Розділ «До конфлікту Раднаркому Росії з українською Центральною Радою (особистіший зріз) [7]»

В. Голубович подякував Троцькому за зроблену заяву і «спосіб», яким прийнято російською делегацією самостійну українську делегацію»382. Розчуленість представника Української Ради цілком зрозуміла, адже делегації Четверного союзу оголосили своє рішення спочатку обговорити питання про можливість участі української делегації на своєму окремому засіданні, а лише потім, через кілька днів, повернутися до проблеми, що виникла.

Що ж до Троцького, то, подібно, далася взнаки імпульсивність його натури. Без будь-яких консультацій він миттєво прийняв вельми відповідальне рішення і зробив його надбанням гласності. І лише після цього, поки західні партнери вивчали непросту ситуацію, а делегати від УНР виявили неабияку активність, прагнучи знайти можливість для сепаратних угод з країнами Четверного союзу, Троцький, інші члени Російської делегації схаменулися, почали терміново слати запити до Петрограда, як надалі себе вести щодо української делегації.

У Російському центрі зберігання і використання документів новітньої історії зберігається немало звернень з цього приводу до уряду, його голови, народних комісарів від А. Йоффе, Л. Карахана та ін. Перший такий запит, за відомостями, що збереглися, надійшов до РНК уже 30 грудня 1917 р. У ніч з 1 на 2 січня 1918 р. Л. Троцький передав по прямому зв’язку Леніну: «…З тутешньою українською делегацією стосунки склались дуже несприятливо з вини делегації. Коли ми приїхали сюди, вся німецька преса писала, що переговори з українською делегацією йдуть, хоч не офіційно, але цілком сприятливо. Я запросив делегацію, що це за переговори. Мені було дано відповідь, що переговори мають інформаційний характер, але що між іншим ведеться стенограма. Я заявив, що у нас з німцями і австрійцями не може бути таких переговорів, про які ми не повідомляли українську делегацію — і запитав, чи може остання зробити подібну ж заяву. Мені було заявлено, що наведуть справки в Києві і після цього, ймовірно, ознайомлять нас зі стенограмами.

Минуло однак близько тижня, таємничі переговори йшли весь час, їх нам до цього часу не показали (так в тексті. — В. С.). Отже, існують переговори, які зв’язують українську делегацію з німцями і австрійцями, але залишаються таємницею для нас. Я попередив делегацію, що надамо цьому факту найширшого розголосу»383.

В переговорах з Леніним 3 січня Троцький скаржився, що «делегація Ради веде явно зрадницьку політику»384.

Останні заяви Троцького викликають принаймні подив. Щодо розбіжностей, а то й протилежності позицій Ради і РНК голова зовнішньополітичного відомства Росії добре знав, як свідчать попередні документи, ще з листопада 1917 р. Було б наївним чекати чогось іншого в кінці грудня 1917 р. — на початку січня 1918 р.

Наївним простачком Троцького навряд чи варто вважати. Тим більше, що йому на той момент було добре відомо і про рішення 1-го Всеукраїнського з’їзду Рад, і про направлення до Бреста делегації ВУЦВК.

Створюється враження, що дипломатичні ігри аж надто захопили в той момент голову російської мирної делегації. Либонь, він намагався заплутати одночасно всіх — і суперників, і ймовірних союзників, і навіть власний уряд. Очевидно, надмірна амбіційність заважала йому реально оцінювати власні можливості і усвідомити, що таке завдання навіть йому не під силу.

Розмірковувати саме так дозволяють усім добре відомі вже епізоди з його поведінки в Бресті. В її контекст цілком вписується і логіка ставлення до делегації Української Ради, до делегації ВУЦВК, до інструкцій від власного уряду.

Щодо останнього можна припустити на основі численних фактів, що Лев Давидович покладався не стільки на чиїсь настанови (навіть урядові), скільки на власну інтуїцію, ерудицію і спритність. Якщо фактичний бік справи йому в Бресті був відомий дещо менше ніж у Петрограді (інформація йшла кружним шляхом), розстановка сил в Україні, тенденції розвитку процесів розумілися ним досить ґрунтовно. Тому ще до одержання будь-яких інструкцій, вважаючи, що попередній крок (беззастережне визнання повноважень делегації Української Ради), як на дипломата, виявився явно необачним (або міг бути швидше за все у такий спосіб витлумачений), Лев Давидович дещо поважніше повів себе на наступному засіданні. Після того як керівник австро-угорської делегації граф Чернін повідомив на засіданні 31 грудня 1917 р. про спільне рішення союзних держав визнати українську делегацію «уповноваженим представництвом Української Народної Республіки», Троцький взяв слово. «У зв’язку з питанням, — сказав він, — порушеним тепер заявою делегацій чотирьох союзних держав, я вважаю необхідним для інформації і для того, щоб запобігти можливим непорозумінням, скласти таку заяву: ті конфлікти, які повстали між Російським Урядом і Генеральним Секретаріатом і фактичні основи яких відомі більш-менш усім присутнім, не мали й не мають жодного зв’язку зі справою самовизначення українського народу. Вони постали через противагу між політикою «Совітів Народних Комісарів» і Генерального Секретаріату, противагу, яка проявилася як на території України, так і поза її межами. Що стосується самовизначення України, яке фактично відбувається у формі Народної Республіки, то ця справа не може бути причиною конфлікту між обома братніми республіками. З огляду на те, що на Україні нема жодних окупаційних військ, що політичне життя збувається там вільно, що там немає ані середньовічних станових (сословних) органів, які хотіли б представляти країну, ані призначеного зверху ганебного міністерства, яке працює в межах, призначених йому згори, далі з огляду на те, що на Україні є всюди вільно вибрані Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів та що під час виборів усіх органів самоуправління дотримано засад загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним поданням голосів, немає і не може бути жодного сумніву, що процес самовизначення України в її географічних межах і в державних формах, які відповідають волі українського народу, знайде своє закінчення.

