Розділ «Єврейські погроми (історичні факти й оцінки на тлі новітніх публікацій) [15]»

Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

З погляду останнього твердження в іншому світлі постає теза С. Петлюри, згідно з якою «треба боротися з большевиками, але боротьби з євреями він не допустить».

Тут вбачається не лише вододіл між євреями, які схиляють в бік більшовиків, і тими, які співдіють з українською владою. Тут проглядає і скрите виправдання масових антиєврейських акцій (кара за більшовизм євреїв), і тверда обіцянка й надалі непримиренно ставитися до більшовиків без різниці їх національної належності. Іншими словами, євреїв не просто закликали до лояльності щодо української влади, підтримки українського руху, а й суворо попереджали про неминучість «розплати» за належність до більшовиків, співпрацю з радянською владою.

3) Додатковим підтвердженням вищенаведеного міркування є констатація у виступі бундівця Богарада: «Ви, Пане Головний Отамане, вказуєте і ми підтверджуємо, що великий відсоток єврейських робітників знаходиться в комуністичній армії, котра бореться проти самостійності України. Но, Пане Головний Отамане, українських комуністів є не менша кількість, як єврейських, коли не більша, котра бореться проти самостійності своєї нації, а вони такі ж злочинці, як єврейські комуністи, як не більш з національного погляду, але вже беручи в полон єврейських червоноармійців, їх розстрілюють, а українських звільняють, а часто довіряють їм відповідну працю. Такий засіб боротьби з нашого погляду є антисемітським, з котрим Республіканський Уряд і армія повинні боротися».

4) Єврейські представники висловили відверті сумніви щодо покладення відповідальності за антиєврейські акції лише на зовнішні чинники, а знаходили за можливе вказувати на негаразди, що виходили від української сторони. При цьому їм іноді не вдавалося втриматися в рамках делікатності, про що вони, звісно, особливо турбувалися. Так, Крайз закинув: «На жаль, декотрі Міністерства неприязно відносяться до євреїв і навіть звільняють служачих євреїв…Погроми, від котрих особливо страждає єврейська біднота, є наслідком діяльности чорносотенних елементів, вкорінившихся у військо, урядові органи і міліцію (виділено мною. — В. С.). Необхідно зняти з фронту наші частини, реорганізувати їх і вигнати з них чорносотенців, а вперед треба пустити Галичан, добре дісциплінованих, котрим погромна хвиля чужа…Ремісники готові виконати обов’язок громадян і вступити до війська, але вимагають утворення в армії такої атмосфери, при котрій українець не дивився би на єврея-козака, як на ворога» (виділено мною. — В. С.).

5) Представники єврейської громадськості особливо дорікали владі за спроби приховати інформацію про погроми, а ще більше — за бездіяльність, небажання вжити енергійних заходів для припинення ганебних явищ. На переконання представника партії Поалей-Ціон, це відштовхувало частину єврейства від української влади. «Ваше політичне вагання, — наполягав він, — утворило дві України — паперову і дійсну. Трудовий Конгрес і житомирський погром найкраща ілюстрація цих двох світів… Уряд, котрий став на соціалістичний шлях, повинен вдуматися в погромне питання. Він повинен був зрозуміти, що погроми є наслідком високої реакційної температури, від котрої будуть таяти найкращі соціальні обіцянки.

Но цей струмінь лави, я переконаний, відштовхнув директоріяльний Уряд від Києва по той бік Збруча. Повстання і обстріл селянами відступаючих Директоріяльних частин, це не є випадком, а наслідком вагаючої політики».

Як видно, Драхлер вбачав причини негараздів проводу УНР не лише в його небездоганній національній політиці, а й у соціальному курсі. Його слова звучали як звинувачення персонально С. Петлюрі й українському уряду: «Ви, носителі національного звільнення, залишилися без народу, за котрий ви хотіли боротися… І зробилося це завдяки тому, то ваші дії розійшлися з обіцянками і це відштовхнуло неукраїнське населення з правдивого шляху спільної праці за вільну Самостійну Україну».

6) Представники єврейства навряд чи занадто «згущували фарби» чи вдавалися до необґрунтованих узагальнень. Вони висловлювали справедливі побоювання, що попередня погромна практика може повторитися в майбутньому. «…Коли ми переходимо до вашого просування по містах і містечках, — зверталися учасники зустрічі до С. Петлюри, — ми констатуємо, що боротьба Уряду з погромами не дала ще належних наслідків. Жахлива картина Проскурівської та Фельдштинської різні утворила в єврейському населенню переконання, що ваш новий наступ може їм принести ці самі муки. Перший раз заняття міста Ориніна вашою військовою частиною в травні місяці тільки підтвердило жах єврейського населення. Оригінальний погром страшний не кількістю жертв, а своєю дикістю і садизмом. Коли якийсь отаман оголює бороду єврея і примушує його проковтнути її, коли иньший отаман примушує старуху семидесяти років танцювати круг трупа її забитого сина і при цьому співати: «Ще не вмерла Україна» — це погром не фізичний, но моральний, це погром, споганюючий почуття людини, а такі отамани далеко козаків не поведуть»917.

