Розділ «Про Україну, революцію, масонство Головного Отамана та інших (міркування на полях нової книги про С. Петлюру) [23]»

По-третє, В. Савченко зовсім небезпідставно вважає, що від самого початку масонська ідеологія «справила величезний вплив на формування світогляду Петлюри, змусивши його пом’якшити свої непримиренні революційні позиції»1321. Саме належністю до таємної організації автор схильний пояснювати позицію свого героя щодо імперіалістичної війни (підтримка Росії, Антанти взагалі), орієнтації «Украинской жизни», яку співредагував С. Петлюра1322.

По-четверте, В. Савченко на конкретних фактах доводить, що принаймні до половини 1919 р. керівники масонства «вели» С. Петлюру життєвими шляхами, брали активну участь у його кар’єрних переміщеннях, особливо в скрутних обставинах. Так, саме завдяки зусиллям «братів» у 1915 р. він обійняв поважну посаду помічника головного інтенданта фронтових постачань від «Земгора» на Західному фронті, яка добре оплачувалася1323. Значною мірою їхніми клопотаннями вдалося звільнити С. Петлюру з гетьманської в’язниці в листопаді 1918 р.1324. Вони ж лобіювали його кандидатуру на керівні ролі в українському військовому будівництві з початками українізації армії в 1917 р.1325. Звісно, усе це робилося не так просто. «Своя людина» в Києві стане в пригоді й під час переговорів з військовим міністром Тимчасового уряду масоном О. Керенським, який був рішучим противником створення збройних сил за національною ознакою1326, і для практичної співпраці з командуючим Київським військовим округом масоном К. Оберучевим1327, і вході контактів з представниками французьких військових місій, які поспішили в Україну восени 1917 р. і зовсім не випадково мали у своєму складі все тих же «вільних каменярів»1328, і тоді, коли на посаді генерального секретаря військових справ УНР С. Петлюра призначав на відповідальні армійські посади знову таки масонів1329. Масонські знайомства навіть полегшать спілкування між С. Петлюрою й П. Скоропадським1330.

Тими ж налагодженими каналами здійснюватиметься пошук порозуміння між інтервенційними військами Антанти й табором С. Петлюри на початку 1918 р. і в першій половині 1919 р.1331. Зокрема щодо останніх подій В. Савченко пише: «Важливим моментом у стосунках із Францією Петлюра вважав своє масонство, яке, на його особисту думку, повинно було відчинити йому двері до всіх дипломатичних представництв держав Антанти й США та вивести з політичної кризи невизнану Українську республіку»1332. Заходу обіцялося, що Україна Петлюри буде проводити активну антибільшовицьку політику й установить союзницькі відносини з Польщею — і це буде фундаментом стабільності в Східній Європі1333.

Автор книги про Головного Отамана взагалі надає великої уваги масонським впливам на лідерів українського національно-визвольного руху. Він, зокрема, не раз повертається до масонства М. Грушевського, С. Єфремова, Є. Чикаленка, Ф. Штейнгеля, О. Шульгіна, М. Шумицького, І. Мазепи, А. Вязлова, Д. Дорошенка, М. Василенка, В. Чехівського, А. Ніковського, В. Прокоповича, А. Лівицького. З інтересом сприймаються сторінки про заплутану, суперечливу (за браком достовірної інформації) «генеалогію» лож «великих каменярів» в Україні, Росії, їх взаємозв’язки, стосунки з англо-французьким масонським рухом1334. Тут особливо детально описується діяльність С. Моркотуна, з яким у С. Петлюри початкові дружні стосунки згодом змінилися конкуренцію, а потім і ворогуванням.

Чи не найсенсаційнішим у праці, що розглядається, є підхід до тлумачення ролі П. Скоропадського в міжнародних стосунках України, поданий знову ж таки під кутом зору належності гетьмана до масонського руху. Причому, як і в багатьох інших випадках, цей мотив постає як визначальний, домінантний. Скоропадський аж ніяк не був «німецькою маріонеткою на українському троні», як про це ось уже 83 роки пишуть публіцисти, політики, історики. Навпаки, — наполягає автор книги, — Скоропадський був таємним, неймовірно засекреченим агентом Антанти»1335. Нагадуючи про більш-менш регулярні контакти генерала з французьким генералом, емісаром Ж. Табуї, неможливість в умовах окупації України відверто виступати проти німців, В. Савченко зауважує: «А ось таємно шкодити німцям та інформувати про їх становище Францію він (П.Скоропадський. — В. С.) міг з великим успіхом».

