Розділ «Частина друга Документи»

10. Заборона вживання у шкільному навчанні, у друкованих і світлових виданнях слов'янсько-руського та інших чужих алфавітів і дотримання виключного вживання у всіх теперішніх виданнях, призначених для широких мас населення, латинського алфавіту або слов'янського алфавіту латинськими буквами. Виняток можуть становити лише літургійні видання, призначені виключно для внутрішнього церковного вжитку і здійснювані церковною владою (єпископати і релігійні громади, що діють легально), а також видання текстів, здійснювані Польською Академією Мистецтв або визнані нею потрібними для наукових мовознавчих та історичних досліджень.

11. Застосування до українського населення усіх засад закону про обов'язковість праці на території всієї Польщі, а особливо на землях, розташованих на схід від Вісли та Вкри. Тих українців, які протягом 10 років виконали обов'язок праці й військової служби і добровільно належали щонайменше впродовж такого ж періоду часу до польських культурних чи економічних організацій, протягом такого ж часу передплачували польські газети або часописи і з кожної іншої точки зору поводились бездоганно, можна допустити до участі у виконанні суспільних робіт як осіб, що належать до Польської Держави, а винятково також до отримання землі у сільських господарствах дрібшіми селянами, але тільки на землях, розташованих на захід від Вісли і Вкри, особливо якщо вони активно чимось прислужились Польській Державі.

CA КС PZPR, zesp.2271/4, sygn. 202/III/203, s. 126–143

ЗАУВАЖЕННЯ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ СПРАВИ НА ВИПАДОК ПОРОЗУМІННЯ З РОСІЄЮ

[Більше 9 сторінок густого машинопису цього реферату є майже ідентичними з текстом реферату Нікодема Свободи (документ 48) з назвою «Українське питання і проект його вирішення». Деякі абзаци переписані дослівно, інші подано скорочено. Щоб не повторю — ватись, публікуємо текст зі сторінки 10, відмінної від праці Нікодема Свободи.]

Що може бути після цієї війни? Передбачаю кордон — на сході Збруч, на заході Одра. Західна територія буде потребувати людей, людей і ще раз людей. Польща повинна там утвердитись стовідсотково і остаточно. Якась кількість людей переїде на нові території з цілої Польщі, переїдуть і звідти, переїжджають, як завжди, активніші й більш енергійні. Багато осіб, які залишили територію, переїжджаючи в глибину Польщі під час цієї війни, знайшли й утвердили там своє нове життя і не хочуть повертатись у цей займистий край, почуваючи там себе безпечнішими і не відчуваючи такої загрози знищення і вбивств. Цей край, звичайно, все більше покриватиметься лугами. За небаченого знищення і фізичної ліквідації польського елементу він увійде в нове польське життя на умовах, вже дуже наближених до тих, які панували після великої війни на Волині. З тієї живої польської провінції після цієї війни вийде вже не польська Східна Малопольща, а Східні окраїни, щось подібне до Волині у 1918 р. Бракуватиме ще 10 років тієї самої політики і правління пана Юзевського, щоб цей край став втіленням руїни польськості, а потім був готовий до відокремлення від Польщі. Чи не повірив би я в силу асиміляції польського народу, а особливо тутешнього населення, чи вважав би тутешніх українців таким собі елементом експансії, так переважаючим поляків, що не можемо з ними упоратись? Ні! Вірю в силу народу і його великі притягальні якості. Добре він поводився на цій території і втримував те, що народ довіряв йому віками. Але одного він не витримав — угодовської політики уряду і місцевих угодовців, знищення власним урядом організації та осередків польського життя, безповоротної втрати польської землі, роззброєння польського духу і фізичного винищення. Треба цілком ясно подивитись правді в очі. Перетягування шальок терезів долі цієї провінції відбувалось фізичною силою, механічно, силою апарату різних держав і тому тільки силою може бути відновлене. Усі інші елементи, які можуть привести до відновлення цього стану (календар, школа, преса, інша кооперативна організація і т. п.), мають важливе значення, але вже в тих витворених умовах другорядне.

