Розділ «Єврейські погроми (історичні факти й оцінки на тлі новітніх публікацій) [15]»

У доповіді Р. Абрамовича наводяться наступні факти:

Єврейські погроми розпочались уже в грудні 1918 р.: 13 грудня це зробив «Республіканський полк ім. Петлюри» на станції Бобринській, а 26 грудня — в м. Сарнах. При цьому «козаки заявили, що вони одержали від свого полковника дозвіл «поводитись три дня з жидами, як їм захочеться». Коли цього полковника відвідала депутація міського самоуправління з християнином на чолі, то полковник заявив християнинові: «Ви підкуплені жидами»876.

З 25 по 30 грудня 1918 р. «інша українська регулярна частина» на залізничній лінії від Коростеня до Сарн грабувала і вбивала «усіх жидів, яких тільки козаки могли піймати». «Зараз же після цього почалися ексцеси в Бахмачі й Борзні (Чернігівська губернія), де особливо відзначився ославлений отаман Ангел, що також командував українською військовою революційною частиною». Всю першу половину січня український загін на чолі з отаманом Козир-Зіркою тероризував єврейське населення м. Овруча. «Десятки жидівських дівчат були насилувані й захоплені козаками. На одному лише базарі залишилося 32 жидівських трупи. Все, що можна було грабувати, було пограбоване»877.

Значно страшнішими й жорстокішими були ті «організовані масові вбійства євреїв, — веде далі Р. Абрамович, — які були переведені в різних містах і містечках не партизанами, але офіційними начальниками українських правительствених військ в перших місяцях 1919 р. Під приводом «карної експедиції проти большевизму» учинив отаман Палієнко, старшина Петлюри, масові грабунки, знущання й розстріли жидів в Бердичеві та в Житомирі. Кожного разу місто розподілювано по докладно виробленому плану на окремі участки, осаджувано малими групами українських козаків і підпалювано. Всюди поступали однаково: домашній трус, знущання, грабунки і тут, то там насилування жінок і розстріли. В Бердичеві, де різня тривала від 5 до 10 січня, нараховано 17 вбитих, 40 ранених і кілька сот побитих і пограбованих жидів. В Житомирі від 8–13 січня вбито 53 жидів, 10 поранено і багато соток бито і пограбовано. Між вбитими були переважно старики, жінки й діти… Палієнко заявив делегації міської управи (в Бердичеві та Житомирі), що він уповноважений Директориєю (Петлюри) «навести порядок» в Бердичеві й Житомирі. Він заявив теж, що «весь большовизм є діло жидів» і що «Україна має таких ворогів: Антанту, поляків, румунів, москалів, жидів і большевиків. Але всі большевики — жиди…

Бердичівська комендантура заявила, що вона одержала від начальника південно-західного фронту отамана Оскілка наказа не втручатися в розпорядження Палієнка. В Житомирі заявив комендант, що він має наказ: «повбивати всіх жидів…»878.

Звернувши увагу на те, що всі тодішні погроми в Україні здійснювалися під прапором «боротьби проти жидівського большовизму», доповідь наголошує на тому, що «найстрашніше й найбільше пролиття крови було зроблено в містечках Проскурові, Фельштині й Балті. Організатором цих перших двох погромів був відомий український отаман Семесенко, що був у великій пошані за свою відвагу, і який командував «Запорізькою козачою бригадою ім. Петлюри» і «Третім Гайдамацьким полком». Коли було задавлено зроблений там українською залогою большевицький бунт, зібрав Семесенко своїх козаків і старшин на закуску і після закуски взяв присягу від всіх присутніх, що вони виріжуть всіх жидів у м. Проскурові, не займаючи однак жидівського майна. Козаки на це склали присягу і її додержали. 15 лютого о год. 2-ій по полудні появилися гайдамаки у строгому військовому порядку з червоними стрічками на грудях і розділилися швидко і безшумно по докладно виробленому плану по всьому місті. У кожний жидівський дім вдерлася мала група козаків 5 до 15 чоловіка і зачала цілком спокійно і діловито вбивати шаблями присутніх жидів. Не минали ні старих, ні жінок, ні немовлят. Майже зовсім не стріляли. Такий був наказ Семесенка. Все це тривало в Проскурові тільки 3 1/2 години. Тоді затрубила труба і козаки залишили будинки, стали на вулиці у військові лави і відійшли до своїх квартир. Але за ці 3 1/2 години вбито 1500 жидів і ранено понад 600. Санітари, які хотіли пізніше подати поміч раненим, оповідали, що кров текла буквально потоками, так що можна було бродити в крові. Трупи наскладано у великі купи. По плану Семесенка різня мала ще теж продовжуватися на слідуючий день, але цівільний комісар Таранович викликав по телефону допомогу від головнокомандуючого фронтом Шаповала… і йому вдалося при підтримці впливового соціялдемократа учителя Верхоли зупинити Семесенка і примусити його припинити різню»879.