Доводячи висловлене припущення, автор переконує читача: «Перший аргумент на користь такої версії — масонство Скоропадського, і, вочевидь, він перебував не в останніх масонських ступенях. Ложі, до яких він належав, завжди орієнтувались на Францію, Англію й не були пов’язані з німецькими масонами. С. Моркотун (особистий секретар гетьмана. — В. С.) як головний провідник французького впливу, невідступно перебував при гетьмані, повідомляючи у Францію про всі зміни німецької політики в Україні»1336.

Подальші міркування вже не такі переконливі: відтягування з Західного фронту німецьких дивізій у критичний момент оборони Парижа; можливе сприяння зволіканням поставок продовольства в Німеччину; ймовірне «інсценування» «якимись невідомими для нас шляхами» повстань «проти свого режиму, відволікаючи австро-німецькі гарнізони в Україні»; кадрова політика — гетьман оточив себе міністрами-масонами (Д. Дорошенко, А. Вязлов, М. Василенко, направив до Берліна послом Ф. Штейнгеля); напрочуд швидка переорієнтація гетьмана на Антанту після листопадової революції в Німеччині й подальші дипломатичні інтриги; проголошення в листопаді 1918 р. вигідної для Франції федерації України з Росією1337.

Буквально щодо кожної з перелічених тез можна висловити істотні зауваження, значною мірою спростувати написане. Однак до загальної логіки, гадається, прислухатися все ж варто. Вона в чомусь, іноді дуже важливому, принциповому узгоджується з положеннями публікацій найбільшого знавця творчої спадщини гетьмана — Я. Пеленського. Останній небезпідставно твердить, що генерал П. Скоропадський — людина честі, залишався вірним присязі й союзницьким зобов’язанням у війні, а відтак його «германофільство» 1918 р. мало тактичне забарвлення, було розраховане на порятунок України в щонайскрутніших обставинах1338. Ось тут міркування В. Савченка й можуть мати додаткове досить, вагоме значення. Цілком можна погодитися з думкою публіциста, що «аналіз» «таємної політики гетьмана — тема для копіткого архівного дослідження, можливо дисертації»1339. Справді, після дослідження О. Крижановської, що хронологічно доводиться до 1917 р.1340. українські історики не виявляють інтересу до непростої, однак безумовно перспективної наукової проблеми.

На сьогодні без спеціальних досліджень непросто цілком визначено зреагувати на запропонований В. Савченком нарис розвалу масонства в Україні, в центрі якого опинився С. Петлюра. Останній, буцімто, зрозумів, що після оголошення гетьманською грамотою федерації з нерадянською Росією масонський контроль над Україною у попередньому вигляді неможливий і невідворотне повстання, яке може призвести до перемоги більшовиків. Тому С. Петлюра самостійно вирішив стати «прапором» повстання, «відтерти» від його керівництва всіх лівих. За твердженнями публіциста, «Петлюра щиро вважав, що Україна повинна була розвиватися самостійно й навіть подати приклад першої «масонської республіки». Реалізації цієї мети підпорядковувалася Велика ложа України (7 місцевих лож, 83 гуртки, 800 «братів»), великим майстром якої з весни 1919 р. став С. Петлюра1341. Однак керівні кола міжнародного масонства у Франції підтримали не петлюрівську організацію «вільних каменярів», а конкурентів — тих, хто групувався навколо С. Моркотуна.

Якщо це насправді так, а відтворена картина, слід визнати, досить правдоподібна, історична наука одержує хай не абсолютні, але хоч якісь пояснення в питанні, яке порушує чимало дослідників і на яке вони не знаходять відповідей: чому в найвирішальніший момент — 1919 р. — країни Антанти відмовилися» підтримати українську державність (природно — у петлюрівському варіанті). В усякому разі — це міркування доповнює тезу про те, що Антанта робила ставку на сили, які боролись за відновлення єдиної й неподільної Росії.

