Розділ «До конфлікту Раднаркому Росії з українською Центральною Радою (особистіший зріз) [7]»

висловлюючи своє переконання в тому, що тільки Ради української селянської бідноти, робітників і солдатів можуть створити на Україні владу, при якій сутички між братніми народами будуть неможливі.

Рада Народних Комісарів, вважаючи в той же час за доцільне почати ділові переговори з Радою з метою усунення тих сутичок, які викликані були політикою Ради щодо загального фронту і контрреволюційного повстання Каледіна, постановляє: запропонувати Раді переговори про угоду на вказаних началах і намітити як один з пунктів, де було б, мабуть, найзручніше вести переговори, міста Смоленськ або Вітебськ»337.

Очевидно, можна виявляти невдоволення тим, що дипломатичною мовою дається зрозуміти, на кого орієнтується Петроград і що термін «народна Українська республіка» вже вкотре вживається зовсім не випадково, а на противагу офіційній назві державного утворення, та не можна говорити про позицію Раднаркому, його голови як неприступно-мілітаристську, агресивно-войовничу.

Проте переговори були приречені на невдачу, і 29 та 30 грудня РНК вносить до порядку денного питання про відповідь (ноту) Української Ради. Після довгих дебатів (у обговоренні взяли участь 13 осіб, серед них — О. Шляпников, В. Менжинський, А. Луначарський, Й. Сталін, П. Прош’ян, П. Дибенко, О. Шліхтер та ін.) В. Ленін виступав 7 разів. РНК ухвалив підготовлену Володимиром Іллічем постанову: «Рада Народних Комісарів вважає відповідь Ради настільки невиразною і ухильною, що вона межує із знущанням. Основним джерелом незгоди з Радою була та обставина, яку Рада Народних Комісарів ясно вказала в своєму першому зверненні до Ради з пропозицією мирних переговорів. Саме в цьому зверненні було сказано, що пряма чи посередня підтримка Радою каледінців є для нас безумовна підстава для воєнних дій проти Ради. Навколо Каледіна групуються контрреволюційні елементи з поміщиків і буржуазії, що зібралися з усіх кінців Росії. Проти Каледіна стоїть явно більшість селян і трудового козацтва навіть на Дону. Визнання Радянської влади більшістю населення Росії, і в першу чергу трудящих мас усіх націй, є очевидний для всіх факт. У самій Україні революційний рух українських трудящих класів за повний перехід влади до Рад набирає все більших розмірів і обіцяє перемогу над українською буржуазією в найближчому майбутньому.

Ухилення Ради від відповіді на запитання про те, чи припиняє вона пряму й посередню підтримку каледінців, зриває початі нами мирні переговори і покладає на Раду всю відповідальність за продовження громадянської війни, яку почали буржуазні класи різних націй і яка цілком безнадійна, бо величезна більшість робітників, селян і армії рішуче стоїть за соціалістичну радянську республіку.

А національні вимоги українців, самостійність їх народної республіки, її права вимагати федеративних відносин Рада Народних Комісарів визнає повністю, і вони ніяких спорів не викликають»338.

Тут слід сказати, що текст документа, написаного ленінською рукою і завіреного секретарем РНК М. Володичевою, дещо відрізняється від варіанта, опублікованого у зібранні творів. Ряд відмінностей носить несуттєвий, редакційний характер. Проте є й один важливий момент. У публікаціях випущено одне речення, що передує останньому абзацу: «Що стосується виводу військ з України, то це питання може бути порушене лише за умови припинення військових дій, і тоді це питання стане неминучим, а розв’язання його не може зустріти труднощів»339.

Невідомо, ким, коли і з якої причини було вилучено принципову щодо тогочасних взаємин тезу про вивід російських військ з України, що пов’язувалася Леніним з припиненням військових дій. Можна лише висловити два припущення. Або така ув’язка видалася непереконливою для самого Леніна (адже припинення військових дій залежало в той момент не стільки від прямого адресата документа — Центральної Ради, а від двох інших сторін — РНК і Каледіна). А можливо, тут виявився і сталінський вплив, що на той час, як буде показано нижче, вважав необхідним продовжувати військові дії радянських військ. Їх передислокацію у межах України, не рахуючись з наслідками.

Таким чином, протягом всього грудня, неодноразово вдаючись до дипломатичних демаршів — аж до ультиматумів, В. Ленін одночасно шукав можливості для мирного розв’язання конфлікту з Українською Радою. Неупереджена оцінка підготовлених Головою РНК документів, здійснюваних ним кроків не дає підстав вважати ленінську позицію неприступно мілітарною.

Думається, що цей висновок не можуть поколивати і такі факти, які останнім часом розглядаються однозначно-тенденційно — про ініціативу В. Леніна щодо направлення на Україну проти Центральної Ради збройних сил Радянської Росії.

