Розділ «6. Перспективи»

На перший, погляд таке твердження звучить парадоксально. Як не є, а ми живемо у світську добу, принаймні на Заході, коли матеріальні вартості й переваги замістили духовні почуття і сховали від стороннього ока стародавні вірування в абстрактні вартості. Ідентичності, які ми намагаємося будувати є, по суті, прагматичними, вони спираються на економічні підвалини і знаходять політичне вираження тільки у зв’язку з подальшими економічними інтересами. Наша культура теж, принаймні на популярному рівні, значною мірою перебуває під впливом комерційних міркувань за браку будь-яких духовних, абстрактних вимірів, якоїсь віри поза безпосереднім сьогоденням і його минущих виражень. Якщо врахувати ще й поширену апатію та цинізм щодо політичних ідеалів, то чи здивує нас те, що національний ідеал викликатиме менше натхнення й підсилюватиме дедалі більшу байдужість?

І це не тільки проблема Заходу. Є ознаки втрати довіри до націоналізму в інших країнах, поза межами Заходу. З досягненням політичної незалежності, спостерігається спад націоналістичного запалу, як тільки стає ясно, що націоналізм не має рецепту для швидкого економічного розвитку і що для цього потрібні інші ідеології, а також значні ресурси та технології, щоб зрушити відсталі суспільства з їхнього стану економічної та культурної залежності[116].

З іншого боку, реалізація цього плану не запобігла спалахові національних пристрастей на основі етнічних і релігійних причин в багатьох постколоніальних країнах від Індії та Індонезії до Палестини та Ізраїлю, Етиопії та Анґоли. Це також не остудило націоналістичного запалу численних учасників значних територіальних суперечок у світі — у Кашмірі, Шрі-Ланці, на Кавказі, Балканах, Близькому Сході та в районі Африканського Рогу. У своєму дослідженні «релігійних націоналізмів» Марк Юрґенсмаєр (Mark Juergensmeyer, 1993) привертає увагу до неспроможності світських націоналізмів, на думку багатьох, і привабливість радикальнішого глибоко релігійного націоналізму, зосередженого на соціальних перетвореннях згідно зі строгим тлумаченням стародавніх релігійних текстів і застосуванням їх на практиці. Навіть коли ми не можемо серйозно говорити про «нову холодну війну», з огляду на брак єдності між різновидами цих релігійних націоналізмів, їхні окремі прояви становлять собою доволі серйозні духовний і політичний виклик часто неефективним незахідним державним націоналізмам.

Але навіть на Заході духовні засади нації не щезли. Вони були витіснені світським націоналізмом і були змушені пристосуватись до соціальних і політичних змін. Але «політична релігія» світського націоналізму й далі використовує давні релігійні теми для своїх літургій, символіки й мітотворчості, водночас виставляючи себе, як єдиний засіб спасіння в епоху раціоналізму. Зрештою, на колективному рівні, застосування раціоналізму допускає до деякої міри кооперацію та політичну солідарність, а це потребує чітко окресленої системи поглядів і політичної арени. Для недалекого майбутнього, нація — деяка спільнота, яка має певну територією і відмінна своєю історією та власною долею — безумовно служить найпоширенішою і найпридатнішою для практики основою політичної солідарності.

Ці чотири основні категорії нації — суспільство, територія, історія та доля — мали в минулому, а на мою думку, мають і тепер розглядатися, як «священні», в тому розумінні, що сприймаються більшістю членів, як об’єкт пошани і набожної відданості і як самоціль. Це зовсім не означає, що ці чотири аспекти в цілому не можуть піддаватись сумніву. Дехто відкинув спільноту як таку на користь всесвітнього космополісу, але тут постало достатньо питань щодо природи і меж батьківщини, істинного змісту й моральності етноісторії та достоїнств і недоліків різноманітних бачень долі спільнот. Мало хто сумнівається в тому, що світ розділений на спільноти чи нації, котрі володіють власними територіями чи батьківщинами, мають власну історію та особливу долю. Таку модель можна було б назвати «священними властивостями» нації чи, точніше, основними властивостями нації, що сприймається, як духовна спільність її членів[117].