Польща, формуючи своє буття від Одри до Збруча, повинна стати, наскільки це можливо, суто Польською Державою. Національні меншості занадто деструктивно розвалювали Польщу. Велика історична ера принесла нам повернення на західні території, які одним фізичним заходом мусять стати 100 % польськими. Найближчі 25–30 років — це праця над структурною аграрною перебудовою держави на великі селянські господарства, це побудова, наскільки це можливо, суто польської держави, щоб за життя найближчих двох поколінь розростись економічно і фізично у 40-мільйонний єдиний народ, здатний відіграти свою роль на терені своєї праці, власної ролі власними силами, незважаючи на випадки політичної кон'юнктури, народ, який матиме армію, а не її міраж. Він повинен розростися від Одри на схід міцно і сильно для того, щоб після розгрому (?) свого західного сусіда знову повернутись лицем на схід. Небагато часу дає нам на це історія. Схід не тільки не спить, але кипить і при цьому власними силами. З цієї війни вийде ослаблений, але переможний, може, частково розчарований у своїх сподіваннях і… про свій похід на Захід не забуде. Треба, щоб на цей момент ми були готові й сильні на своїх східних базах. З цією метою треба нам міцно стояти перш за все на двох флангових місцях — Східній Малопольщі і Віленщині. Сильні цілком і повністю. Не можна тут мати елементу, віками зорієнтованого на Берлін або Москву. Націонал-соціалісти проминуть, проваливши вікову німецьку політику, але німецький народ залишиться більше, ніж будь-коли в історії, орієнтованим на реванш і не пропустить жодної можливості, щоб встромлений у польські плечі український тризуб стирчав у цих плечах міцно. Виконають це ті самі люди, які десятки років роблять те разом зі своїми кадрами. Тому тутешня територія і значною мірою територія Волині мусять бути фізично переорані так, щоб за життя одного покоління вирвати йому всі зуби, які воно може спрямувати на Польщу. Пам'ятаймо про те, що, незважаючи на 200 років західної культури, місцевий український елемент нічим іншим не став; як свідчать останні роки, остання західна хвиля гайдамаччини така сама зрадлива і фальшива, якою вона була за Хмельницького і Наливайка. І що українець як угодовськи підлизувався, так само брутально встромлятиме ножа в спину польського селянина.

ВИСНОВКИ

Кожна історична епоха має свої методи діяльності, які мають вплив на людську душу, через неї усвідомлюються і дають наслідки. Говорити сьогодні про вплив умовляння, проповіді, доброго слова, коли людей десятками тисяч знищено у масових вбивствах і морі крові в щоденному житті, коли життя людини зведено нижче вартості свині, коли культура й етика є попелюшкою, гідною зневаги, є намаганням переконати лева у непроглядному лісі, що це не по-людськи загризти людину і що за це є кара у пеклі. До українців треба застосовувати фізичні засоби, інакше вони взагалі не розуміють, про що йдеться. Ці засоби треба застосовувати, хоча від природи маємо до них відразу й огиду. Карати винних пацифікацією типу Наконечникова безглуздо і неефективно. У покарання винних не вірю. Це ми вже проходили. Винні будуть за кордоном, як після 1918 р., і на німецькому чи іншому утриманні будуть і надалі продовжувати свою антипольську політику. Потім знову знайдуться угодовці, які поодинці їх за дозволом влади повертатимуть до країни. Скажуть, що краще нехай вони це роблять під контролем влади, ніж за кордоном, — це також ми мали. Багато з них через 5 чи 10 років повернеться таємно, призначать їм ту чи іншу кару, потім амністія і т. д., і на завершення можливе знову забезпечення для родин померлих із польської скарбниці. Це вже було.

Пацифікація Наконечникова! Вже також була. Розриванням подушок, побиттям жінок, розбиранням дахів, нищенням врожаю знищується країна, але не вирішується справа польськості цього краю. Угодовська політика! Це вже було протягом 15 років. Ми довели її до абсурду, приносячи в жертву фізично власне польське населення, його інтереси і майбутню приналежність усієї провінції до держави. Українці кинуться на ту політику після війни, щоб цим шляхом підступно просуватися вперед, обманювати поляків і нищити. Пан Мудрий носив перед війною проект автономії навіть з власним військом. Подумаймо на хвилину, як би це виглядало у 1939 р., якби було реалізовано. Польське військо вже 1.ІХ 1939 р. зустрілось би зі збройною українською атакою з допомогою німецької авіації і парашутистів німецьких та зі сходу. Польща потрапила б тоді не під 3, а під 4 вогні (від Східної Малопольщі). А наші угодовці над тим ламали голови і серйозно роздумували. Деякі українці (Осередок Апеляційного Суду) у розмовах підсувають план союзу Польщі з Західною Україною. Також хороша перспектива, особливо у даний момент перед лицем переможної Росії, — робити у неї під боком політику, що розвалюватиме її політику стосовно України, яка сьогодні заселена всіма, тільки не українцями і від якої залишилась тільки територія.

