Розділ «2. Ідеології»

Насправді, націоналістичні ідеології було б за краще розглядати як низку збіжних понять різновидів «націоналізму», подібно до загального поняття «гри», яке має кілька збіжних елементів, не всі з яких наявні в тому чи іншому типові гри; хіба за винятком того, що в усіх націоналістичних ідеологіях так чи інакше можна виокремити три основні завдання: національну ідентичність, єдність і автономію. Ось чому основне поняття формує загальну спрямованість націоналістичних ідеологій і політичних програм, які виходять з тих ідеологій; але різноманітні поєднання таких понять, спрямовують їх у різних напрямках, тим самим утворюючи усі відомі нам види націоналізму. Тому нині, коли жодна з ідеологій не може осягнути всі проблеми й питання, окреслені іншими політичними ідеологіями, націоналістичні рухи концептуально багатші, ніж вважають критики, бо охоплюють широкий спектр проблем, потреб і хвилювань, якими «панівні» політичні ідеології просто нехтують. Окрім того, як стверджує Кедурі, існує малопомітна особливість у застосуванні «категорій однієї ідеології, щоб дослідити й класифікувати Доктрини цілком відмінної ідеології» (Kedourie, 1960: 90). Якщо націоналізмові не вдається розв’язати питання соціальної справедливості або розподілу ресурсів, хіба що у вельми непрямий чи невиразний спосіб, то Це тому, що його кругозір обмежується ідеалами та проблемами ідентичності, автономії, єдності й автентичності, тоді як інші ідеології ледь зачіпають їх.

Націоналізм як культура і релігія

Друга рефлексія на сувору критику покликана довести, що націоналізм — це щось більше, ніж політична ідеологія; окрім того, він ще й форма культури та «релігії». Заразом зосередимося на основному понятті націоналізму — «нації».

На жаль, націоналістичне поняття нації нецілісне, тому далі я розглядатиму деякі його ідеологічні різновиди. Проте всі ці різновиди збігаються в тому, що нація вважається формою національної культури, загалом доступної всім членам спільноти або громадянам «національної держави». Як відомо, націоналізм потребує нового відкриття й відродження унікальної культурної ідентичності нації; це означає повернення до автентичних коренів історичної культурної спільноти, що населяє свій предківський край. Як форма культури нація націоналістів єдина, чиї представники усвідомлюють свою культурну єдність і національну історію. А завдяки закладам державної освіти й інституціям вони віддано розвивають свою національну індивідуальність, зберігають рідну мову, звичаї, мистецтва й краєвиди. Ще раз зацитую Руссо:

«Се sont les institutions nationales qui forment le génie, le caractère, les goûts et les moeurs d’un peuple … qui lui inspirent cet ardent amour de la patrie.» («Це національні інституції, що утворюють геній, характер, смаки й звичаї населення, … тим самим пробуджуючи палку любов до батьківщини.»)

(Rousseau 1915, II: 431, Considérations sur le gouvernement de la Pologne)

На думку націоналістів, будь-що автохтонне — ipso facto (само собою) народне; отже, запроваджуючи громадську освіту, маємо наново відкрити культуру «народу» й прищеплювати національну любов населенню. Саме тому так часто вдається помітити виразні популістські й романтичні елементи в більшості націоналістичних рухів. (Nairn 1977: розд. 2)[32].

Але ця народна, національна культура — не просто особиста справа. Культура нації потребує громадського вираження й створення політичної символіки. Повернення до автентичної історії й народної культури має набути громадської форми і політичного характеру. Культурна нація мусить стати політичною нацією, взявши народну культуру за зразок для суспільства та державного устрою. Саме тому нація вирізняється своєю «політичною культурою» з власними інституціями, політичними ролями та винятковими символами — прапорами, гімнами, святами, церемоніями тощо.