Цими непорушними властивостями, на яких я наголошував у розділі 2, були:

(1) віра в етнічну вибраність, розуміння нації, як вибраного народу, на який покладена особлива місія чи який має особливий договір з Богом;

(2) відданість священній території, успадкованій батьківщині, освяченої святими, героями й мудрецями, а також могилами та надгробками предків;

(3) поширеними споминами про «золотий вік», як апогей національної історії, добу матеріального і/чи духовного й мистецького розквіту;

(4) культ «славних предків» і героїчної жертовності заради нації та її долі.

Приклади таких вірувань, споминів і відданості можна знайти в доновітні епохи — в етносах, містах-державах та імперіях. Навіть культ уславлення загиблих має свої витоки в похоронних церемоніях і культі предків. Як довів Джордж Мос (George Mosse) на прикладі Німеччини, ранні німецькі націоналісти при проведенні маніфестацій та святкувань використовували, зокрема, характерні християнські літургійні та ритуальні елементи. Націоналісти взагалі облаштувалися на цих традиційних релігійних підвалинах, відбираючи й змінюючи давніші теми, символи й міти для власних політичних потреб. Але навіть на базовому рівні націоналізм, як політична релігія, як «релігія народу», неминуче використовує ці чотири духовні особливості для перебудови й підтримки новітніх національних ідентичностей (Mosse, 1975 та 1994).

Мені не хотілося б стверджувати, що всім націям однаковою мірою притаманні всі ці духовні властивості. Ми бачили наскільки нерівномірним у світі було поширення добре задокументованих етноісторій. Ця нерівномірність стосується також інших духовних особливостей. В деяких випадках приєднання священних територій стає сенсом національного існування, надаючи цьому особливого значення та сили, як це трапляється у випадках затяжних територіальних суперечок. В інших — наперед виступає колективна пам’ять про «золоту добу» та стає орієнтиром і спонукою до колективних дій. А ще в інших — основною була віра в етнічну обраність, ідея спільноти як вибраного народу спонукала націю до дій, чітко розмежовуючи законних жителів та чужинців. Мабуть, найширше визначають характер колективного зв’язку і долю громадян культ полеглих героїв війни та їхніх монументів разом з урочистими церемоніями на честь загиблих «славною смертю».

Отже, на основі цієї концепції ми можемо відважитись на загальні припущення щодо стійкості національних ідентичностей. Там, де були наявні всі чотири сакральні властивості, й там, де вони продовжують існувати тепер, широко поширившись серед етно-національного населення, національна ідентичність, що виникла внаслідок цього, була і продовжує бути, особливо сильною та життєздатною, утворюючи різку межу між членами спільноти й чужинцями і, за інших рівних умов, викликає небажання розглядати прибульців за повноправних членів національної культурної спільноти. І навпаки, там де бракує більше однієї з цих сакральних властивостей, чи вони послаблюються, сила національної ідентичності відповідно убуває і її привабливість для населення порівняно з іншими колективними культурними ідентичностями в цьому сенсі знижується. Це приводить до закономірного послаблення соціального й культурного розмежування нації та більшої готовності сприймати чужинців не тільки як співгромадян, а й як повноправних членів національної спільноти.

Висновок

Отже, на фундаментальному рівні націю можна розглядати як духовну спільноту громадян, а націоналізм як форму «політичної релігії» зі своїми власними священними книгами, літургіями, святими та ритуалами. Однак ні нації, ні націоналізми не залишаються ні монолітними, ні статичними. Як і традиційні релігії змушені періодично змінюватись і пристосовуватись до нових умов, так і новітні національні ідентичності зазвичай тлумачаться по-новому кожним наступним поколінням; і як релігії мають різноманітні форми, так ми знаходимо в націоналізмах паралельні міти про національне походження та розвиток. Хоч би там що, але слова, якими Дюркгайм підсумував свої дослідження релігії можна застосувати щодо націй і націоналізмів:

«Отже, є щось неминуще в релігії, яка приречена пережити всю особливу символіку, якою релігійна думка поступово обкутала себе. Не може бути суспільства, яке б не відчувало необхідності періодичного підбадьорення й потвердження колективних почуттів та колективних ідей, які підтримують його єдність і його індивідуальність» (Durkheim, 1915: 427).

Отже, якщо світський матеріалізм та індивідуалізм не підірве віру в спільність історії та долі, то духовні підвалини націоналізму існуватимуть доти, доки націоналізм існує як політична ідеологія, — як суспільна культура і як політична релігія — приречена на розквіт, і доти національна ідентичність зоставатиметься одним із наріжних каменів сучасного світового порядку.