Розділ «3. Парадигми»

Однією з таких альтернатив є метод суспільноісторичного та культурного аналізу в основі якого лежить «етносимволічна» парадигма. Це остання з чотирьох головних парадигм у цій царині — можлива п’ята постмодерністська», яку я розгляну в дальшому розділі, поки що залишається ще доволі фрагментарною і поверховою, щоб мати означення «парадигма». На відміну від модерністської, переніалістської і примордіалістської парадигм етнічної належності та націоналізму, етносимволізм зосереджується, зокрема, на ролі суб’єктивних елементів у виживанні етносів, формуванні націй і впливу націоналізму. Це зовсім не значить, що «об’єктивні» чинники повинні сприйматись на віру чи вилучатись зі сфери досліджень; а означає тільки те, що надається більша перевага суб’єктивним елементам, як от пам’ять, вартості, почуття, міти та символи і, отже, намагаються проникнути у «внутрішній світ» етнічної належності та націоналізму і зрозуміти його.

Етносимволічне світобачення має низку особливостей. По-перше, це відхід від орієнтованих тільки на еліту різного роду аналітичних характеристик модернізму. Навпаки, етносимволісти підкреслено намагаються показати взаємовідносини між різноманітними елітами та нижчими шарами («народом»). Але це не односторонні взаємовідносини. Нееліти частково через свої культурні традиції, частково завдяки народній мобілізації, впливають на інтелігенцію, політичних лідерів і буржуазію, обмежуючи їхні новації певними культурними параметрами і надаючи мотиви та персонал для культурних проектів і політичних цілей. Добрим прикладом цього став інтелектуальний і народний рух за гаельське відродження в Ірландії наприкінці XIX ст., досліджений на основі великої кількості документів Джоном Гатчинсоном (John Hutchinson, 1987: розд. 4–5); тут традиції селян і католицьких нижчих класів задають параметри і надають культурні матеріали для відроджувальних формулювань ірландських інтелектуалів.

Друга проблема пов’язана з довготривалими дослідженнями — тобто з аналізом суспільних і культурних зразків упродовж la longue durée (тривалого часу). Тільки проводячи дослідження протягом кількох поколінь і навіть століть, науковці можуть розкрити складні взаємозв’язки між минулим, сучасним і майбутнім та місцем етносів і націй в історії. Це дозволяє нам уникнути анахронізму «ретроспективного націоналізму», який на свій лад тлумачить умови і політику попередніх епох, колективні цілі та націоналістичні прагнення сучасності, разом з тим віддаючи належне багатьом, різноманітним формам колективної культурної ідентичності для характеристики попередніх віків. Перш за все етносимволічний підхід приділяє увагу тому питанню, як попередні форми колективної ідентичності можуть впливати на піднесення націй, враховуючи брак тяглості й історичних даних[50].

По-третє, це означає, що дослідження піднесення націй і націоналізму проводиться в рамках попередніх колективних культурних ідентичностей і, особливо, етнічних спільнот чи етносів. Однак зв’язок між націями і етносами доволі складний; тут не існує лінійної послідовності. З одного погляду, нації можуть розцінюватись як спеціалізовані (територіально, політично, суспільно тощо) форми етносів; з іншого — як нації, так і етноси є формами колективної культурної ідентичності, які можуть співіснувати або конкурувати одне з одним чи з кількома етносами, що часто живуть у межах політичної спільноти нації. Націоналізм і нації, для Цієї парадигми, аж ніяк не пов’язані тільки з сучасністю, вони є частиною ширшої етнокультурної «родини» колективних ідентичностей і прагнень, як я зазначав раніше при обговоренні означень поняття нації (у розділі 1). Цим також можна пояснити, чому націоналісти часто намагаються віднайти і послатись на символічний набір якостей попередніх народів, на глибоку культурну тяглість з якими вони претендують[51].

Іншим важливим питанням є проблема колективного ентузіазму та відданості. Там, де модерністи зазвичай не зачіпають або зачіпають її тільки в загальних рисах, і де переніалісти просто безсилі розглядати це як проблему тому, що вони припускають безперервність і повсюдну повторюваність націй, етносимволісти вважають це основним питанням для розуміння проблем етнічної належності та націоналізму. На відміну від примордіалістів, які переважно мають метафізичну відповідь, етносимволісти пропонують історичні і/або соціологічні пояснення причин тривалої емоційної вірності багатьох людей своїм етнічним спільнотам і націям та їхньої здатності до фанатичного тероризму та самопожертви заради них.

