Розділ «До конфлікту Раднаркому Росії з українською Центральною Радою (особистіший зріз) [7]»

Сталін ніяк не хотів миритися навіть з очевидними реаліями, з тим, що Центральна Рада підписала мирний договір з країнами Четверного союзу, згодилася на окупацію України австро-німецькими військами.

Так, після спалаху військових дій 18 лютого 1918 р., що виник внаслідок непорозумінь у Бресті, наступу німців по всьому фронту і пред’явлення ультиматуму Радянській Росії, Сталін 24 лютого передав народним секретарям УСРР В. Затонському і В. Ауссему (у зібранні творів Сталіна Документу дали заголовок без згадки про двох репресованих пізніше народних секретарів — «Записка по прямому проводу Народному Секретаріатові Української Радянської Республіки») про нові умови миру, що їх нав’язувала Німеччина, користуючись перевагою у силі. Нарком спеціально зупиняється на пунктах, що торкалися України, називаючи умови «неймовірно звірячими».

Характерною для Сталіна є подальша оцінка: «Нам здається, що пункт про Україну означав не відновлення влади Винниченка, яка сама по собі не становить для німців цінності, а дуже реальний натиск на нас, розрахований на те, щоб ми з вами погодилися прийняти договір старої Ради з Австро-Угорщиною, бо німцям потрібний не Винниченко, а обмін фабрикатів на хліб і на руду»372.

Поінформувавши про рішення ВЦВК Рад підписати мир на грабіжницьких умовах і одночасно «готуватися для організації священної війни проти німецького імперіалізму», Сталін не стільки запитує, скільки інструктує народних секретарів: «Ми всі вважаємо, що ваш Народний секретаріат повинен послати свою делегацію в Брест і там заявити про те, що, коли авантюра Винниченка не буде підтримана австро-німцями, Народний секретаріат не заперечуватиме проти основ договору старої Київської ради. Такий крок з вашого боку, по-перше, підкреслив би ідейне і політичне братерство Рад півдня і півночі; по-друге, зберіг би Радянську владу на Україні, що становить величезний плюс для всієї міжнародної революції. Ми б дуже хотіли, щоб ви зрозуміли нас і погодилися з нами в цих кардинальних питаннях нещасного миру.

Я чекаю негайної відповіді на два питання: чи пришлете ви делегатів сьогодні ж у Петроград, чи ще простіше, прямо в Брест для спільних переговорів з німцями, — це перше. Друге: чи поділяєте ви наш погляд про прийнятність винниченківського договору без Винниченка та його зграї? Чекаю відповіді на ці питання для того, щоб приготувати мандат і організувати вашу поїздку в Брест»373.

Більшовики, радянські працівники України спробували здійснити кроки у точній відповідності зі сталінськими настановами, проте ніякого позитивного ефекту вони не досягли. Німеччина і Австро-Угорщина продовжували у згоді з Центральною Радою окупацію України, у зв’язку з чим Сталін настійно рекомендував викривати анексіоністські дії західних союзників Ради і антинародну політику її самої, радив організовувати відсіч військовому походу вглиб України, зокрема, організацією партизанських загонів, руйнуванням доріг, мостів, вивезенням на Схід боєприпасів, продовольства. У разі згоди частин, що підкорялися В.О.Антонову-Овсієнку, залишитися на території України Сталін пропонував переформувати їх у спеціально-українські, а Антонову-Овсієнку слідом за Леніним радив «скинути шелуху Антонівську і стати самим собою, тобто Овсієнком». Те ж саме він радив Сіверсу і Сабліну, хоч важко зрозуміти, як конкретно можна було реалізувати цю пораду.

Протягом березня — квітня 1918 р., доки тривали військові дії між силами Радянської України і силами Австро-Угорщини, Німеччини та Центральної Ради, Сталін неодноразово висловлювався найрізкішим чином на адресу Української Ради, її керівництва, не особливо обтяжуючи себе пошуком дипломатичних делікатних термінів.

ТРОЦЬКИЙ

Його перу належить близько сотні томів творів. А в них — величезний обсяг інформації. Є згадки про такі факти, які важко перевірити — вони нічим, крім авторських свідчень, не підтверджуються. Так, в автобіографічній книзі Лев Троцький згадує, що наступного дня після жовтневого перевороту на засіданні ЦК РСДРП(б) В. Ленін запропонував призначити Лева Давидовича головою Ради Народних Комісарів. «Я зіскочив з місця з протестом, — продовжує Троцький, — до такої міри ця пропозиція здалась мені несподіваною і недоречною. Чому ж? — наполягав Ленін. — Ви стояли на чолі Петроградської Ради, яка взяла владу. Я запропонував відхилити пропозицію без дебатів. Так і зробили»374.

