Розділ «Виступ Полуботківців у 1917 р (Спроба хронікально-документальної реконструкції події) [5]»

Очевидно, слід розглядати виступ полуботківців в контексті тогочасних процесів, зокрема, пошуків розв’язання питання про українську державність і його складової — формування власних збройних сил. Керівники українського національного руху, лідери Центральної Ради після Лютневої революції вважали основною своєю метою досягнення широкої національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної республіки Росії. Чи не з найбільшою повнотою і водночас лаконічністю ця позиція була акумульована в рішеннях Всеукраїнського Конгресу (6–8 квітня 1917 р.):

«1. Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу, з’їзд визнає, що тільки національно-територіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі.

2. Автономний устрій України, а також і інших автономних областей Росії, знайде цілковиту гарантію для себе в федеративному устроєві Росії, через що єдиною відповідною формою державного устрою для Росії з’їзд визнає федеративну демократичну республіку, а одним з головніших принципів української автономії — повну гарантію прав національних меншостей, що живуть на Україні»159.

Цей курс Центральна Рада втілила у перших своїх Універсалах, відстоювала у конкретних політичних кроках, у змаганнях з Тимчасовим урядом, шовіністичними партіями, пропагувала в масах. А логічною складовою цього курсу були зусилля щодо розвитку національної свідомості солдатських мас, їх згуртування під національними лозунгами, спроб створення українізованих військових частин. Щодо цього напрямку Центральна Рада, дотримуючись реформаційних засад, виявляла обережність, розраховувала на поступовість, легітимізацію процесу будівництва власних збройних сил. Слід враховувати і те, що в умовах продовження імперіалістичної війни Центральна Рада не вдавалась до форсування подій не стільки з прагнення неодмінно йти в фарватері політики Тимчасового уряду, а й з небажання дестабілізувати обстановку в країні й на фронті, створювати практично невідворотне напруження, а то й викликати репресії. Лідери Центральної Ради сподівалися, що з часом суспільна свідомість буде підготовлена до широкомасштабної українізації армії і тоді центральний уряд, який до того ж зможе вже переконатися у боєздатності перших українських частин і їх позитивному внеску у зміцнення фронту, дасть згоду на реалізацію планів творення військових формувань на національній основі.

Однак, розважливість, повільність у діях Центральної Ради ввійшли у певну суперечність з самим духом революційної доби. Солдати-українці з ентузіазмом сприймали заклики Центральної Ради до гуртування, проте вони виявляли нетерпіння, ставали на шлях створення українських частин явочним порядком. Певну роль тут відіграла і поширювана у військах самостійницька ідеологія, що вимагала негайного оголошення України самостійною державою з власними національними збройними силами.

Яскравим проявом зазначених суперечностей стало створення Першого українського козачого запасного піхотного полку ім. Богдана Хмельницького у квітні 1917 р.160 Дедалі виразніше вони дали себе знати в дебатах на І Всеукраїнському військовому з’їзді (Київ, 5–8 травня 1917 р.), коли представникам Центральної Ради, українських національних партій довелось буквально гасити радикалізм значної частини делегатів, боротись за пом’якшення формулювань рішень, що ухвалювались161.

І все ж з’їзд висловився за негайну реорганізацію армії за національно-територіальним принципом та потребу формування української національної армії. Для практичного керівництва процесами формування національних збройних сил при Центральній Раді було утворено Український Генеральний військовий комітет (УГВК) у складі 18 осіб. В їх числі: С. Петлюра, В. Винниченко, В. Павленко, О. Пилькевич, І. Луценко, М. Полозов (Полоз), С. Письменний, А. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський та інші. Головою комітету став С. Петлюра. В УГВК не було і не могло бути єдності у поглядах на шляхи і темпи будівництва української державності в цілому, збройних сил в першу чергу. Самостійницьку лінію, схильність до радикалізму уособлював М. Міхновський. Йому протистояв передусім В. Винниченко, а в Центральній Раді і М. Грушевський, які не лише не поділяли поглядів М. Міхновського, але й вважали їх об’єктивно шкідливими, навіть злочинними для тогочасного етапу українського державотворення. До цього ж крила (М. Грушевський — В. Винниченко) формально належав і С. Петлюра. На І Всеукраїнському військовому з’їзді вони з М. Міхновським уособили як би різні табори, різні підходи до розв’язання назрілих проблем. М. Грушевський, В. Винниченко всім своїм авторитетом підтримали С. Петлюру, зробили, мабуть, вирішальний внесок для висунення його на керівні ролі на з’їзді і в УГВК162. Однак, думається, С. Петлюра на практиці багато в чому, особливо у найпринциповіших питаннях, діяв не стільки згідно тодішніх поглядів і позиції керівництва Центральної Ради, скільки у відповідності до свого поривчастого, імпульсивного характеру, схильності до гучних ефектів. Він нерідко здійснював вчинки, видавав документи, показний радикалізм яких виділяв його серед інших Генеральних секретарів і мав великий вплив на наелектризовані настрої мас. Невдовзі ж з прикрістю з’ясовувалось, що імпульси, які виходили від С. Петлюри, поширювались на зразок хвилі, що пробігає від пориву вітру по поверхні води, не зачіпаючи її глибин. Основна ж частина членів УГВК взагалі мало була підготовлена до ролі, що їм припала. Вони, як і вже всі названі поіменно, або ж були взагалі цивільними людьми, або малокваліфікованими військовими фахівцями, що посідали нижчі офіцерські чини, та й то одержані здебільшого в умовах тотального призову на штабну службу у роки імперіалістичної війни.

