Розділ «Частина друга Документи»

Середнє шкільництво (загальноосвітнє і професійне): Школи є польськими, але під одним керівництвом, можуть також існувати відділи для української молоді, але на засаді утраквізму.

Виша школа: На гуманітарному відділенні Львівського університету наново будуть утворені кафедри мови, літератури і русько-української історії. Доцільним є також утворення на правничому відділі кафедр найважливіших правничих дисциплін з українською мовою викладання, щоб майбутні судді й державні службовці мали можливість належно опанувати цю мову.

8. Належить обмежити діяльність греко-католицької церкви виключно питанням віросповідання і перенести ведення метрик і книг цивільного стану до гмінних установ або до відділів цивільного стану. Треба здійснити тиск у напрямку безумовного дотримання принципу целібату греко-католицьким духовенством і спільної освіти кліриків обох обрядів на університетських теологічних відділеннях, підтримувати плани розбудови мережі римо-католицьких парафій і костелів, сприяти співпраці та співіснуванню духовенства обох обрядів.

9. Слід в адміністративному порядку скасувати юліанський календар.

10. Належить заборонити вживання у шкільному навчанні й друкованих та світлових виданнях абетки іншої, ніж латинська, за винятком літургійних видань і текстів, визнаних Польською Академією Мистецтва потрібними для наукових мовних або історичних досліджень.

Заборону кирилиці запровадити лише тоді, коли ця справа після відповідної пропагандистської підготовки отримає прихильне ставлення в українському суспільстві.

11. Політика адміністративної влади протидіє утворенню окремих спортивно-гімнастичних організацій.

[23.VII.1943 р.]

ОБГОВОРЕННЯ ПРАЦІ «БЕТА»

Мовні аргументи, які автор наводить як доказ первинної польськості Червенської Землі, не витримують навіть найпоблажливішої професійної критики. Це помилка, яку роблять навіть наші найкращі історики, котрі не розуміють, що, аби оперувати місцевими назвами, треба мати хоча б елементарні знання з галузі топоніміки. На жаль, такої підготовки не має, наскільки мені відомо, жоден з польських істориків.

Фактично немає жодного серйозного мовного аргументу, який би підтверджував первинну польськість Червенської Землі. Це добре знають польські мовознавці, але через політичні причини або мовчать, або відповідають на ці питання дуже плутано, тому непідготовлена людина може тлумачити ці відповіді як захоче. Один з наших мовознавців виявив, щоправда, кілька цікавих полонізмів у гуцульському діалекті, але нема жодного сумніву, що тут йдеться про досить раннє запозичення з місцевої польщизни (наприклад, карв — віл, відомий з мови Рея, який походить з-над Дністра, та ін.).

Але ця справа має суто теоретичне значення. Вона у жодному разі не може впливати на нашу позицію щодо приналежності Червенської Землі до Польщі. Вирішальним для нас є факт, що тут живе маса польського населення і що інтереси Польщі вимагають, щоб ця земля залишилася в її кордонах. Ніхто з нас не сумнівається, що Вільно було первинно литовським, а не польським, але через те ніхто не буде відмовлятися від Вільна. Тому думку автора, що Червенська Земля повинна залишитися за Польщею, приймаємо незалежно від кращого чи гіршого історичного обґрунтування.

Автор також слушно вважає, що надання цим землям територіальної автономії «по суті позбавило б Польщу суверенності на цих просторах». Також слушно стверджується, що «для Польщі небажана наявність у цих кордонах меншості, яка має власні національні цілі й ідеали, тим більше такої значної і вороже налаштованої проти держави, якою є український елемент у Польщі». З цього випливає висновок, що «єдиним способом узгодженого вирішення українського питання могло б бути переселення українського населення за Збруч шляхом обміну на католицьке населення, тобто польське».

