Розділ «Частина друга Документи»

Але лише коли здійснимо ці переселення (і таким чином, щоб за кордонами Польщі опинився найактивніший і бойовий український елемент), можна буде в цілому застосувати пропоновану автором програму дій щодо руського населення. Для активного елементу такі справи, як утраквізація і часткова полонізація шкіл, латинізація алфавіту, заборона суто українських кооперативів, парцеляція церковних маєтків і т.ін., будуть образами, які неможливо пережити; думка, що на цій площині можна дійти до «згідного співіснування» зі свідомими українцями, є звичайною фікцією. А із застрашеною і позбавленою провідників масою програму автора можна буде реалізувати в цілому успішно.

Справу стосунків держави з греко-католицькою церквою, на мою думку, краще ставить автор праці «Альфа». У праці «Бета» маємо багато неясностей. Не знаємо, яку, наприклад, користь повинен дати поділ греко-католицького єпископства у Перемишлі на два (одно в Самборі, друге в Саноці); автор також не пояснив, між яким населенням має розділитись церковне греко-католицьке майно. Слушними є постулати про відновлення спільного вивчення теології для обох обрядів, безумовне дотримання целібату і (але чи виконуватиметься?) усунення юліанського календаря. Не розумію, чого автор хоче досягти запровадженням у школах вивчення староцерковної мови (очевидно, старослов'янської. — Є.П.). Це болгарсько-македонський діалект від IX століття, який не має нічого спільного з українською мовою. Вивчення ж у школах його русифікованого різновиду, який вживається у російській церкві, перешкодить потім вивченню справжньої староцерковної мови, яка давно є обов'язковою в університетах на полоністиці.

Проекти автора щодо освіти, кооперативів, української мови в установах і т. д. в принципі здаються нам такими, що можуть виконуватись, але із застереженнями, про які мова йшла вище.

Підсумовуючи, стверджую: проекти автора загалом ми вважаємо потрібними, якщо перед реалізацією їх проведемо проектовану також ним, але викладену дуже незрозуміло, зміну національної структури південно-східних земель, що вимагає виселення з цих земель (за Збруч або куди-небудь за кордон, лише в незначній кількості у західні або центральні землі Речі Посполитої) щонайменше 1¼ мільйона українців. Треба усвідомити, що будь-яке зміцнення польської державності на південно-східних окраїнах свідоме українське населення сприйме як свою кривду. Тому існує тільки один спосіб, щоб не дратувати українців: віддати їм усі землі від Сяну і Бугу. Якщо цього не хочемо зробити, то не можемо мріяти про вирішення українського питання так, щоб не завдати українцям прикрості.

СA КС PZPR, zesp. 2400/1, sygn. 203/XY, t. 6, s. 18–20.

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ І ПРОЕКТ ЙОГО ВИРІШЕННЯ

(Опрацював Нікодем Свобода)

Передусім, визнаючи, що історична приналежність земель Східної Малопольщі є беззаперечною, мусимо зрозуміти, на які сили в українському суспільстві цих земель спирається українська політика. Одночасно, перш ніж можна буде виробити принципи діяльності польської влади і суспільства на цих землях, необхідно коротко нагадати собі, на що орієнтується, ким підтримуваний і якими дорогами й до якої мети прямує український елемент Східної Малопольщі.

У Польщі проживають три групи руського походження:

1) певна меншість цього руського населення греко-католицька і православна — приблизно 1 мільйон людей — не вважає себе українцями, лояльна до польської державності, хоче жити спокійно, зберігати руську національність, серед них частина активної колись гілки, орієнтованої на царську Росію;

2) ще менше чисельно (до півмільйона населення) греко-католицьке і православна населення, яке вважає себе поляками або частково розмовляє польською в родинному колі. Це та частина руських племен (племен червоноруських, белзів, ополян і т. д.), яка прагне належати до польського народу. Вони хочуть дружньо співіснувати з поляками (так звані gente, religione et sermone rubro-ruteni, natione Poloni). Вони вважають Польщу спільною з іншими польськими племенами вітчизною (між іншим, і так звана шляхта загродова);

3) переважну більшість греко-католицького і православного населення (понад 3 мільйони) вважають окремим українським населенням, що прагне шляхом отримання наразі національно-територіальної автономії, яка за їхніми планами охоплює територію 133 000 квадратних кілометрів, тобто приблизно 33 % території Польської Держави 1939 р., відриву цієї території від Польщі й утворення окремої незалежної Української держави, зосередження у цій державі всіх руських земель, які до цього часу належали Румунії, Угорщині, Словаччині й СРСР. Вони ставляться до Польщі і до польського народу вороже і з ненавистю, діють конспіративно і революційно. В цілому їх називаємо українцями.

