Розділ «Виступ Полуботківців у 1917 р (Спроба хронікально-документальної реконструкції події) [5]»

Універсал був з піднесенням зустрінутий в широких колах українства, явно додав авторитету Центральній Раді. Дещо впевненіше став почувати себе і УГВК. Після завершення з’їзду останній змушений був повернутись до вирішення долі новобранців у Грушках.

На той час готувався наступ на Південно-Західному фронті, і від того, як вчинять солдати: поїдуть на позиції, що стане своєрідною демонстрацією підтримки Тимчасового уряду, чи відмовляться залишити Київ, що може бути використано як привід для санкцій з боку уряду і проти Центральної Ради, і проти УГВК, багато в чому залежала і доля керівників українського визвольного руху. Генеральний військовий комітет настільки поринув у розв’язання проблеми з грушківцями, що перебрав на себе і всю відповідальність за подальше існування цього солдатського гурту. Представники грушківців 19 червня 1917 р. звернулись до Українського Генерального військового комітету з вимогами:

«1) Ми просимо признати нас 2-м козацьким полком ім. гетьмана Полуботка;

2) признати виборну нашу старшину;

3) просимо порад і літератури;

4) вимагаємо зброї, одежі, їжі»173.

Ці вимоги Генеральний комітет виконати відмовився, почасти з принципових міркувань, почасти тому, що не міг виконати їх з об’єктивних причин. Він призначив певний строк (яким він був, встановити так і не вдалося, хоч це, очевидно, і не так важливо, але ясно, що було це до 21 червня), після якого грушківці мали відправитись на фронт, «в іншому випадку Генеральний комітет буде вважати їх не українцями і зречеться їх»174.

Остання теза надзвичайно симптоматична: навряд чи можна з такою легковажністю формулювати навіть погрози з метою певного тиску на маси. Якщо ж така заява не блефування, а формула реальної політики — тоді, як говорять, можна чекати біди.

І біда справді наближалась. Солдати прислали до УГВК депутацію, яка заявила, що після видачі обмундирування (про зброю мови вже не було) і відпочинку (ця позиція викликала зрозуміле здивування) вони готові відправитись на позиції під українським прапором як полк ім. гетьмана П. Полуботка.

За свідченнями М. Падалки виходить, що ідея організації полку і присвоєння йому ім’я П. Полуботка належала Українському військовому клубу ім. П. Полуботка в Києві175; тим його членам, які були незадоволені нерішучою політикою Центральної Ради, її лояльним ставленням до російського уряду. «Сюди належали — пише М. Падалка, — деякі члени клубу ім. Полуботка, як напр. п. п. Міхновський, Лук’янів, Павелко, члени Генерального комітету та Центральної Ради, напр. Горемика та інші. Ці особи, а також деякі старшини Полубот-ковського полку були ідейними організаторами, які накинули думку виступу Полуботковцям… Вони хотіли силою подій, силою фактів повернути історичний руль, направити діяльність Центральної Ради по інших шляхах і тим самим прискорити визнання її з боку Тимчасового Правительства як Уряду України. Вони гадали, що поставлена перед фактом Центральна Рада відкине попередню тактику і піде по бажаному для організаторів повстання напрямку, сама стане на шлях рішучої політики…»176.

Так масове незадоволення солдатів-новобранців, щоденне погіршення їх становища переростало в обурення, яке направлялося в русло виступу під цілком визначеними політичними гаслами і усвідомленою, хоч і недостатньо обґрунтованою метою.

Кинуті в солдатське середовище заклики знайшли в їх серцях відгук і почали поширюватись. Частина солдатів побувала на вокзалі і вела там агітацію серед проїжджаючих на фронт з метою схилити і їх на свій бік, але ці спроби були марними.

Одночасно була досягнута домовленість провести 21 червня разом з представниками полку ім. Б. Хмельницького і українських військ Київського гарнізону нараду, щоб остаточно вирішити долю солдатів-новобранців.