Залишається політика фізичного виселення цілих районів з родинами за кордони держави як громадян, які у своїй більшості виявились негідними, щоб жити у цій державі, які зі створених їм добрих матеріальних і культурних умов для свого народу здобувають сили для боротьби з польським народом, кують ненависть до цього народу і відплачують вбивствами, різаниною і вогнем. Національно відкинути їх до неймовірної ситуації, коли інертна селянська маса буде мріяти про спокій за плотом як про найбільше благо. Фізично потрібно їх так ослабити, щоб їхні залишки можна було перетравити протягом життя одного покоління.

І хто їх може взяти? Росія в обмін на поляків, які проживають у Росії, чи без цього обміну. Припускаю, що небагато потрібно на це зусиль. Які може мати Росія сподівання?

Альтернатива І. Росія вважає, що українці Малопольщі становлять її етнічне плем'я і є її форпостом в оволодінні і включенні Східної Малопольщі до Росії. Тобто становлять її вигідну іреденту в рамках Польської Держави для утримання слабкості цієї держави (стара царська політика з так званими москалефілами). Не вважаю це за вірогідне. Москалефільську політику програв комунізм на користь українців, вона, зрештою, впала разом з царською Росією, однак, з малою ймовірністю вона може бути відновлена, але треба взяти до уваги взагалі російську політику щодо України. Ніхто так, власне, не переграв і не поховав українців, як Радянська Росія, вона їх мільйонами фізично усунула до Сибіру і в Азію. Вона систематично проводила усування українського населення і заміну його монголами та різними іншими племенами, жодний царський уряд Росії стільки не зробив у напрямку денаціоналізації українців через школи, мову, переселення, скільки зробили «совєти». Немає жодної причини для заміни цієї політики, вона буде застосовуватись ще болючіше і ще ефективніше після війни. Процес переселення населення в сучасній Росії є таким самим буденним, як у нас зміна квартири. Такою є радянська дійсність. Вони не мають нічого, ніщо їх не зв'язує з місцем, вони дивувалися, що вивезені з Малопольщі впадали у такий страшний розпач, і просто говорили: «Що тобі роблять поганого? Работаєш тут, будєш работать там, кушаєш тут, будєш кушать там, живьош тут, будєш жить там». Вони до цього ставляться дуже просто, бо самі це постійно переживають. Безумовно, що відносини після війни там зміняться. Не уявляю собі, щоб після війни цим людям, які віддали стільки крові, не дали землю у власність. Так само неможливо уявити, щоб ця нагода не була використана для вирішення остаточної русифікації України. Дадуть українцям землю, але не в Україні. Радянська Росія при всьому своєму показушному лібералізмі у національному питанні є найбільш русифікаційним урядом, що коли-небудь існував у Росії. При всій мовній толерантності, власне, завдяки їй, створено найбільше [нечитабельний вислів] для російської мови, надзвичайно старанно і підступно стираючи всі відмінності між українською і російською мовами.

Тому, надаючи українцям землю вже після виселення приблизно 15 мільйонів у глибину Азії, не були б совєти советами, а росіяни росіянами, якби не дали їм землі, але не в Україні, а десь подалі, над Волгою, на Уралі чи в Азії, а в Україні, власне, тим, з-над Волги, з Уралу, з Азії. Такою є політика нинішньої Росії щодо всіх народів імперії, а українців у першу чергу. Маючи можливість поглинути своїм безмірним організмом жменьку найнебезпечніших для них бунтівників, вона зробить це без найменших сумнівів.

Альтернатива II. Росія сподівається, що рано чи пізно при еволюції комунізму в напрямку направо Росія стане привабливою для наших українців, і тоді широкою хвилею їй може вдасться створити на нашій території широкий проросійський рух, а нині їй треба, щоб цей елемент тут залишався і виконував роль авангарду Росії в Польщі, як її виконував і виконує польський комуністичний рух. Вважаю цю альтернативу нереальною. Росія не обмежувала себе і не обмежує у своїй загарбницькій політиці. Такі самі претензії вона може виставити до теренів Малопольщі, а може й ще більші до Конгресівки на підставі звичайної загарбницької політики, мотивуючи тим, що це старі українські території, а Конгресівка — давній привісленський край. З тієї причини сподівання не уявляються реальними.