Сукупність документів дала змогу таким чином відновити хроніку тогочасних подій.

Після отримання незадовільної відповіді на ультиматум із Києва В. Ленін і керований ним робітничо-селянський уряд, вирішивши «вважати Раду у стані війни з ними», не стали на шлях форсування подій, а діяли зважено, помірковано і принципово. 5 грудня В. Ленін доручив командуючому Петроградським військовим округом В. Антонову-Овсієнку підібрати за угодою з головноверхом М. Криленком і наркомом у військових справах М. Подвойським кандидата на пост командуючого військами, що діятимуть проти контрреволюції на півдні країни, погодився з пропозицією Антонова-Овсієнка призначити його на цей пост340.

Численні документи незаперечно свідчать, що В. Леніна в даному випадку понад усе турбувало становище на каледінському фронті341. Щодо Центральної Ради ніяких рішучих кроків не здійснювалося. Навпаки, Раднарком за ініціативою свого голови терміново, 6 і 7 грудня, розглянув на своєму засіданні пропозицію Українського революційного штабу Петроградської крайової військової ради про мирне врегулювання конфлікту між Центральною Радою і РНК342.

Показово, що Ленін, обговоривши 8 грудня з Антоновим-Овсієнком плани боротьби з контрреволюцією на півдні країни власноручно написав йому посвідчення, згідно з яким Антонов-Овсієнко уповноважувався «для загального керівництва операціями проти каледінських військ і їх посібників»343.

Наступного дня Ленін запропонував представнику більшовиків України Бакинському, що саме перебував у Петрограді, негайно виїхати до Харкова, куди направлявся Антонов-Овсієнко, щоб сприяти налагодженню ділових, товариських стосунків між наркомом у справах боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії і місцевими партіями та господарськими працівниками344.

11 грудня у розмові по прямому проводу з Криленком Ленін дав вказівку вжити «всіх заходів, аж до найбільш революційних, для найенергічнішого руху військ і при тому у великій кількості» в район Харкова з метою відсічі каледінським заколотникам»345. Ленін і сам віддавав розпорядження щодо безперешкодного пересування військових частин саме для боротьби з заколотом Каледіна, особисто докладав зусиль для фінансування військ, що перебували на каледінському фронті346.

На цей час у В. Антонова-Овсієнка склався загальний план боротьби з контрреволюцією на півдні. Суть його полягала втому, щоб усі сили, які могли виступити проти Каледіна, враховуючи також і частини революційних солдатів з Південно-Західного і Румунського фронтів, а також формування з інших фронтів і червоногвардійські загони з Радянської Росії, направити на Харків, а звідти направити їх на Дон, Ростов347.

Не вдаючись у детальний розгляд здійснення цього плану, слід констатувати, що на практиці він у цілому дотримувався і навіть тоді, коли частина військ з Харкова вирушила в експедицію на Київський напрямок. Антонов-Овсієнко в цей час переніс свій штаб до Микитівки, потім рухався у напрямку Ростова і навіть Новочеркаська. Тобто напрям його переміщення, а також наймобільніших, найпідготовленіших його бойових одиниць, таких як загони Р. Сіверсата Г. Сабліна, був прямо протилежним від Києва. За зміною розташування штабу йшли й телеграми, інша пошта, в тому числі ленінська. І жодного разу Ленін не висловлювався на рахунок коригування дій Антонова-Овсієнка, навпаки схвалював їх348.

Тут знову слід згадати, що аж до кінця грудня, як було зазначено вище, Ленін вів пошук дипломатичних шляхів полагодження конфлікту. Коли ж можливості на цьому напрямі були вичерпані, а розвиток процесів в Україні з кожним днем дедалі доводив безпорадність Ради, нездатність останньої протистояти силам, що групувалися навколо більшовиків і підтримувалися загонами червоногвардійців, і солдатів-фронтовиків з Радянської Росії, В. Ленін зайняв більше споглядальну позицію. Як досвідчений політик, він добре зрозумів, що повалення влади Української Ради — лише справа часу.

Звісно, ленінську позицію не можна кваліфікувати просто як позицію стороннього спостерігача. Він не приховував своїх симпатій і антипатій, радо вітав успіхи радянських загонів349, намагався вплинути на оперативне і ефективне розв’язання питань про допомогу військам, що вели збройну боротьбу з силами Української Ради. Так, 15 січня 1918 р. він надіслав у Морський революційний комітет відношення: «Прошу вжити екстрених заходів, щоб дати негайно в розпорядження тов. Тер-Арутюнянця 2000 матросів для воєнних дій проти буржуазної Ради»350. Очевидно з цією ж метою того ж дня Голова РНК дав розпорядження Народному комісаріату фінансів «видати т. Тер-Арутюнянцю 1 000 000 (один мільйон карбованців) і внести сьогодні ж на розгляд Ради Народних Комісарів351.