Представник російських соціал-демократів не згоджувався з тим, що С. Петлюра тривалий час не мав сил для боротьби з погромами, хоча й був проти них. Коли це торкалося його особистої влади, замахів на неї (скажімо, С. Оскілка чи П. Болбачана), Головний Отаман діяв рішуче й оперативно.

«Це факт, — підкреслюється в доповіді, — що до літа 1919 року не був як небудь покараний, не кажучи вже про кару на смерть, ні один із організаторів погромів, імена яких були всім відомі. Хоч було заявлено, що отаман Ангел мав бути розстріляний, але пізніше виявилося, що ця вістка була неправдива… Так само нічого не зроблено з Палієнком, героєм погромів у Бердичеві й Житомирі. Розпочате було слідство проти нього і знайдено у нього під час трусу багато награбованого золота і дорогоцінних річей, але всемогучий керівник української «контррозвідки», яка відповідає большовицькій «Че-ка», полковник Ковенко (соціялдемократ і близький приятель Петлюри) взяв Палієнка під свою охорону і заявив в присутности представників жидівської соціялістичної партії на нараді у Винниці (лютий 1919 року), що на Палієнка не падає вина, бо він робив по вказівкам його, Ковенка, і провадив тільки протибольшевицьку розправу в Бердичеві й Житомирі. І Ковенко додав: «ми вбивали, вбиваємо і вбиватимемо». Палієнкові не сталося нічого. Тим більше не було нічого иншим погромницьким отаманам. Що більше, ці панове, яких руки були поплямлені невинною жидівською кровю, всі ці Волинці, Соболевські, Ковенки, Петрови, Шепелі, Мордалєвичі й инші називали себе гордо «соціялістами» і де які українські соціялістичні партії вважали їх і шанували, як соціялістів. Навіть жорстокому Семесенкові нічого не сталося…

Пан Пшановський, керівник Данського Червоного Хреста, сказав, як свідок (перед слідчою комісією), що він якраз був при тому, коли Семесенко рапортував Петлюрі про свою «екзекуцію» в Проскурові, і що Петлюра не тільки не робив ніяких закидів Семесенкові, але прийняв його дуже приязно. Відомий український професор Грушевський й український соціялдемократ Жуковський оповідали українському жидівському міністрові Ревуцькому (Поалей-Ціон), що Петлюра ніби заявив у їх присутности: «Шкода жидів, але жидівські погроми підтримують дисціпліну в армії…»880.

ЦК УСДРП визнав усі перераховані в документі представництва РСДРП в Соцінтерні факти єврейських погромів. Розбивши період, коли в Україні відбулися погроми за участю певних елементів — українського населення й українського війська, на дві доби: одна приблизно від 15 грудня 1918 року до 12 квітня 1919 року і друга — від 12 квітня 1919 року до 15.ХІ.1919 р., — українські соціалдемократи констатували: В першу добу відбулися всі погроми, на які посилається у своїм меморіялі т. Абрамович (Сарни, Бердичів, Житомір, Проскурів і инші), бо на протязі цієї доби на території, зайнятій українським військом, панувала найбільша анархія за ввесь час української революції»881.

Заперечувати, вочевидь, було просто неможливо те, що знали всі (правда, як зазначалося вище, «не знав» або «забув» С. Петлюра, хоча, маючи немало вільного часу на еміграції, міг би ознайомитися з документальними публікаціями з проблеми, що незаживаючою раною ятрила пам’ять єврейства882).

