Розділ «2. Ідеології»

Зупинімось на мить, щоб змалювати націоналізм як ідеологію. Як ми зазначили в попередньому розділі, три основні ідеали виникли з центральної доктрини, вони ж і надихають ідеологічний рух націоналізму. Отже, основні ідеали — це національна автономія, національна єдність і національна ідентичність. Так чи інакше, конкретніші завдання націоналізму, як наприклад, ідеологічний рух, — різновиди цих трьох ідеалів, ось чому вони виступають у запропонованому мною раніше робочому означенні націоналізму: ідеологічний рух, який прагне здобути й зберегти автономію, єдність та ідентичність населення, представники якого вважають, що становлять реальну або потенційну «націю». Розгляньмо ці три ідеали націоналізму детальніше.

Центральна доктрина стверджує, що кожній нації необхідне повне самовираження й автономія. Націоналістичний ідеал автономії має безліч аспектів. У загальному розумінні автономія означає, до чого схиляє й етимологія, саморегулювання, наявність своїх власних внутрішніх законів і ритмів, а також зважання тільки на свій особистий внутрішній голос, позбавлений бодай якогось зовнішнього тиску. Це призводить до розвиненої німецькими інтелектуалами-романтиками на початку XIX ст. ідеї самовизначення та відшукування автономного колективного «Я», щоб втілити в життя свою колективну волю й індивідуальність і самим відповідати за власні колективні завдання та діяльність. Але автономія може означати ще й політичну свободу та колективне самоврядування «населення», тобто стати наслідком національного самовизначення колективної волі та боротьби за національне самоврядування. Таке національне самоврядування буває або повне, на зразок суверенної територіальної держави, або часткове, на кшталт місцевого чи федерального самоврядування. Мало того, Макс Вебер доводив, що нації зазвичай потребують своїх власних держав: «Нація — це спільність чуттів, які б адекватно проявлялися у власній державі; отже, нація — це спільнота, яка зазвичай тяжіє до утворення своєї власної держави» (Weber, 1948).

Проте багато націоналістичних рухів мусило задовольнитися малим, а деякі, як от каталонський рух в Іспанії, здається, не прагнуть нічого понад часткову автономію. Часткова автономія сама визначає види та ступені власної автономії, зокрема релігійного та культурного самоврядування, юридичної автономії, економічної автаркії та державної «автономії», тобто внутрішнього самоврядування в межах держави, яка відповідає за питання зовнішньої політики та безпеки. З цього випливає, що національну автономію слід відрізняти від державного суверенітету, з яким автономію нерідко плутають, особливо за нинішніх дискусій стосовно втрати національного суверенітету державами Європейської федерації; і те, що автономні держави можуть суміщатися з деякими різновидами федерації[22].

Автономію нерідко пов’язують з ідеєю колективної єдності. Уперше таку ідею було чітко визначено в якобінських ідеалах la République, une et indivisible. Це привело до ліквідації звичаїв та кордонів, а ще регіональних інституцій і культур за часів Французької революції. Створюючи централізовану економічну й політичну територію, а також єдину національну культуру, патріоти сподівалися надихнути все населення Франції палким бажанням відродити французьку республіканську націю. Але територіальне об’єднання було спрямоване не тільки проти внутрішніх незгод, а й проти зовнішніх ворогів, поза «природними кордонами» Франції. Інші, пізніші європейські нації, як от Італія, Греція та Німеччина, також зосередилися на питанні кордонів і етнічного походження. Але їхній націоналістичний рушій єдності сприяв іредентистським рухам «визволення» етнічної родини й заселюваних нею «історичних» земель, якщо, звичайно, родина була відокремлена від національної батьківщини династичними або феодальними революціями. Повернення етнічної родини до лона нації відбувалося часом мирним шляхом, а якщо було необхідно, то й силою (див. Kohn, 1967; Horowitz, 1992)[23].

Територіальна єдність була тільки першим кроком до якнайважливішого виду соціального й культурного об’єднання представників нації. Таку єдність не слід плутати з однорідністю. Всупереч дослідженням сучасних науковців, націоналістичний ідеал єдності домагається не якоїсь «об’єктивної» культурної однорідності, а соціального й культурного об’єднання родин, а також особистих прагнень та почувань. Націоналіст не вимагає, щоб окремі представники були схожі, а лише відчували повну солідарність, а тому й діяли в злагоді за розв’язання національно важливих питань. Отже, тоді як декілька, переважно німецьких філософів та істориків-романтиків, як от Фіхте й Мюллер, прагнуло поглинення особистої волі спільнотою національної держави, більшість націоналістів намагалося об’єднати особисті прагнення через почуття любові й братерства, і тільки in extremis (у крайньому разі) підпорядкувати їх національній волі[24].

