назви ізраїльських племен»,