Не маючи на меті висловлювати будь-які сумніви у чистоті задумів членів Українського Генерального військового комітету, все ж не можна не зауважити, що в цілому такому органу дуже нелегко було дійти навіть внутрішньої згоди і ефективно, оперативно діяти в щонайскладнішій обстановці революційного часу, коли зростає роль стихійного фактора. На останній подразливо діяли і антидемократичні, антиукраїнські заходи, рішення, що до них вдавалися Тимчасовий уряд, окремі його міністри, військове начальство, шовіністичні партії. Настрої постійно підігрівались чисельними виступами в пресі. В такій обстановці і розпочиналися події, пов’язані з полуботківцями.

Зважаючи на наполегливі домагання діячів українського національно-визвольного руху, військовий міністр Росії врешті-решт дав усну обіцянку провести українізацію трьох армійських корпусів. І хоч це не було закріплено ще офіційним рішенням, звістка дістала широкого розголосу. На місцях здебільшого її сприйняли як сигнал до гуртування новобранців в окремі українські частини для поповнення саме українських корпусів163.

За таких обставин, не бажаючи вгамовувати ентузіазм солдатів-українців, натхненний прикладом першого, богданівського, полку, УГВК вирішив створити ще одну військову одиницю. Саме в цей час, в середині травня, в Чернігові скупчилася значна кількість новобранців-українців. Під проводом О. Павленка, під впливом агітації самостійницьких елементів, в тому числі і прибулих з Києва, солдати почали самочинно гуртуватися в український полк164. УГВК вирішив якомога швидше відправити його на фронт і розпочав відповідну підготовчу роботу.

В двадцятих числах травня кілька ешелонів чернігівських новобранців прибули до Києва. Розмістились вони разом з прибулими з інших регіонів, зокрема з Пензи, солдатами на розподільчому пункті в с. Грушки, що знаходився по Брест-Литовському шосе поблизу Києва. Тут підготовча робота до їх відправки на фронт як української частини (а всього тут зосередилось більше 5 тис. чоловік) була продовжена, набула нового розмаху.

Однак досить швидко з’ясувалось, що ситуація виходить з-під контролю УГВК. Більше того, новобранці дедалі активніше відмовлялись виконувати розпорядження комітету, особливо його вимогу готуватися до відбуття на фронт. Однією з причин стало те, що в число прибулих з Чернігова потрапило 62 злочинці-каторжники, 20 колишніх жандармів і один околоточний наглядач165. Частина новобранців виявляла елементарну недисциплінованість. Як ті, так і інші почали вмовляти всіх солдатів відмовитись від’їжджати на позиції, а залишитись в Києві, «щоб тут захищати свободу України». «Фронт наш в Києві,— говорили ці агітатора, — ми повинні тут захищатись»166.

Мабуть, варто взяти до уваги і досить цікаві свідчення командуючого Київським військовим округом полковника К. Оберучева, який згодом писав: «В той час, коли робились героїчні зусилля для того, щоб зламати ворога (червневий наступ)… я не міг послати жодного солдата на поповнення діючої армії… Ледве-но я посилав в будь-який запасний полк наказ про висилку маршових рот на фронт, як в полку, що до того часу жив мирним життям і не думав про українізацію, скликався мітинг, піднімався український жовто-блакитний прапор і лунав заклик «Підемо під українським прапором!» І затим — ні з місця. Проходять тижні, місяць, а роти не рухаються ні під червоним, ні під жовто-блакитним прапором». І в такій ситуації знайти більш-менш прийнятний вихід було дуже непросто. «Само по собі зрозуміло, — зазначає далі К. Оберучев, — що можна було силою змусити виконувати свої розпорядження. І сила така в руках у мене була». Але «виступаючи силою проти ослушників, що діяли під прапором українським, ризикуєш заслужити докір, що ведеш боротьбу не з анархічними виступами, а борешся проти національної свободи і самовизначення народностей»167.