Третій ідеал національної ідентичності, мабуть, найважчий для розуміння. Загалом, поняття ідентичності виражає незмінність цілі впродовж якогось часу, сталість конкретної структури протягом обмеженого періоду; до того ж поняття має стосунок і до культурних ідентичностей. Адже ідеал національної ідентичності вирізняється своїм зацікавленням колективним характером і його культурно-історичним підґрунтям. Руссо мав на увазі основну ознаку національної ідентичності, коли писав: «Перше правило, якого треба дотримуватись, — це правило національного характеру: кожний народ має або повинен мати характер; якщо ж в нього його нема, слід починати з того, щоб дати йому характер» (Rousseau 1915, II: 319, Projet Corse). Він і далі давав поради корсиканцям та полякам, як розвивати свої національні звичаї та спосіб життя, тим самим зберігаючи колективний характер нації. Інша ознака національної ідентичності проявилася у «культурному популізмі» Гердера. «Кожна нація, — твердив він, — має й мусить триматися свого власного національного «генія» — поняття, яке вже популяризували Лорд Шефтсбері, Віко й Монтеск’є. Отже, Гердер закликав своїх співвітчизників повернутися до рідних культурних традицій та літературного генія: «Дайте нам іти своєю дорогою… нехай усі люди добре або зле відгукуються про наш народ, нашу літературу, нашу мову: вони наші, це ми самі і нехай цього буде досить» (Herder, 1877–1913, цитовано за Berlin 1976: 182). Тобто кожна нація постає як окрема історична культура, винятковий спосіб мислення, діяльність і спілкування спільні для всіх її членів (принаймні потенційних), а для нечленів нації все це не може бути спільним. З цього випливає, що там, де таку окрему культуру було «втрачено», «забуто» чи «приховано», її необхідно знайти, пригадати й прояснити. Завдання націоналістів полягає в тому, щоб наново відкрити унікальний культурний геній нації й відновити свою автентичну культурну ідентичність; ось що сказав видатний африканський письменник-педагог Едвард Блайден (Edward Blyden) про африканців:

«Обов’язок кожного, незалежно від раси, боротися за свою індивідуальність — оберігати й розвивати її. Тому шануйте й любіть свою расу. Будьте самими собою, як розсудив Господь, інакше б він не створив нас такими. Нам не під силу вдосконалити Його задум. Якщо ви не самобутні, якщо не визнаєте своєї індивідуальності, вам нічого залишити по собі в світі. Від вас ніякого втіхи, жодної користі, нічого, що б принадило й причарувало людей, бо приховуючи свою індивідуальність, ви втрачаєте притаманний вам характер» (Blyden, 1893, цитовано за Wilson, 1969: 250).

Таке наголошування на національній індивідуальності дає змогу пояснити, чому націоналізм так часто супроводжувався й живився працями тих культурних діячів, які зосередились на простежуванні «коріння» та «характеру» нації, спираючись на такі галузі знань, як історія, археологія, антропологія, соціологія, лінгвістика й фольклор. Ці академічні дисципліни надають необхідні знаряддя й концептуальну структуру, щоб з’ясувати «хто ми такі», «звідки ми походимо», «як ми розвивалися» і, можливо, «куди ми прямуємо»; художники й письменники-романтики, журналісти й педагоги, такі як Блайден, допомагають передавати й поширювати образи та типи національної ідентичності[25].

Звичайно, у разі конкретного націоналізму й за певної історичної миті один із цих трьох ідеалів матиме більшу вагу. Де реальна або потенційна нація втрачає статус автономії, або відчуває, що може роз’єднатися, чи зазнає невдачі, проектуючи чіткий ідентичний обрис, саме там націоналісти намагатимуться виправити ситуацію усілякими заходами, щоб здобути або відновити національну автономію, єдність та ідентичність. Але, певна річ, можна натрапити й на такі ідеологічні рухи націоналізму, що прагнуть досягти найповнішого вираження всіх трьох національних ідеалів.

Основні поняття

Ідеали автономії, єдності й ідентичності залишаються доволі абстрактними, тому й потребують, щоб інші основні поняття зв’язали їх з практичною культурою й політичними програмами. Найважливішими з тих понять є автентичність, безперервність, гідність, доля, прихильність («любов») і батьківщина. Усі вони надають необхідні критерії оцінки минулих і нинішніх держав, а також прагнуть втілити її завдання, хоча не конче під проводом конкретного націоналізму, який може спричинити нерозуміння, а зрештою й конфлікт (див. Gilbert, 1998; розд. 1).