Згадане міркування досі не бралося в розрахунок тими, хто вивчав питання про причини поразки Української революції, хоча тепер, здається, воно може органічно вписатися в комплексне пояснення результатів боротьби за відродження нації у 1917–1920 рр.

Порівняно з іншими, не справляють особливого враження глави книги (19–21), в яких ідеться про Варшавський договір і польсько-радянську війну 1920 р., про роки еміграції й загибель С. Петлюри. Матеріал тут схематичний, фрагментарний, загалом відомий.

Не відзначається оригінальністю й заключна глава. Дещо примітивно виглядає спроба автора виправдати свого героя тим, що в період громадянської війни хтось когось все одно мусив убивати й усі були, так би мовити, «грішні» — то чим же С. Петлюра, мовляв, гірший від інших? Утім, основне завдання, яке виконує цей структурний підрозділ — довести, що С. Петлюра не був ані антисемітом, ані погромником, намагався, правда, безуспішно, боротися з антиєврейськими ексцесами, які анархічно вибухали на підконтрольних Директорії територіях. Однак В. Савченко нічого нового тут не наводить, принаймні порівняно з працями Т. Гунчака й В. Сергійчука1342. І вже вкотре доводиться говорити про те, що С. Петлюру в даному разі не варто міряти «загальним аршином», як пересічного політика. Адже він був офіційним главою держави й до кого ж, як не до нього, висувати претензії за все, що діялося на території, підвладній урядові УНР, у тому числі й за єврейські погроми. І як не прикро, однак саме на теренах Української Народної Республіки їх сталося більше, ніж у регіонах України, де панувала інша влада. Це красномовно підтверджують наведені в книзі дані1343. Однак автор прагне й тут вивести свого героя з-під критичних стріл тезою про те, що погроми здійснювали свавільні отамани. Тоді постає питання, а хто ж якнайбільше творив і плекав режим отаманщини, випустив «джина з пляшки», як не Головний Отаман? Так що всіляка еквілібристика тут просто несерйозна, фальшива.

Аналізуючи книгу В. Савченка, можна висловити ще низку закидів-міркувань і, зокрема, щодо відтворення в ній масштабних, складних, неоднозначних аспектів, таких, як стосунки Української Народної Республіки з радянською Росією. У багатьох моментах автор, на жаль, довірився кон’юнктурним публікаціям, в яких у жертву принесено об’єктивність, науковість.

Можна звернути увагу й на деякі нюанси, які видаються небездоганними. Ідеться про недостатню вмотивованість запропонованої періодизації, точніше — визначення деяких періодів, у рамках яких «викладаються» ті чи інші сюжети життєвого шляху героя. Це й похибки в датуванні деяких подій1344, а часом і невиправдані порушення хронології викладу. Автор припускається неточності, коли говорить то про півтора мільйони австро-німецького війська, яке окупувало 1918 р. Україну1345, то про 150–200 тис.1346, хоча найближчою до істини є цифра півмільйона. Георгій (Юрій) Пятаков чомусь іменується Григорієм1347, хоча автор знає правильне ім’я1348. Однак, на цьому не варто акцентувати, таке є і в інших працях, і не це визначає загальний рівень і вагу книги В. Савченка.

Хоч загалом нову книгу про С. Петлюру не можна оцінити однозначно, вона, разом із тим, не є рядовим історіографічним явищем. Віддзеркаливши та всотавши очевидні вади в дослідженні важливих сторінок української історії, праця В. Савченка об’єктивно привернула увагу до низки дуже цікавих, важливих питань, що торкаються не лише особистості одного з непересічних, провідних політиків часів Української революції, а й переламної доби вітчизняної історії взагалі, пропонує оригінальні варіанти розв’язання складних, суперечливих проблем. Отже, вона викличе зрозумілий читацький резонанс і, швидше за все, різнобій в оцінках.