З огляду на попереднє і згідно з заявою, складеною 10 січня (тут новий стиль, за старим стилем 28 грудня 1917 р. — В. С.), російська делегація не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального Секретаріату в мирових переговорах»385.

Тут уже Троцький обирає більш складну формулу визнання української делегації. З одного боку — начебто зберігається первісна формула — «російська делегація не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального Секретаріату в мирних переговорах». З іншого — досить довга мотивація конфлікту між Раднаркомом і Генеральним Секретаріатом, — а в дипломатичних стосунках, як відомо, просто так нічого не говориться.

І на довершення всього (знову ж таки зовсім не випадково) — спеціальний сюжет, основна суть якого зводиться до того, що процес самовизначення України тісно пов’язаний з повсюдним утворенням демократичним шляхом органів самоуправління у формі Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Що ж до останнього, а також до того, що політичне життя в Українській Народній Республіці розвивається за вільних умов, без будь-якого зовнішнього військового (окупаційного) тиску, то цим явно натякалося західним партнерам на окуповані німцями частини колишньої Росії (Польщу, Литву, Курляндію). Їх визнавали за самовизначенні держави.

Однак всі розуміли, що рівними з іншими державами правами (скажімо, такими, якими користувалися учасники мирної конференції в Бресті) їх ніхто не поспішав наділяти. У результаті нелегко було передбачити, як врешті-решт міг скористатися зі сформульованої двозначності (навіть багатозначності) Троцький надалі. Чи то за прикладом, за аналогією союзних держав прагнути до звуження повноважень делегації УНР, чи набувати політичного авторитету, посилаючись на демократизм відносин з Україною, чи ж то змінити своє ставлення до делегації у залежності від того, якщо самовизначення України набере іншого втілення, скажімо не у формі УНР, а у радянській формі.

Таким чином, це вже був у повному розумінні слова дипломатичний виступ, який враховував можливість варіантного розвитку подій. Очевидно, це вловив і керівник української делегації В. Голубович, який у своєму слові обійшов мовчанкою заяву російського наркома, обмежившись тим, що українська делегація приймає до відома декларацію чотирьох держав і на її основі буде брати участь у переговорах.

Одночасно, залишаючись вірними собі, Троцький розпочав інтригу і стосовно делегації Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, яку 30 грудня 1917 р. було вирішено направити до Бреста. До її складу було включено голову ВУЦВК Н. Медведєва, народних секретарів В. Затонського і В. Шахрая. Їм доручалося «категорично заявити, що будь-які спроби Української Центральної Ради виступити від імені українського народу є самозваними виступами буржуазних груп українського населення проти волі і інтересів трудящих класів України і що ніякі зобов’язання, взяті Центральною Радою, не будуть визнані ні Українською Радянською владою, ні народом українським». Представникам Радянської України доручалось увійти до складу загальноросійської делегації і виступати з останньою у повній згоді.

Вже 1 січня 1918 р. проїздом до Брест-Литовська делегація Радянського уряду України зустрілася в Петрограді з В. І. Леніним. Природно, РНК негайно вирішив домагатися участі делегації Радянської України в переговорах, про що тут же повідомили радянську делегацію в Бресті. Троцький же вдався до тактики зволікань. Так, 2 січня 1918 р., відповідаючи по прямому проводу Сталіну, нарком у закордонних справах заявив: «…Було б корисно, коли б Харківський ЦВК надіслав нам по прямому зв’язку заяву, в якій характеризував би дійсні розміри впливу і влади Ради. Заява могла б, можливо, стати корисною тут у певний момент. До цього часу українська делегація жодного разу не підтримала нас у боротьбі з німцями і австрійцями, незважаючи на те, що ми допустили її самостійну участь у переговорах».

Не треба бути великим фахівцем у галузі дипломатії, щоб збагнути, що колеги по Раднаркому говорили різними мовами. Чого тільки варта сентенція про те, що заява ВУЦВК «могла й може стати корисною тут у певний момент». Невизначеніше, туманніше навряд чи можна висловлюватися. Не забув Троцький нагадати й про те, що делегацію УНР уже визнано за самостійну.

Очевидно, занепокоєність Леніна і Сталіна з приводу позиції Троцького відіграла свою роль, коли було вирішено запропонувати керівнику російської делегації домагатися перерви у переговорах, а Лева Давидовича відкликати для консультацій до Петрограда.

Заява Троцького про бажання влаштувати паузу у роботі конференції була підтримана представниками інших делегацій — у всіх нагромадилося немало питань для погодження із власними урядами.