В іншому місці Лейба Давидович Бронштейн (справжні ім’я і прізвище Троцького) стверджує, що Ленін вимагав, щоб саме Троцький став на чолі внутрішніх справ: боротьба з контрреволюцією зараз є головним завданням. Я заперечував і в числі інших доводів висунув національний момент: чи варто давати в руки ворогів таку додаткову зброю, як моє єврейство? Ленін був майже обурений «У нас велика міжнародна революція. Яке значення можуть мати такі дрібниці?» На цю тему виникла у нас напівжартівлива суперечка. «Революція — то велика, — відповідав я, — але й дурнів залишилось немало». «Та хіба ж ми по дурнях рівняємось?». «Рівнятись не рівняємось, а маленьку знижку на дурість інший раз доводиться робити: до чого нам на перших же порах зайве ускладнення?…»

…Я завоював на свій бік Свердлова і ще когось із членів ЦК. Ленін залишився в меншості. Він знизував плечима, зітхав, похитував докірливо головою і втішував себе лише тим, що боротися з контрреволюцією будемо все рівно, не рахуючись із відомствами. Але відходу моєму в пресу рішуче спротивився і Свердлов: туди, мовляв, посадимо Бухаріна. «Лева Давидовича треба протиставити Європі, нехай бере іноземні справи». «Які у нас тепер будуть іноземні справи?» — заперечував Ленін. Але, згнітивши серце, він згодився. Згнітивши серце, згодився і я. Так, з ініціативи Свердлова, я опинився на чверть року на чолі радянської дипломатії.

Комісаріат іноземних справ означав для мене, по суті, звільнення від відомчої роботи. Товаришам, які пропонували мені своє сприяння, я майже незмінно рекомендував пошукати більш благородного поприща для своїх сил. Один із них згодом досить соковито передав у своїх спогадах бесіду зі мною після того, як сформувався радянський уряд. «Яка така у нас буде дипломатична робота? — сказав я йому, за його словами, — ось видам кілька революційних прокламацій до народів і закрию лавочку»375.

Очевидно, не варто тут розбиратися в тому, де Троцький допускає неточності, де свідомо лукавить, де прагне заднім числом піднести вагу власної особистості чи виправдати себе перед історією. Якби там не було, Лев Давидович, всупереч численним сьогоднішнім оцінкам його видатної і в пожовтневі місяці (другої людини в радянському керівництві), трошки похизувавшись, врешті-решт значно критичніше, об’єктивніше визначає можливості свого реального впливу на перебіг тогочасних революційних подій. Якими не були його потенційні можливості, справді видатні здібності й таланти, через ряд об’єктивних і суб’єктивних факторів все ж опинився дещо осторонь авангардної позиції, зіграв у перші місяці розвитку революції не зовсім адекватну його активній натурі, іноді двояку роль.

Такий висновок значною мірою підтверджується і тим місцем, яке посів Троцький у російсько-українському конфлікті кінця 1917 — початку 1918 р. Спочатку нарком іноземних справ, здавалося, мав відіграти ключову роль у російсько-українських стосунках. Із притаманним йому романтизмом, широким розмахом, польотом думки, схильністю до прожектерства, щирим захопленням, ілюзіями уявляв він собі розв’язання щонайскладнішого вузла суперечностей. У розмові з Верховним головнокомандуючим М. Криленко по прямому проводу 24 листопада 1917 р. він говорив: «Пропонуємо прийняти представника українського штабу при вашій ставці. Рівним чином пропонуємо включити представника Генерального Секретаріату до складу загальноросійської мирної делегації. Щодо створення єдиного Українського фронту з нинішнього ПівденноЗахідного і Румунського, то питання це залишається відкритим. Цілком схвалюю вашу політику не ставити жодних перешкод пересуванню українських частин з півночі на південь, оскільки це допускається загальним становищем фронту і станом транспорту. Українські трудящі маси повинні на ділі зрозуміти, що загальноросійська Радянська влада не буде ставити жодних труднощів до самовизначення України, в які б форми це самовизначення остаточно не вилилось, і що визнання Української Народної Республіки з боку російської влади саме повне. Але ми вважаємо в той же час необхідним відкрито показати не лише перед російськими, але і перед українськими трудящими масами суперечності соціалістичної політики Радянської влади і буржуазної політики Центральної Ради, яка фактично стає, можливо, проти волі, в деякій своїй частині урядом заможних класів на Україні. Не маючи наміру ні найменшою мірою нав’язувати свою волю українському народу, Рада Народних Комісарів в той же час готова всіма залежними від неї засобами підтримати Ради українських робітників, солдат і бідніших селян в їх боротьбі проти буржуазної політики керівників нинішньої Центральної Ради»376).

Тут варто звернути увагу відразу на кілька моментів, які в подальшому в тій чи іншій формі ще проявлять себе в реальній політиці.

Революційний романтизм Л. Троцького виявився в його вірі в перевагу, силу позитивного прикладу політики Радянської влади, переоцінці його впливу на настрої трудящих України.

Любов до гучної фрази вилилась у беззастережне твердження — обіцянку не ставити будь-яких перешкод самовизначенню України, яких би форм воно не набрало. Ще до будь-якого офіційного урядового рішення нарком іноземних справ заявив про повне визнання Радянською владою Української Народної Республіки.

Водночас Троцький звертав увагу на протиборство в Україні двох сил — табору Центральної Ради, яка в даний час відстоювала буржуазну політику, і табору Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, який РНК зобов’язувався всіляко підтримувати.

Подібно, Л. Троцький не мав жодних сумнівів щодо найближчої перемоги влади Рад в Україні і думав, що певним внеском у цей процес будуть і такі кроки РНК, як вільний пропуск в Україну українізованих частин і включення до загальноросійської делегації представника Генерального секретаріату.

Події наступних двох місяців змусили Л. Троцького не раз повертатися до цих же питань, хоч звучали вони нерідко по-іншому і по-різному комбінувалися, загострюючи, висуваючи на перший план то одні з них, то інші.