Як було скрити, скажімо, причину залишення урядової посади (заступника міністра закордонних справ) євреєм А. Марголіним, що сталася на знак протесту проти невщухаючих погромів і найбрутальнішого з них — у Проскурові.

У листі від 11 березня 1919 р. до міністра закордонних справ К. Мацієвича А. Марголін писав: «Тяжке відповідальне завдання, що лежить на всіх членах уряду, значно ускладнюється завдяки тому трагічному факту, що єврейські погроми не вщухають, і адміністрація виявила свою неспроможність припинити жахливе насильство і вбивства, що відбуваються у Проскурові, Ананьїві та інших містах. Я добре знаю, що уряд робить все можливе для боротьби з погромами (гадається, остання фраза для чиновника-дипломата атрибутивна, а не сутнісна. Сутнісним був його вчинок, а не слова. — В. С.). Я також добре знаю, наскільки безпорадними є всі його члени… Але я, як єврей, ще більше страждаю від того, що усвідомлюю: якщо всі інші елементи населення страждають від анархії головним чином економічно, то такий стан речей є вкрай небезпечним і навіть фатальним для самого існування єврейського народу»883.

Як було забути О. Безпалку, що написав некролог про С. Петлюру і поставив перший підпис під першим меморіалом УСДРП до комісії національних меншостей при Соцінтерні, що 4 березня 1919 р. він опублікував у «Робітничій газеті» (органі ЦК УСДРП) дуже емоційну, надривну, гнівну статтю із засудження проскурівського погрому.

Поряд зі справедливими вимогами покарання винних (тому статтю було передруковано у брошурі «Трагедія двох народів») публікація містила і визнання того, що злочини вчинили українські гайдамаки і що влада не поспішає з притягненням до відповідальності зачинщиків ганебного дійства.

У статті О. Безпалка є рядки, від яких стає справді моторошно й які просто соромно повторювати. Це відтворення подробиць того, хто й кого нищив. «Страшно, страшно, нема слів обурення, щоби висловити це почуття образи для людської гідности, — в розпачі пише автор. — Ні в якім народі і в жаднім віці, і нігде на сторінках історії нема описаних подібних картин.

Хто ж це гуляв на проскурівськім базарі: люде? Ці єства не заслуговують на назву жадної звірини, бо це ж було би образою тої звірини. Герої? Де ж є на світі герої такі, які мірялися би з шестимісячними дітьми, немічними бабами, коли ж ще в середніх віках тому шістьсот літ уважалося задачею чести найкращих героїв-лицарів брати в оборону немічних женщин і дітей.

Оцих проскурівських погромників не можна навіть назвати відважними людьми, бо в Проскурові мали щастя всі ті жиди, що жили в міцних камяних хатах з кріпкими дубовими дверима. Туди не зайшов жодний гайдамака, бо виважувати дубові двері це праця і може за ними знайшовся б сильніший опір. Алеж бідні хатки обчасом розбить, на це стало відваги й сили. Тому ж то наші приятелі, жидівські банкири і багачі міста Проскурова, осталися живими, за те наших клятих ворогів пекарів, кушнірів, робітників на заводах, фурманів, маленьких лавочників — тих вирізали до ноги. Біля 1500 душ загинуло від гайдамацьких шаблюк. Гайдамаки в своїм нерозумі хвастаються, що 6000 вирізали. Докладної статистики ще не зроблено, але більш 2000 душ в ніякім разі не упало після провізоричного обчислення жидівської громади»884.

Гнівно засудивши погромників, заявивши, що їх нізащо не можна вибачити, О. Безпалко щиро запитує, «чи покарано злочинників, чи дано інформації всім частинам війська, як воно має заховуватися супроти мирного населення без ріжниці віри, чи поширюється література для освідомлення народу в цім напрямі?»

Незважаючи на те, що на момент обнародування статті пройшло майже три тижні, відповідь настільки не задовольняла одного з чільних діячів УСДРП, обурювала свідомість кожної порядної людини, що стаття завершується із застосуванням жахливих оцінок-епітетів: «Наразі ще досі урядує той комендант, за якого урядування вирізано дітей й жінок у Проскурові, ще досі ті частини війська, що це робили, живуть в тім городі, ще досі ходять люди, які себе звуть інтелігентами й провідниками військових частин і хвастаються оцим нелюдським ділом в Проскурові і по инших містах.