Ця третя група населення, яке називається українцями з огляду на те, що сама прийняла цю назву, є нині єдиною політично активною і широко розгалуженою. Часто можна почути думку, що українське суспільство Східної Малопольщі ділиться на дві групи, одна з яких є «глибоко опортуністична пасивна селянська маса, яка керується примітивним інтересом, друга — це політично активна інтелігенція і напівінтелігенція, яка разом з кліром надає руху всьому народу і політичного напрямку його діяльності». Ця думка, слушна ще може 40 років тому, є, напевно, найбільшим принциповим непорозумінням всієї діяльності в українській справі, починаючи від 1918 р. Вона вузько й кострубато вийнята живцем із старостинської австрійської політики і поширюється деякими зовсім помилково політично орієнтованими землевласниками, які не мають жодного уявлення про те, що відбувається у селах, де вони самі й проживають. Це та сама думка, яка лягла в основу діяльності нашого уряду й адміністрації в 1926–1939 рр. Наскільки вона була помилковою — на те маємо докази у розвитку внутрішніх польських відносин.

Є незаперечним фактом те, що між так званою українською інтелігенцією й українським селянством існує координація діяльності, думки і налагоджена співпраця, про яку в польському суспільстві ніхто й гадки не мав.

Так звана українська інтелігенція у своїй масі живе, працює і думає безпосередньо з селом, вона органічно з ним зв'язана своїм власним існуванням і у своїй масі є першим або, найбільше, другим коліном та, що найважливіше, з цього села не вийшла, як це у нас, як правило, має місце, а залишається з тим селом у дружніх і родинних зв'язках, з розвитком цього села часто поєднує своє існування і своє матеріальне (кооперативи, нотаріуси, священики, адвокати, вчителі, лікарі) і політичне існування. Після закінчення навчання у переважній більшості молодь повертається до села або у сусіднє містечко і залишається переважно у своєму районі народження, становлячи — на відміну від того, що відбувається у польському суспільстві, — і надалі з тим селом єдине і згуртоване утворення. Селянин і село, висуваючи зі свого лона цю інтелігенцію, що формується, мають відчуття повної з нею спільноти і працюють економічно і політично безпосередньо з нею, мають до неї набагато сильніші почуття, ніж можна спостерігати в інших суспільствах, в яких інтелігенція вже давно сформувалась і вже становить окрему, давно відірвану від села, верству, яка живе власним життям і всотує в себе те, що село відкидає, як нову інтелігенцію. Така співпраця української інтелігенції з селом була поглиблена і зцементована під час відбудови польської державності завдяки величезній свободі розвитку власного національного господарського руху, через спільну боротьбу за національну незалежність і, нарешті, через бездарну внутрішню політику післятравневих урядів, яка допустила через політичну боротьбу з польським населенням повне роззброєння польського елементу і таке зухвальство українського елементу, що той останній спромігся у великій і організованій державі на відверті масові підпали польського майна, вирізання поліції і селян (завершені сумної пам'яті пацифікаціями).

З описаного вище зібрання починань і співпраці інтелігенції, яка впроваджує політику до усієї селянської маси, можна зробити висновок, що селянська маса не є темним елементом, а добре політично сформована і свідома, живе власним політичним життям, розуміє своїх провідників, слухає їх і вірить їм. Ця маса, особливо в центральних повітах, отже показових, є цілком національно свідома, віддана незалежності, на цю незалежність працює й у своїх прагненнях не вагалась у 1918 р. й не вагається тепер при найпершій можливості свідомо і без роздумів пожертвувати своє життя й чекає на це.

Українці — агенти німців

Це є результатом 50-річної послідовної праці австрійського і німецького уряду, які підтримують розвиток ad hoc створеного «українізму» для послаблення поляків. Не шкодували коштів на те, щоб на кожне політичне загострення мати на плечах польського народу елемент, підвладний собі, орієнтований проти цього народу і добрий козир для подальшої гри на сході. Цей елемент так надовго з собою зв'язали, що у момент своєї військової катастрофи у 1918 р. його виділили з австрійської армії в окремі українські полки, готуючись до захоплення влади у Східній Малопольщі, забезпечивши його зброєю і штовхаючи на Львів, у плечі відроджуваній Польщі.

Хто не бачить відкритого і майже нерозривного зв'язку між українцями Східної Малопольщі і німцями, хто недооцінює результатів праці німців за останніх 70 років, той не може оцінити українську справу. Ця співпраця тривала до останнього незалежно від того, чи п. Мудрий і частина УНДО проявляли часом так або інакше опортуністичне ставлення до Польщі, а також чи контингенти, накладені на українські сільські господарства, отримають такий чи інший відголос на даний момент у будь-який день.

Розвиток українських сил за часів польської державності