Головнокомандуючий Південно-Західним і Західним фронтами А. Денікін повністю поділяв такі оцінки і навіть ще жорсткіше висловлювався на адресу ініціаторів українізації армії, УГВК, персонально С. Петлюри, П. Скоропадського. Генерал вважав, що за українізацією в значній мірі стояло елементарне небажання воювати, ухиляння від участі в бойових діях і, як наслідок, все це неминуче вело до дестабілізації і розвалу фронту168.

Не абсолютизуючи наведених міркувань, водночас не можна з ними певною мірою і не погодитись. Це підтвердив і розвиток подій, настрої солдатів у Грушках. Вони серйозно коливались. Нерішучість виявили і УГВК та Центральна Рада. Саме в цей час вони потрапили в надзвичайно складну ситуацію.

До Києва вже прибували делегати Другого Всеукраїнського військового з’їзду, коли надійшло повідомлення про рішення військового міністра Тимчасового уряду О. Керченського заборонити його проведення. Солдати-українці, зібрані в Грушках, скористались, за зізнанням С. Петлюри, сприятливим приводом — необхідністю захисту з’їзду, хоч їх ніхто про це й не просив, для того, щоб надалі залишитись в Києві. Нехтуючи погрозами О. Керенського, цілком можливими репресіями, Центральна Рада зважилась на проведення військового з’їзду. Очевидно, за іншого рішення з’їзд все одно відбувся б, відбувся самочинно, але вже, мабуть, без участі Української Ради. Це досить переконливо довело проведене 4 червня в Троїцькому народному домі віче за участю делегатів Другого Всеукраїнського військового з’їзду. Його завершення разом з парадом богданівців було перенесено на Софійську площу. В офіційному повідомленні відзначалось: «…Всі промовці погоджувались на тому, що на заборону з’їзду зважати нічого, бо тепер минули ті часи, коли для з’їздів питали дозволу.

Погоджувались промовці також і в тому, що українському народові нема чого більше оглядатися на правительство російське, а треба взятися негайно самим кувати свою долю. Незгода була тільки в тому, чи іти Україні шляхом автономії, чи негайно оповіщати державну незалежність, на чому настоювали деякі промовці, члени «Союзу української державності»169.

На заклик одного з промовців солдати-делегати присягнули не повертатися до своїх військових частин, не вирішивши питання про автономію України170. Тональність з’їзду виявилась явно радикальнішою за ту, що мала місце на попередньому, місяць тому. Протягом шести днів (5–10 червня) йшли дуже бурхливі засідання, на яких емоції сягали через край. Відкинувши рішення О. Керенського як «незаконне», з’їзд рішуче засудив позицію Тимчасового уряду, зажадав відміни його ухвали щодо домагань українців, а Центральній Раді дав настанову: «В цій справі до уряду більше не звертатись і негайно приступити до твердої організації краю…»171.

У власне військових питаннях з’їзд засудив позицію командування щодо українізації армії, зажадав від вищого військового начальства затвердити Український Генеральний військовий комітет (його склад було поповнено 10 особами) як «українську військову інституцію», ухвалив обов’язковість рішень останнього для українських військових формувань. Комітетові доручалось також розробити докладний практичний план українізації армії172.

Однак більша, ніж до суто військових, увага солдатів-українців була прикута до загальнополітичних питань. Ще перший військовий з’їзд зажадав від Центральної Ради твердіших, рішучіших кроків у справі самовизначення України. Під час роботи другого з’їзду керівництво Ради докладало останніх відчайдушних зусиль, щоб домогтись у Тимчасового уряду обіцянки надати Україні автономію (всі попередні зусилля, як відомо, закінчились безрезультатно). Делегати ж військового з’їзду у численних виступах відмовлялись залишити Київ, не дочекавшись цілком певних рішень, і обіцяли боротись за них найрішучішими засобами. Подальше зволікання погрожувало стихійним вибухом з непередбачуваними наслідками. За цих умов 10 червня 1917 р. Центральна Рада оголосила на військовому з’їзді свій 1-ий Універсал.