Як ми вже бачили, нації, щоб бути вільними, потребують самовираження. Але що саме є отим виразним «Я»? На думку націоналістів, однозначну відповідь слід шукати у понятті автентичності. Бути «по-справжньому» собою, означає знаходити «автентичні» складники нашого буття й зчищати вікові нашарування. Отже, представники німецької історичної школи на чолі з Леопольдом фон Ранке в XIX ст. намагалися розкрити автентичне минуле, яким воно було насправді (wie es eigentlich war); сучасні музикознавці наполягають, щоб стародавню музику виконували в автентичному стилі й на автентичних інструментах; а сучасні археологи й мистецтвознавці намагаються з’ясувати справжність стародавніх речей або встановити авторство давніх майстрів. Тобто автентичність — це синонім «істинності», що протиставляє підробку оригіналові, який і став первинним варіантом речі, стилю або способу життя. Це поступово приводить до розуміння автентичності як самобутності, а в націоналістичному контексті — до міту про походження: «хто ми є» — рівнозначне поняттю «звідки ми прийшли» у часі й просторі; характер зумовлюється походженням. Але це збігається й з іншими значеннями: ідеєю існування первісності й природності, тобто не тільки перших його різновидів, а й автохтонних, таких, що зросли саме на цьому грунті. А це, своєю чергою, приводить до іншого розуміння автентичності як чогось чистого й бездомішкового, де справжнє «ми» становить первинний оригінал, нині нерозривний з державою. Але, мабуть, найпоширеніше значення, в якому націоналісти вживають прикметник «автентичний», означає, ніби щось є «тільки нашим» і більш нічиїм, а отже й унікальним, так чи інакше самовизначеним. Тобто поняття автентичності збігається з поняттям автономії: «істинна» спільнота — це теж самовизначена нація[26].

Націоналісти вживають усі ці значення, часто доволі відверто, адже проблема полягає не стільки в концептуальній убогості, скільки в концептуальній невизначеності. Такі ж проблеми і в решти націоналістичних понять. Візьмімо хоча б поняття тяглості. Воно може означати щось близьке до загального поняття ідентичності, однаковість упродовж часу, тобто ідею незмінної нації попри всю руйнівну дію часу, що чекає на свою мить відродження. Але тяглість може означати ще й поступовий рух змін і перетворень або накопичення шарів колишніх держав, ніби пластів археологічних розкопок. У цих еволюційних моделях тяглість — не протилежність зміні; радше зміна безперервна, а тяглість завше ледь-ледь змінюються. Тобто один і той же термін набуває двозначності, яку націоналісти чітко усвідомлювали, але й знали, як з неї скористатися[27].

Поняття національної гідності теж не настільки просте, як може здатися. Нинішнє приниження та гноблення — це протилежність гідності, яка принесе визволення, але не здатна його втілити, викликаючи натомість тільки саме прагнення. Гідність слід «наново відкрити» внутрішньо. Отож, друге значення: гідність як «істинна вартість», приховано зовнішніми спотвореннями. Завдання полягає в тому, щоб знайти цю внутрішню вартість, усвідомити гідність автентичного «Я». Свого часу це відбилося в азійському вислові «західна майстерність, східна мораль», що є натяком на природжену духовну вищість Азії, попри технологічну досконалість Заходу. Така позиція боронить внутрішню гідність приниженого й віщує повернення того становища, коли гнобленого та зневаженого буде поновлено в колишній шляхетності, а зовнішній стан відбиватиме внутрішню вартість — саме такі почуття охоплювали лідерів японського Мейдзі ісину. Окрім того, гідність може виникнути й через шляхетне походження чи стародавність роду, що тішиться глибокою повагою й шанобливістю. Пошуки колективної гідності підносять «істинне» національне «Я», провівши паралель між нинішнім погіршенням стану нації й дрібними національними меншинами. Це особливий випадок, коли ґрунтовно задокументована героїчна або «золота» доба править за зразок визначення вартості колективного сьогодення».

Націю, на думку націоналістів, можна охарактеризувати як спільноту історії й долі, або ще краще, як спільноту, яку історія потребує і яка створює свою долю — особливу національну. Така ідея долі несе значно емоційніше навантаження, ніж поняття майбутнього. Долі зумовлено історією; карта доль — це унікальний напрямок і талан; долі промовляють про трансцендентність, можливо, про вічність; адже ми «живемо» в пам’яті й судженнях нащадків. На думку націоналістів, доля нації завжди славетна, як і її далеке минуле; справді, золоте минуле, приховане обтяжливим сьогоденням, сяятиме ще сильніше завдяки відродженню істинного духу нації прийдешніми поколіннями. Тому доля кожної нації має не повертатися до славетного минулого, а оновлювати свій дух на нинішньому етапі, зважаючи на передумови свого перетворення (див. Anderson, 1999)[28].