Там, де конкретна нація утворилась на основі колишніх етнічних зв’язків, національні форми культури проникають в її політичне життя й визначають політичну культуру, як у Польщі. Якщо нація поліетнічна й тяжіє більше до «громадянського» характеру, то може перейняти деякі культурні форми, як от в Індії, але це позначиться на її національній єдності. В інших країнах, скажімо Франції, де успадкована культура лежить в основі громадянського розуміння нації й територіального націоналізму, народним культурним традиціям нелегко співіснувати з повсюдною республіканською символікою.

Та попри все, загальний зміст націоналізму зрозумілий: нація — це форма національної культури й політичної символіки та, зрештою, й політизованої масової культури, яка закликає громадян любити свою націю, дотримуватись законів і боронити батьківщину.

Однак націоналізм — це щось більше, ніж просто світська культура. Попри свою світськість, націоналізм, зрештою, ближчий до «політичної релігії», ніж до політичної ідеології. Тут я вдамся до Дюркгаймового означення релігії як «цілісної системи вірувань і практик, пов’язаних зі священними речами, тобто встановлених обмежень і заборон — вірувань і практик, які поєднують усіх, хто твердо цього дотримується, в єдину моральну спільноту, яку названо Церквою» (Durkheim, 1915: 47). Такий функціональний підхід придатний, щоб зрозуміти заміну релігії націоналізмом, як це усвідомлював Дюркгайм, надаючи особливого значення ролі священного і ритуального. Це особливо проявляється в тому, яку важливість приділяє націоналізм пам’ятним церемоніям вшанування видатних лідерів чи загиблих у бою «славною смертю», тих хто віддав своє життя заради вітчизни. Саме в такому аспекті ми можемо зрозуміти націю як «священну спільноту громадян» — образ, що узгоджується з тлумаченням націоналізму як замінника релігії.[33]

Існують ще й інші аспекти націоналізму, які виявляють його характер замінника політичної релігії. Час від часу нація уявляє себе обраною, винятковим народом з особливою історією і долею, одвічним спадкоємцем стародавніх релігійних переконань про власну етнічну обраність, тобто «обраний народ». Такі уявлення трапляються в досить віддалених одна від одної країн, як наприклад, Франція, Японія, Індія чи Сполучені Штати. До того ж, засновникам і лідерам таких національних Рухів притаманне майже месіанське завзяття. У молодих державах Азії й Африки лідери, що поклали початок незалежності своїм націям, як от Неру, Сукарно, Нкрума чи Кеніата, увійшовши до нової доби свободи, справедливості й любові, набули статусу мало не святих пророків і спасителів народів. Значно важливіша подвійна віра в національну долю і етнічних нащадків, як було описано раніше. Ця віра доповнює, а іноді й замінює традиційні релігійні вірування в потойбічне життя, її переносять у земну площину, сподіваючись майбутнього колективного безсмертя завдяки прийдешнім поколінням нації (див. A. D. Smith, 1999a: розд. 3, 9).

Усе це свідчить про складну природу націоналізму. Виникнувши на одному рівні як політична ідеологія, він проявив себе на інших рівнях як форма національної культури й замінник політичної релігії. Відтак помилково намагатися порівняти націоналізм tout court (тільки) з іншими «панівними» політичними ідеологіями, навіть обмежившись тільки Заходом, колискою й головною ареною націоналізму. Тому націоналізм слід розглядати як загальний багатогранний феномен, і якщо ми хочемо його збагнути, вкрай важливо дослідити кожен бік цього феномену.

Волюнтаризм та органіцизм

Досі я розглядав ідеології націоналізму, особливо не вирізняючи жодну з них. Я намагався підкреслити загальнопоширені ідеали, основні принципи та поняття. Але, як я вже зазначав, покищо залишалися без уваги чіткі систематичні відмінності націоналістичних рухів, а це зумовлює потребу в типології основних форм націоналістичної ідеології. Найзвичніша систематизація виявляється ще й найпростішою та найперспективнішою: я розглядатиму «волюнтаристський» і «органічний» різновиди націоналізму, які мають найдавнішу історію і найдраматичніші наслідки[34].