Того ж дня питання про грушківців розглядалось і на сесії Центральної Ради. Доповідь зробив член УГВК, член Малої Ради М. Полозов (Полоз). Він поставив питання про те, що не всі українізовані частини підкоряються УГВК як «вищій інституції організованого українського війська». Зокрема це стосується «до зорганізованого в Чернігові полку під проводом Павелка. Генер. комітет намагався перевести полк до Києва, аби далі одправити його на позиції в один із українських корпусів. Коли вони прибули до Києва, то підлягли впливу з одного боку каторжан, жандармів і пристава, а з другого — недисциплінованих українських елементів, котрі умовляли їх не їхати на фронт, а залишитись тут, у Києві, бо тут наш фронт, тут треба боронити волю України»177.

М. Полозов доводив, що задовольнити вимоги солдатів-грушківців УГВК не в змозі, оскільки матеріально-технічне забезпечення здійснюється в сформованих уже запасних полках. «Генер. комітет переконався, — відзначив доповідач, — що люди сього ешелону просто не хотять йти на фронт, прикриваючись лише своїм українством»178. Член Української Ради військових депутатів ВротновськийСивошапка з посиланням на інформацію від козаків 1-го українського полку додав, що «до сього ешелону в Чернігів приїздили самостійники, обіцяли їх перевезти до Києва, озброїти і там залишити. Треба пояснити, бо вони не знають, хто такий Генер. комітет; чи то д. Полозоз чи п. Міхновський?»179. Вротновський-Сивошапка запропонував вжити до полуботківців найрішучіших заходів.

Мельник, що також брав участь у переговорах, інформував про заперечення грушківцями наявності в їх середовищі карних злочинців і колишніх жандармів, які вже нібито усунуті. Він схилявся до того, що полуботківці «справжні патріотиукраїнці», вимагають їх відправки на фронт як української частини, хочуть, щоб з ними рахувались і їх визнали як УГВК, так і російські власті. За твердженням Мельника «ешелон хоче, щоб Київ було українізовано».

На пропозицію В. Винниченка було ухвалено негайно спорядити до солдатів від Української Центральної Ради «поважну делегацію, щоб нейтралізувати той недобрий настрій, який панує серед 5000 солдатів, який може бути заразою для решти українського війська». До складу делегації включили В. Винниченка, М. Ковалевського, С. Петлюру, О. Шульгина, Д. Стасюка, Діденка, Пугача і Левченка180. Однак солдати дуже прохолодно зустріли останніх, залишились байдужими до промов В. Винниченка і С. Петлюри. Взаєморозуміння на нараді досягти не вдалося, і 22 червня Центральна Рада повернулась до питання про солдатів, які вже визначено іменували себе полуботківцями, хоч в інформаціях слова «полк Полуботка» іронічно брались в лапки. Кілька представників від солдатів прибули на сесію Ради. Один з них особливо протестував проти тверджень М. Полозова про те, що в складі полуботківців є карні елементи. М. Полозов дав довідку, що в розпорядженні УГВК є щодо цього відповідні офіційні відомості від чернігівського прокурорського нагляду.

Доповідач Вротновський-Сивошапка змушений був визнати, що зусилля В. Винниченка і С. Петлюри, які напередодні намагались надоумити солдатівгрушківців, «не мали впливу на слухачів, зустрічались ними холодно, тоді як промови Майстренка та Гудієнка, проводирів «полуботківців», зустрічались оплесками. Врешті було поставлено руба питання: хто має стояти на сторожі інтересів Українського народу, чи Ц.У.Р з Радою військ, деп. та Генер. військ, комітет, чи 5000 «полуботківців»? Чи признають «полуботківці» авторитет Ц.У.Р. і чи будуть вони коритися постановам її чи ні? Тоді виступив Гудієнко і вніс пропозицію таку: «полуботківці» будуть коритись Ц.У.Р., коли її постанови будуть добрими. Після сього була виголошена промова (очевидно когось із представників Центральної Ради. — Авт.), котра вплинула на «полуботківців», і під час голосування всі піднесли руку за те, що будуть коритись Ц.У.Р. без застережень»181.

Д. Журавель повідомив, що напередодні, представники полуботківців на чолі з прапорщиком Майстренком вели підбурливу агітацію у полку ім. Б. Хмельницького. Полк захвилювався, і представникам Центральної Ради довелось докласти немало зусиль, щоб втихомирити солдатів.

Д. Гречко відстоював думку, що серед полуботківців переважна більшість — пристойні люди, патріоти і не варто доводити справу до того, щоб розійшлись компрометуючі чутки про Центральну Раду.