Розділ «1. Поняття»

Я не впевнений, що таке чітке розмежування, хоча й аналітично слушне, вдасться обстояти. Візьмімо приклад з англійцями: насправді їм не під силу відрізнити свій рідний етнонаціоналізм від британського патріотизму, який вони теж мають за свій «рідний». Це не просто його імперіалістичний спадок, радше відбиток стану британського патріотизму XVIII–XIX ст., коли його сприймали як «природне» поширення англійського етнічного націоналізму; саме тоді Британську імперію стали пов’язувати з Англією, а не з групою шотландців, адже відбувалося зближення різних націй, що населяли об’єднане королівство — і все це попри шалений опір англійському пануванню. Якби ми врахували неодноразові випадки націоналізмів без націй, це позбавило б сили ідею, і навіть історичність, британського націоналізму (на відміну від британського патріотизму в Коноровому розумінні), бо, зрештою, ідеї об’єднаної Британської імперії так і не вдалося втілитися (Kearney, 1990: розд. 7–8; Colley, 1992: розд. І)[14].

Такі ж концептуальні проблеми постають і перед Францією, де процеси інтеграції, або щонайменше об’єднання різних культур, здається, зайшли ще далі. Бретонці, ельзасці, баски та навіть корсиканці, можливо, й не домагаються власної незалежної держави (за винятком хіба що меншості), але їхні рухи іноді проявляють прагнення до деякого самовизначення, у всякому разі в культурній та економічній сферах. Але ж чи відокремився хто-небудь від Франції? Чи вдасться відрізнити поширений французький етнонаціоналізм від панівного державного патріотизму? Як насправді можна відділити французьку націю від Франції, національної держави, коли більшість основних символів французького націоналізму політичні (див. Gildea, 1994)?

Безсумнівно, саме французький приклад, який за інших обставин має би вирішальніший вплив, спричинив прагнення поєднати поняття держави та нації, що сприяло популяризуванню ідеї «держави-нації». Але тут постають дві проблеми із самим терміном. Перша стосується взаємозв’язку між обома складниками слова. Надто часто теоретики вважають державу головним компонентом, а нація править тільки за помічне слово або уточнювальний прикметник. У такому разі вкрай мало приділяється уваги рушіям нації. Щодо націоналізму, то він обертається на психологічний епіфеномен, супутній складник державного суверенітету. Друга проблема емпірична: на практиці, як зазначив Вокер Конор, цілісна «держава-нація», тобто, коли поняття держава й нація повністю збігаються, де живе тільки одна нація в конкретній державі й існує єдина держава для конкретної нації, — рідкість, адже близько 90 відсотків держав усього світу — поліетнічні, і майже половина з них зазнала істотного етнічного роз’єднання (Connor, 1972; Giddens, 1985: 216—20).

За таких обставин, мабуть, було б доцільніше вибрати нейтральніший описовий термін, як от «національна держава», із визначенням: «держава, що визнає законними принципи націоналізму, громадяни якої мають деякий ступінь національної єдності й інтеграції, але культурно неоднорідні». Надавши поняттю національної єдності й інтеграції несталого значення, ми тим самим уникаємо проблеми «національної невідповідності», адже в багатьох країнах світу реальні межі розселення націй аж ніяк не збігаються з державними кордонами. Саме з таких позицій і можна вести мову про «держави-нації», де поліетнічні держави домагаються статусу самостійної держави; пристосовуючись та об’єднуючись, прагнуть відновити цілісність (але не однорідність) націй. Така ситуація склалася в деяких країнах Африки й Азії, утворених на колоніальних територіях зі збереженням колишніх кордонів та інституцій (нерідко зі своєю lingua franca для адміністративного вжитку)[15].

Національна ідентичність

На закінчення я хочу розглянути поняття «національної ідентичності» в царині національного феномену. Саме поняття набуло популярності порівняно недавно, його стали вживати замість поширеного у XVIII — поч. XX ст. означення «національний характер» і пізнішого терміну «національна самосвідомість». Чому так сталося, незрозуміло. Можливо, нинішня повсюдна зацікавленість ідентичністю — це частина загальної тенденції сучасного індивідуалізму, яка відбиває неспокій та відчуження багатьох людей у дедалі роз’єднанішому світі (див. Kemilainen, 1964; Bhabha, 1990: розд. 16).

Як і решта термінів царини націоналізму, вислів «національна ідентичність» має значення як головного взірця ідеології націоналізму, так і аналітичного поняття. Ідеали націоналістичної теорії я розглядатиму в дальшому розділі. А зараз хочу запропонувати робоче означення поняття, що нині набуло широкого вжитку: «безперервне відтворення й нове тлумачення характерних вартостей, символів, пам’яті, мітів і традицій, які утворюють особисту спадщину нації, а також ототожнення індивідів з цими ознаками, спадщиною й складниками культури».

Вирішальними для означення є два взаємозв’язки: перший між колективним та індивідуальним рівнями аналізу, а другий між безперервністю й зміною ідентичності. Надто часто надають особливого значення одному складникові, нехтуючи іншим; якщо ми хочемо зрозуміти поняття національної ідентичності, маємо зрівноважувати їх.

