Розділ «Частина друга Документи»

Програма «А» (мінімальна)

II. Національні меншини.

Вище ми вже наводили таблицю, яка ілюструє негативне відсоткове співвідношення поляків і наших національних меншин. Цих меншин ми мали понад 30 % загалу населення, а після війни будемо їх мати ще приблизно 25 %. Безумовно, що такий відсоток є занадто великим і небезпечним як з огляду на обороноздатність країни, так і відцентрові тенденції, що їх виявляють кількісно найсильніша група українців, а частково і білорусів, які досить концентрованими групами проживають на прикордонних територіях. а) Українська справа і наші аграрні труднощі.

Ставлення українців до польської державності і польського народу є таким, що потребує радикального вирішення.

Через утворення у листопаді 1918 р. «Західноукраїнської Народної Республіки», оборону Львова і польсько-українську війну, через замахи підпільних українських організацій, субсидійованих німцями, на Голову Держави, Президента Войцеховського, покійного міністра Перацького і низку вбивств українців-угодовців, через саботажі і напади на помістя, поштові машини, шпигунські афери на користь Німеччини і Росії ми дійшли до нинішньої війни.

Радянські війська, які у 1939 р. вступили на східні території Польщі, були привітно зустрінуті українським населенням Волині і Східної Малопольщі, яке у багатьох випадках з власної ініціативи взялося за ліквідацію польськості. Українці підтримували здійснювані більшовиками масові вивезення поляків у глибину Росії. Лише коли ці методи почали застосовувати і до українських націоналістів, до частини української інтелігенції і навіть до багатих селян, коли з Росії поприсилали тисячі українців і великоросів як комісарів і т. п., не довіряючи місцевим елементам, запал до «освободітєлєй» дещо пригас, хоча не треба це пов'язувати зі збільшенням симпатії до Польської Держави.

Початок німецько-російської війни і захоплення німцями Східної Малопольщі, Волині й України викликали ентузіазм до останніх з боку українців і сподівання на утворення «Великої України», хоча б і у великій залежності від німців.

Дружби і союзництва українців з гітлерівцями не послабило навіть недотримання даних обіцянок щодо утворення Української держави. В той же час ненависть до польського народу сягнула небачених меж, цілеспрямовано стимульована окупантами. Вислужування перед німецькими загарбниками у якості довірених осіб не тільки на території, де проживають українці, але і по всій Польщі зі столицею включно, співпраця з ґестапо, постійне наголошення на своєму ворожому ставленні до всього, що польське, співпраця в усуванні поляків з Малопольщі й Холмщини при одночасному грабуванні їхньої землі, інвентаря і рухомого майна, створення підрозділів української поліції, яку застосовували для вбивств поляків і євреїв, що перевершували німців у жорстокості, нарешті, масові вбивства польського населення на Волині, а частково і на інших територіях, здійснювані українськими бойовиками вже за власною ініціативою, — ось квінтесенція ставлення українців до польського народу і держави.

Спроби порозуміння, здійснювані нашими урядовими чинниками у краю, не дали (наразі) жодних результатів. Не вплинули також на українців ні заявлені Росією претензії на території, на яких вони проживають, ні невблаганна поразка Німеччини, що наближалась.

З цього всього випливає один виразний висновок. При вирішенні української справи у лоні нашої держави мусимо відкинути всі сентименти, які недоречні і навіть шкідливі, і мати на увазі тільки і виключно наш державний інтерес.

З вищенаведених висновків чітко бачимо, що чотири з половиною мільйона українців, які проживають на наших землях у Східній Малопольщі, на Волині, у Холмщині і південній частині Полісся, становлять для нас велике навантаження.

Вони були, є і будуть ворожим елементом, вічно незадоволеним, незалежно від того, наскільки далеко йдуть поступки у культурній, економічній і навіть політичній сферах, які ми їм робимо, їхні апетити, крім Волині і Тернопільського та Станіславського воєводств, де вони становили половину чи навіть відносну більшість жителів, охоплюють усе Львівське, майже все Любельське, частину Полісся і частину Краківського воєводств.

Із цих територій вони хотіли б усунути все польське, відрізати нас від Румунії й Угорщини, приєднати до своєї держави Буковину і Підкарпатську Русь і спільно з Радянською Україною утворити самостійну державу або (як прагне багато з них) у тісному зв'язку з Росією.

Цю, другу, концепцію висуває нині Росія, яка ухвалює (на папері) широку автономію для своїх «республік» і виступає в ролі захисника «Західної України» (відкладаючи претензії до Буковини і Підкарпатської Русі до кращих часів).

Отже, якщо Росію так дуже хвилює «свобода» українців, які проживають на території нашої держави, якщо самі наші українці не проголосили публічно жодного слова проти зазіхань Радянської Росії, то і з нашого боку не повинно бути жодних перешкод для об'єднання всіх українців у Радянській Росії. Бо як з політичних, так і аграрних мотивів Польщі це було б на руку, але за однієї умови, а власне, щоб західний кордон Радянської України пролягав у тому самому місці, як це було окреслено у польсько-російському договорі, підписаному в Ризі у 1921 р.

До речі, цей кордон, що протримався до 1.ІХ.1939 р., був гарантований Англією у пакті від 25 серпня 1939 р., а потім Англією і Америкою у декларації від червня 1941 р.

Об'єднанням таким чином наших українців з радянськими, тобто таким переселенням, ми позбулись би одночасно політично небажаного елементу і отримали б нові земельні площі для польських селян усередині країни, тобто для потреб обговорюваної сільськогосподарської реформи. б) Білоруси.

Ставлення білоруської меншості до польської державності не було так явно ворожим, як українців. Причиною цього був, між іншим, і низький рівень національної свідомості, доказом чого є також і те, що під час перепису населення у 1931 р. разом з 989 900 білорусами — 707 100 осіб у Поліському воєводстві визначило себе як «тутешні». Проте пробільшовицькі симпатії та почуття окремішності від поляків, перш за все з релігійних причин, були значними. Нечисленна білоруська інтелігенція у своїй більшості була збільшовизована, до поляків ставилась вороже, а її вплив на народні маси поступово ставав усе більшим. Якщо ж урахувати ту обставину, що попередня окупаційна пропагандистська робота СРСР і німців не залишиться без серйозного впливу на подальше поглиблення свідомості їхньої національної окремішності, то правдоподібно також і з білорусами — всупереч неактуальному вже поняттю про асиміляцію і неповторному історичному досвіду, який виходить з нього, — не вдасться налагодити згідного співіснування під одним дахом. Тому належить рахуватися з тим, що з плином часу польсько-білоруські відносини погіршуватимуться. Цей аргумент, як і необхідність здобуття вільної землі для селян-поляків, говорить про те, що й білоруське населення слід переселити далі на схід, на терени Радянської Білорусі.

III. Принципові мотиви для переселення наших українців і білорусів до Радянської Росії.

Хоча політика не завжди зважає на принципові аргументи, але за врахування цієї концепції не тільки Польщею, але і Росією говорять, в числі інших, такі міркування.