Не менш важливим для націоналістів є ідеал свідомої відданості нації. Таке свідомо жадане почуття властиве не тільки націоналізмові; зрештою, Перикл, у незабутньому вислові Тукидида, закликав своїх атенських співвітчизників «закохатися у своє місто», і ми можемо знайти ще приклади закликів до відданості, любові й самопожертви як у громадянському, так і в релігійному контекстах. Але націоналізм узяв цю свідому колективну відданість за найголовніший стан. «Любов до нації» — найвища політична чеснота націоналізму. Отже, усі ті заклики до представників великої «родини» боронити «рідних та близьких» і «рідну домівку», а також необхідність самопожертви — задля добра «нашої країни». Як сказав у 1950-х роках Мішель Афляк (Michel Aflaq), співзасновник Сирійської партії Баас (Відродження): «Націоналізм — це любов». «Саме така абстрактна любов, — стверджує Кедурі, — живила найбільші терористичні акти» (див. Binder, 1964; Kedourie, 1971: Вступ)[29].

Політична «любов» надає чіткішої виразності такій абстракції, як нація. Це, всього-на-всього, любов до однієї великої родини. Але ж «родина» і «домівка» невіддільні образи загальної уяви, а любов потребує, щоб родини мали домівки; бездомні родини потребують політичного притулку; адже нація без «батьківщини» — парія. Таким чином, «відданість» і «батьківщина» підкріплюють один одного в пошуках шляхів повернення до витоків. Навіть ті нації, що живуть у рідному краєві, мусять «наново коренитися», ще раз прилучаючись до свого стародавнього походження, свого автентичного «Я». І це тільки одне з багатьох значень поняття батьківщини.

Окрім того, поняття батьківщини здатна служити ще й своєрідним правом власності, політичною претензію на конкретну територію та її ресурси, нерідко попри опір суперників-претендентів. Виходячи з цього, батьківщина конче потрібна для економічного добробуту та фізичної безпеки; а використання сільськогосподарських та мінеральних ресурсів краю стає головним націоналістичним поняттям. Це єдина можливість націоналістичній наполегливості досягти економічної незалежності або хоча б самостійного становлення. До того ж, саме цим можна пояснити націоналістичну аграрну ідилію, її емоційну відданість «народові», а також способові життя й звичаям селянства, тоді як насправді націоналізм часто невідступно дотримується політики прискореної індустріалізації[30].

З іншого боку, батьківщина становить історичну територію, успадкований від предків край. Адже саме в цьому краєві могили наших прабатьків. Окрім того, батьківщина — це арена й обов’язкове тло для великих діячів та поворотних моментів в історії нації — битви й угоди, засідання й збори, подвиги героїв, святині й школи праведників та мудреців. Який же націоналізм не возвеличує надзвичайної краси «наших» пагорбів та гір, наших річок, озер та полів, які благословив Бог (або боги)? Ми навряд чи зможемо збагнути світогляд націоналістів, не усвідомлюючи глибокого впливу цих «поетичних краєвидів» на самосвідомість багатьох представників нації, як націоналістів, так і решти — прояв, що на нього не надто зважали, й до якого я ще повернусь[31].

Я не стверджую, що саме на ці поняття, так чи інакше, спираються всі націоналістичні ідеології або рухи. Звичайно, це не так. Пол Гілберт (Paul Gilbert) слушно доводить, що деякі суперечки між конкурентними націоналізмами роблять їхні заклики відмінними, а суперництво — основним поняттям нації. Наприклад, один націоналістичний рух дотримується поняття нації, що спирається на територію й батьківщину, а інший — поняття, яке спирається на етнічну належність і культуру. Однак, тоді як історичні записи багаті на такі конфлікти, я не певен, що відповідь на питання, «чому учасники (і ми) мають класифікувати такі поняття як «націоналізм», буде адекватною. Перейнявши настрій Вебера, Гілберт домагається, щоб національні рухи спільно вживали «визначальні принципи націоналізму» в розумінні, що нації — це групи, які мають право на національне самовизначення, а те, своєю чергою, може стати причиною «національного права на державну незалежність»; і крім того, нація — «це різновид групи, яка має таке право» (1998: 16). Але не всі націоналісти ставлять таку вимогу. Наприклад, націоналісти-інтелектуали доводять, що нації мають право на культурну автономію та духовне відродження, але без вимоги державності; вони не здатні навіть припустити, що було б слушно, якби їхня (чи якась інша) нація могла б стати незалежною й мати свою власну державу. Загалом, домагання статусу держави, водночас із такими завданнями, як національне об’єднання та ідентичність, — це всього лиш одне, проте важливе, завдання багатьох націоналістичних рухів (див. Hutchinson, 1994: розд. 1).