Рівні ідентичності. Нині багато чути про «ситуативний» характер етнічної й національної ідентичності та про панування в сучасному світі «складної ідентичності». Згідно з цією поширеною думкою, ми ототожнюємо себе з різними колективними об’єднаннями, як от родинами, гендерними категоріями, місцевостями, професійними групами, партіями, конфесіями та етносами, і залежно від обставин, іноді доволі легко, можемо переходити від одного об’єднання до іншого. Водночас ми можемо бути чоловіками або дружинами, християнами або мусульманами, інтелігентами або чорноробами, і належати до певних регіональних або етнічних спільнот, активізуючи своє представництво в цих об’єднаннях заради конкретної мети. Отже, кожен з нас має складні ідентичності — від найвужчого родинного кола до найширшого кола всього людства; окрім того, у вільному суспільстві багато з цих ідентичностей стають другорядними й дедалі умовнішими (див. Cans, 1979; Okamura, 1981; Hall, 1992; Eriksen, 1993).

Але це погляд на колективні ідентичності тільки з боку окремого індивіда. До того ж, можна розглядати такі ідентичності, як культурні спільноти, та, в окремих випадках, спільноти означені спільною пам’яттю, мітами, символами й вартостями. Слід чітко відрізняти два рівні аналізу — особистий і колективний, що їх нерідко плутають між собою. Попри те, що культурні об’єднання й спільноти складаються з окремих представників, ми не можемо звести їх до простої сукупності індивідів, зі спільними характерними рисами або місцем проживання. Значно більше таких колективних ідентичностей міститься в спільних вартостях і правилах, пам’яті й символах. І навпаки, діяльність і вдачу окремих представників не можна передбачити за допомогою аналізу особливостей конкретної спільноти чи колективної ідентичності — це тільки дасть можливість дещо дізнатися про нахили їхніх представників і те, що на них впливає. Ось чому так важливо розрізняти ці два рівні аналізу колективної ідентичності (див. Scheuch, 1966).

Становище найстабільніше там, де колективна ідентичність спирається, головним чином, на культурні складники, як от касти, релігійні секти, етнічні спільноти й нації. Оскільки інші типи колективної ідентичності, наприклад, клас або місцевість, слугують інтересам групи, вона з легкістю розпадається після досягнення мети. Культурні спільноти тривкіші, адже основні культурні складники, на які вони спираються (пам’ять, вартості, символи, міти й традиції), тяжіють до посилення стабільності й згуртованості; вони становлять кістяк колективної безперервності й відмінності. Усі ці складники відтворено в колективній пам’яті про величні подвиги й видатні особи, вартості шляхетності, справедливості тощо, символи святинь, їжі, одягу й гербів, міти про походження, визволення й обраність, традиції та звичаї, ритуали й родоводи. У такому разі колективні культурні складники особливо помітні й довговічні, тому досліджувати їх слід окремо від джерел особистого самовизначення[16].

Отже, моє робоче означення складається з двох частин: у першій частині вказано механізми культурної безперервності й зміни на колективному рівні, а в другій зосереджено увагу на ставленні особистості до колективу.

Безперервність і зміна

Аналізуючи все вищезазначене, може скластися враження, ніби колективні культурні ідентичності якісь статичні й незмінні. Але це зовсім не так. У дійсності маємо справу з довгочасними структурами, але це не застигла чи незмінна сукупність характерних рис. Культурні ідентичності й спільноти, як і решта, піддаються змінам та руйнуванню, але ці зміни можуть бути поступові й загальні або раптові й уривчасті. Єдина відмінність від інших видів колективної ідентичності полягає здебільшого в повільніших і триваліших ритмах культурних змін, які внаслідок цього потребують методів аналізу протягом longue durée (тривалого часу)[17].

Ось чому в запропонованому означенні розглядаються процеси «нового тлумачення» взірців пам’яті, вартостей, символів, мітів і традицій, які становлять особисту спадщину нації. Нині достеменно відомо, як змінюються складники національних ідентичностей, але це процес, який відбувається щопокоління, адже зовнішні події та внутрішні перебудови груп і держав сприяють новому баченню колективних традицій. Такий процес «етносимволічної реконструкції» спричинює повторний відбір, рекомбінацію та рекодифікацію наявних вартостей, символів, пам’яті тощо, і щопокоління наповнюється новими культурними складниками. Отже, «героїчне» бачення національної ідентичності з темами боротьби, визволення й жертовністю, типові для новітніх незалежних держав або «держав-націй», в наступному поколінні може поступитися місцем доступнішому, прагматичному й утилітарному різновидові національної ідентичності. Вона надаватиме особливого значення підприємництву, організаційності й толерантності стосовно відмінностей, темам, які здатні з’ясувати походження «альтернативних етнічних традицій» в історії нації.

Отже, самі зміни, ніби передбачені означенням національної ідентичності, не виходять за межі, визначені культурою й традиціями конкретної нації та її особистою спадщиною. А інакше й не могло бути. Оскільки ідентичність — показник тривалої стабільності й безперервності, зміни можуть відбуватися тільки у чітких межах. Навіть якщо ці зміни раптові й руйнівні, за винятком цілковитого знищення нації, вони створять нові складники, які на рівні культури переймуть представники нації; навіть революції неодмінно повертаються до того, що функціоналісти називають «основними вартостями» суспільства. Саме так стоїть справа й зі зміною націй, а це дає змогу вважати, ніби «щоденний плебісцит», який утворює націю, насправді її зберігає настільки, щоб можна було вести мову про ту саму націю, попри зміну поколінь.