І на закінчення, тому що ці особливості стосується народних, моральних і емоційних аспектів етнічної та національної ідентичностей, етносимволічні підходи можуть допомогти зрозуміти як незмінність, так і трансформації цих колективних культурних ідентичностей. Пов’язуючи національні ідентичності з попередніми етнічними узами й показуючи вплив суб’єктивності сторін спільних символів, мітів і пам’яті, етносимволізм проливає світло на нинішню владу сучасних націй над багатьма людьми. Саме тому етносимволічна парадигма може допомогти знайти альтернативні пояснення сили та сутності сучасних етнічних конфліктів, окрім звичних економічних і політичних причин. Альтернативні чинники надають відповідної ваги саме тим основним символічним проблемам, які так часто виявляються найважчими — як засвідчили мусульмано-індуїстські сутички через мечеть в Айдох’ї, марші оранжистів в Ольстері, статус Єрусалиму. Як зрозуміло з назви, «етносимволізм» переміщує фокус досліджень від чисто зовнішніх політичних і економічних чи соціобіологічних факторів до культурних чинників символів, спогадів, мітів, вартостей і традицій[52].

Так само, як і решта парадигм, етносимволізм набирає різноманітних форм. Джон Армстронґ (John Armstrong) більше схиляється до переніалістського погляду, що тяжіє до применшення відмінностей між націями й етнічними ідентичностями (хоча він і робить розмежування між націями до і після 1800 p., так званим вододілом «націоналізму»). Це частково тому, що Армстронґ займає феноменологічну позицію, яка сприймає етнічні ідентичності як зміну групових сприймань, почувань і стосунків. Водночас, він користується методом символічного граничного аналізу, започаткованого Фредриком Бартом (Fredrik Barth) і підкреслює, для того щоб вважати етнічну належність незмінною, необхідно досліджувати «міто-символічні комплекси» протягом тривалого часу (Amstrong, 1982 та 1995; пор. Barth, 1969: Вступ).

Джон Гатчинсон, з іншого боку, розкриває рушійні сили культурних форм, а для розрізнення сучасних культурного та політичного типів націоналізму вибрав більш веберіанський підхід. Гатчинсона також цікавить та роль, що відіграє минуле яку доновітніх етнічних відродженнях, так і в сучасних націоналізмах, а також способи, за допомогою яких доновітні культурні «комплекти» мітів, спогадів і символів можна інстутиційно «перенести» в сучасну епоху. Мої власні дослідження стосуються третьої проблеми: сутності й ролі націй в історії. Визнаючи сучасність націоналізму, ідеології і символізму, а також недавнє утворення націй, я зацікавився можливістю існування давніх націй до націоналізму, принаймні у деяких випадках, а також наслідками цього. Але загалом мій підхід зосереджений на тому, як ті давні, і часто доновітні, етнічні зв’язки й етноси вплинули, а в деяких випадках і створили, основу для націй і націоналізмів (Hutchinson, 1987 та 1994; A. D. Smith, 1986 та 1991).

Висновок

Етносимволізм виник через незадоволення вимогами конкурентних модерністських і переніалістських парадигм і пояснювальної неспроможності примордіалізму. Якщо, з одного боку, нації не сталі з непам’ятних часів і не періодичні, а з іншого — не сучасні, нові й не продукти модернізації, то постає необхідність шукати іншу парадигму, яка б належно охопила й оцінила завше помітну дуальність, або дволику природу, націй і націоналізму. Така парадигма, якщо зважати на зовнішні політичні, геополітичні й економічні чинники, зосереджувалася б на суб’єктивних і суспільно-культурних елементах, використовуючи тонші підходи та точніші перспективи, а, отже, звертаючись до злободенних символічних питань етнічної ідентичності, мітів і пам’яті, які так часто важко піддаються розв’язанню. Ні переніалізм, ні модернізм не намагаються проникнути у внутрішній світ націоналізму; а без такого зосередження, доводять етносимволісти, годі зрозуміти націоналізми інших народів і, в результаті, збагнути їхні кривди й почування, які живлять чимало конфліктів.

Дискусії між прихильниками цих чотирьох парадигм мали місце на двох рівнях: теоретичному та історичному. Якщо розглянути без прикрас всі чотири парадигми, помітимо, що модерністи мають сильну теорію, але доволі слабку позицію в історії, тоді як переніалісти спираються на доволі сильні історичні факти, але мають слабку теорію. Примордіалізм має або хибну теорію, або не має її взагалі, мало зважає, або взагалі не зважає на історію, будучи редукціоністським (соціобіологічним) або таким, що здебільшого вивчає усну історію (культурний примордіалізм). Щодо етносимволістів, то вони ще не розвили ніякої теорії, а тільки наближаються до неї. Але, як і слід було очікувати, вони зацікавились макроісторією та її суспільнокультурними елементами і, по суті, роблять, на мій погляд, необхідні корективи до часто зневажливих тверджень прибічників інших основних парадигм.