Водночас для нас не байдуже, чи, відчуваючи постійно російський напір на наш схід, будемо цей напір витримувати на територіях інкорпорованих чи національно чистих, на своїй землі, чи тільки умовно своїй, а в основі своїй орієнтованій на чужинців із заходу або зі сходу. Єдиним доказом російської політики може бути те, що Польська Держава є слабшою, якщо має у своєму лоні українського троянського коня. Ми ж при тому не забуваймо, що, перебуваючи навіть у тісній співпраці з чехами, а може власне тому, мусимо також між чехами і Росією мати етнічно польську територію, бо недавні ті часи, коли чехи, постійно орієнтовані на Росію (канон 100 років чеської політики), створювали нам після 1918 р. дуже важкі умови з допомогою українців Східної Малопольщі.

А які аргументи нашої східної політики? Немає червонішої полотнини для українців із-за Збруча, ніж наш українець. Тому давали підтвердження українці, які шукали у нас захисту, дають тому найкращі докази випадки наших часів, коли без помилування убивають наших українців на сході, незважаючи на німецьку охорону, а був час, коли кілька місяців увесь Львів був обліплений листівками, що той чи інший герой впав у Вінниці чи у Жмеринці на посту від братовбивчої руки. Там приймуть прихильно швидше поляка, ніж нашого українця.

Тому всі аргументи свідчать на користь виселення за кордони Польщі. Залишення їх у межах Польської Держави, навіть розбитих і переселених малими групками по всій Польщі, вважаю шкідливим, бо це створило б тільки велику мережу розсіяних шпигунів, які при кожній нагоді виконували б роль V колони. Доказом цього є випадок з учителями-українцями у Познанському воєводстві у 1939 р. Звідки вивозити? Кардинальний принцип — брати родинами, господарствами, з центрального котла Малопольщі, охопленого більш-менш кордонами Сяну, Дністра, Збруча і старим австрійсько-російським кордоном. Кого вивозити? Цілими поселеннями 100 % там, де масово вбивали поляків, і вивозити разом з попами і їхніми родинами. Окремими родинами вивозити з тих місцевостей, в яких хтось із членів родини виступав проти поляків і нищив польськість і польське майно. Клір усувати разом з родинами, як правило, повинно бути вивезено приблизно 70 % українського населення усієї визначеної території. Власність вивезених повинна перейти у власність Польської Держави і бути використана на додання землі до 30–40 моргів польському селянину на сході, щоб дати економічну силу і можливості для розмноження. Решта українського населення, що залишилось і, за свідченням місцевого населення, визнане таким, що на добре і зле поєднало свою долю з Польською Державою, мусить перейти у римо-католицьке віросповідання, отримає польського ксьондза і школу, отримає повноцінні земельні наділи тут, на місці, або в іншій частині Польщі. У Пруссії, на Помор'ї, на землях над Одрою розселення відбудеться у співвідношенні 0,5:100.

На цій території залишиться лише смуга українська, але вже більше руська, від Горлиць до Заліщиків, яка за рівнем культури нагадуватиме Закарпатську Русь, швидше аполітичну, яку подібним процесом і спокійними засобами втягуватимуть як працівника в суспільний організм великої держави, і в ньому вона потоне.

А уніатська церква? Сумна її роль щодо Польщі. З великого примітива, яким вона була ще 50 років тому, піднімає її митрополит Шептицький з допомогою єзуїтів. Піднімає й одночасно готує політично, перетворює її в сильний політичний інструмент проти поляків (в Австрії), а потім проти Польщі. Піп є авангардом українства і годувальником (!) української інтелігенції, яка походить не звідкись, а з родини попа українського, яка надає більшість людського матеріалу для шкіл, університетів і військових організацій. Майже всі українські провідники — це сини попів. Коновалець, Мельник, Бандера і так далі — всі годовані ненавистю до Польщі, всмоктаною разом з молоком матері-попаді. Уніатський піп змінив свою професію і більше не є священиком, а став основою антипольської політики, для якої церква є мітинговою залою і кузнею ненависті до поляків. Він без докорів совісті краде польські душі, його рах з римською церквою ні до чого не зобов'язує. Фальшує метрики, переписує на українізм, щоб тільки здійснити велике політичне гасло «Геть ляхів!» Чи це нам у Польщі потрібно? Чи під протекторатом віри і Риму церква повинна нам творити бунт і чужу агентуру німецької держави? Час із тим покінчити! Частина повинна поїхати за новим життям разом зі своїми вірними, решта втратить сенс свого існування у Польщі і може шукати його там, куди пролягає його природна дорога у єднанні вірних, у поширенні віри і не у боротьбі з польським костелом і польськістю, а в церковній праці в морі східних слов'ян, у просуванні західної культури на схід.