За locus classicus (точку відліку) обговорення двох різновидів націоналістичної ідеології можна прийняти виголошену 1882 р. лекцію Ернеста Ренана (Ernest Renan) «Qu’est-ce qu’une nation?», з критикою поглядів Гайнриха фон Трайчке (Heinrich von Treitschke). Оскільки Трайчке застосовував етнолінгвістичний критерій правочинності німецької анексії спірної території Ельзасу й Лотарингії, заявляючи, попри чітко виражену політичну волю й історичну пам’ять, ніби ельзасці були «насправді» етнічними німцями. Але Ренан наводить докази на користь політичного, певною мірою довільного, підходу. Попри те, що Ренан припускав можливість «германського» походження Франції (адже саме германські (франкські), племена спричинили монархічне правління й тривалий територіальний поділ Західної Європи), він все ж визнавав духовну природу націй і важливість історичної пам’яті та політичної волі. Всупереч етнічному детермінізму Ренан стверджував вищість «загальнолюдської культури» над окремими національними культурами й закликав неодмінно «сприяти цьому чітко вираженому бажанню продовжувати спільне життя. Існування нації — це, так би мовити, щоденний плебісцит, як існування особи — постійне стверджування життям» (Renan, 1882, цитовано за Bhabha, 1990: 19). Цей загальновідомий уривок нерідко виривають з контексту, щоб засвідчити ліберальний і волюнтаристський ідеал національної ідеї на противагу органіцизму й детермінізму ідеології німецького романтизму. Безумовно, Ренан уникає як детерміністичних, так і органічних аналогій, але він не обстоює й доктрину довільної національності чи право вибору особою своєї нації. Радше він прагне довести історичне й активне політичне розуміння нації, адже це надало б ваги «культові предків» і «героїчному минулому». Аналогія між нацією та особою зовсім не спрямована на підтримку ліберальної теорії індивідуальної вищості чи ситуативного аналізу групових ідентичностей. Ренан вдався до цього, щоб засвідчити роль минулого, історії, пам’яті (і забуття), а також безперервної політичної волі за формування націй:

«Нація, як і особа, — результат довгих зусиль, жертв і самовідречення. Культ предків — найвідповідальніший з усіх; предки зробили нас такими, якими ми є тепер. Героїчне минуле, великі люди, слава (але справедлива) — ось головний капітал, на якому грунтується національна ідея. Мати спільну славу в минулому, спільні бажання в майбутньому, здійснити разом великі вчинки, бажати їх і в майбутньому ось головні умови для того, щоб бути народом» (там же: 19).

Макс Вебер, хоча й був німецьким націоналістом, теж дійшов такого висновку. Він теж обстоював роль історичної пам’яті й політичної волі. А після відвідин музею в Кольмарі зазначив:

«Щодо ельзасців, причину не почувати себе належними до німецької нації слід шукати в їхній пам’яті, політичній долі й тривалому перебуванні поза сферою німецького впливу, бо їхні герої — це герої французької історії. Якщо працівник Кольмарського музею захоче вам показати, якими зі скарбів він дорожить найбільше, він відведе вас від Грюнвальдського вівтаря, до кімнати заповненої триколірними стягами, пожежницькими та іншими шоломами й пам’ятками; здавалося б, такими незначними дрібницями тих часів, які він вважає героїчними» (Weber, 1948: 176).

Вебер зазначає, що ельзасці почуваються частиною французької спільноти і відзначає їхню прихильність до таких реліквій, «а надто до пам’яток часів Французької революції». Він пише, що це відчуття спільноти «виникло завдяки спільному політичному й, побічно, соціальному досвідам, які високо цінують маси, як символи знищення феодалізму, а оповіді про ті події посідають місце героїчних легенд первісних народів» (Weber, 1968, 1: 396).