Але тут автора охоплює слушний сумнів: чи таке величезне переселення взагалі було б можливе? І перед цими труднощами у нього опускаються руки. Забуває про те, що сам сказав перед тим про українську меншість і її ставлення до Польщі, і розписує програму, яка базується на вірі в те, що українців можна буде пригорнути до Польщі. Раптом дізнаємося, що ми повинні опинитися в становищі «згідного співіснування на основі польської державності». Чи автор береться переконати маси національно свідомих українців, що раз і назавжди мають відмовитись від прагнень до власної державності на землях на захід від Збруча? І чи сам, опинившись в аналогічній ситуації, цілком щиро погодився б, щоб поляки раз і назавжди опинилися в становищі «згідного співіснування на основі державності», наприклад російської? Маємо тут справу, без сумніву, подібну до тієї, що в праці «Альфа», — з ознакою недооцінки патріотизму українців. Гадаємо, що те, на що загал поляків ніколи не погоджувався, українці, однак, приймуть спокійно, аби тільки їх занадто не дратувати.

Далі читаємо, що «gente Ruthenus, natione Polonus є принципом, який мусить визнати руське населення і який мусить задовольнити польський народ». Отже, польський народ міг би з цим принципом цілком погодитись, якби мав які-небудь гарантії, що насправді мусить або хоче його прийняти руське населення. Але про це не може бути й мови, якщо принципово не змінимо національних відносин у Червенській Землі і внутрішньої структури українського населення наших південно-східних земель.

Аналогії, взяті з історії Польщі до її поділів, коли не існувало ще націоналізму в сучасному значенні цього слова, є принаймні сумнівними.

Але тепер іде новий поворот лінії розвитку думки автора. Він напевно розуміє, що такий стан, який нині існує, не вдасться утримати. Тому пропонує зміцнення польського елементу на Поділлі та вздовж лінії Перемишль — Тернопіль, тобто там, де і сьогодні ця стихія є найсильнішою. Він веде мову про «створення безсумнівної польської більшості на зазначених територіях». Думка дуже слушна, але автор помиляється, вважаючи, що цього результату можна досягти половинчастими засобами і таким чином, щоб не обурити до глибини душі свідомих українців. Також, очевидно, неточно він оцінює масштаб операцій, необхідних для досягнення поставленої мети, якщо насправді хочемо досягти справжньої більшості, а не фіктивної, і складеної із справжніх, а не кон'юнктурних поляків. Причина полягає у вірі автора у справжність даних перепису з 1931 р., який тільки створив безлад у нашій політичній думці щодо південно-східних земель.

Пропоноване створення польської більшості на Поділлі й у смузі Перемишль — Тернопіль вимагає виселення з тих околиць маси українців і поселення там такої ж маси поляків. За нинішньою статистикою в округах Львів-повіт, Львів-місто, Кам'янка Струмилова, Бережани, Золочів, Тернопіль і Чортків разом приблизно 726 000 поляків і 1 889 000 українців (євреїв, кількість яких постійно зменшується, ми тут не беремо до уваги). Справжня кількість поляків є, без сумніву, більша, але тут не треба бути надто великим оптимістом. Багато поляків вивезено за Урал. Не слід вважати, що нинішня статистика, зроблена німцями чи українцями, «проковтнула» набагато більше, ніж 50 000 справжніх поляків. Тому можна вважати, що у названих округах маємо нині приблизно 780 000 поляків і 1 835 000 українців. Щоб це співвідношення перевернути, треба виселити 950 000 українців і привезти стільки ж польських колоністів. При цьому не можна дуже розраховувати на повернення поляків, вивезених більшовиками, бо серед осадників, лісової служби і взагалі сільського населення, яке було перекинуто за Урал, значний відсоток повинен був загинути тільки тому, що вивезення відбувалось у 30-градусний мороз, і, оскільки переважна більшість була позбавлена посилок із продовольством і одягом з краю, ці люди навряд чи могли пережити зиму 1939/40 і 1940/41 рр.

Щоб створити широку польську смугу, про яку йдеться, очевидно, що подібне переселення треба б провести і в Перемишльському повіті. Дуже бажаним також є зміцнення польського середовища на нафтових родовищах і в таких містах, як Самбір, Стрий, Станіслав, Коломия, нарешті, переміщення на схід кордону компактної польської території біля Добромиля і Леска. Разом з дрібними переміщеннями на Волині й Холмщині переселення мали б охопити мінімум 1 250 000 українців і стільки ж поляків. І тоді все ще у кордонах Речі Посполитої Польщі залишатиметься чотири з половиною мільйона, не враховуючи Полісся (дивись обговорення праці «Альфа»).

Що переміщень, про які тут йдеться, не можна здійснити, не викликавши обурення у всіх свідомих українців, це цілком зрозуміло.