Тож, якщо комплексно оцінювати переговори представників єврейського громадянства з С. Петлюрою 17 липня 1919 р., доведеться визнати, що вони стали не стільки демонстрацією підтримки єврейством політики Глави Директорії, скільки обернулися претензіями й звинуваченнями отаманщині. А всі меркантильні розрахунки С. Петлюри (вплинути через євреїв на Антанту, на суспільні настрої по інший бік фронту, розжитися зброєю й т. ін.) виявилися марними. Діячі єврейства чемно відмовили в допомозі й заявили, що бездіяльність уряду щодо припинення погромної практики впливає «відштовхуюче на демократію». А відтак, головний їх висновок дуже скидався на ультиматум: «…Коли, Пане Головний Отамане, бажаєте від нас бесіди з демократією по той бік фронту, то це залежить цілком від Вас, Пане Головний Отамане. Утворіть такі умови, котрі нас не діскрітували в очах демократії по той бік фронту за наш український державний погляд. Утворіть правдиву, чисто витриману соціялістично демократичну атмосферу і я (бундівець Богарад. — В. С.) запевняю Вас, що демократія по той бік фронту не буде чекати нашого заклику, а сама до нас прийде…

Ми, Пане Головний Отамане, свою початкову демократичну працю зробили й йдемо навіть далі, тепер ваша черга».

Отже, євреї вимагали не слів, а реальних справ. Однак, і надалі С. Петлюра «воював» з погромами наказами, розпорядженнями і відозвами, на які мало хто зважав. Тому справедливий висновок В. Сергійчука про те, що «С. В. Петлюрі в 1919 році не вдалося запобігти погромам, але його щире слово в оборону жидівства залишилося»918, викликає неоднозначне сприйняття.

Що ж до широко цитованого вище джерела, яке, мабуть, умисне обходить, або однобічно тлумачить чимало істориків і публіцистів, є сенс звернути увагу ще на один немаловажний момент. Це не пізніші фальсифікації, підтасовки, вигадки ідейних ворогів української справи, С. Петлюри, не інсинуації компартійно-чекістських функціонерів і радянських авторів, чи підкуплених журналістів по всьому світу, зрештою — не штучні схеми аморальних юристів чи шовіністичних елементів, засліплених жадобою помсти за біди цілого народу (такими розлогими сюжетами наповнено чимало праць, написаних «захисниками» С. Петлюри).

Йдеться про реальний документ, який, окрім усього іншого, засвідчує: С. Петлюра здебільшого не зміг дати скільки-небудь переконливих пояснень чи спростувань з поставлених питань. Не тому, що не хотів. Зробити це за тих обставин було практично неможливо. Як, втім, вочевидь, і сьогодні.

Підстав для серйозного песимізму щодо перспективи розв’язання порушеної проблеми й на сьогодні залишається чимало. Серед іншого, це й перманентні, хоча, здебільшого, й не вельми зграбні спроби заповзятих апологетів С. Петлюри вивести за межі критичного поля отаманів меншого рангу, «закрити» проблему, примітивізуючи її посиланнями на поодинокі, спеціально відібрані факти, достовірність яких у справді науковому дослідженні мала б обов’язково перевірятись і перепідтверджуватись.

Однією з ілюстрацій неприкритого, вкрай упередженого підходу, до якого просто важко застосувати наукові критерії, є книга Б. Дорошенка-Товмацького919, що має великий обсягом, проте надто неконкретний розділ «Єврейське питання в період боротьби за незалежність України»920.

Оскільки тих, хто бажає за всяку ціну відстоювати «безгрішність», «моральну високість» С. Петлюри, залишається ще чимало, сподіватись на припинення полеміки, що здебільшого кон’юнктурно вплітається в сучасні ідейно-політичні процеси, на жаль, не доводиться.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди» автора Солдатенко В.Д. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Єврейські погроми (історичні факти й оцінки на тлі новітніх публікацій) [15]“ на сторінці 12. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова

  • Новітні тенденції й актуальні проблеми історіографічного освоєння процесів революційної доби 1917–1920 рр. в Україні [1]

  • Феномен украинской революции [2]

  • Створення й початки діяльності Центральної Ради (Дискусійні аспекти) [3]

  • Наймасштабніша опозиція в РСДРП(б) курсу на соціалістичну революцію [4]

  • Виступ Полуботківців у 1917 р (Спроба хронікально-документальної реконструкції події) [5]

  • До конфлікту Раднаркому Росії з українською Центральною Радою (особистіший зріз) [7]

  • Бій під Крутами: історія і кон’юнктура [8]

  • Донецько-Криворізька Республіка — ілюзії і практика національного нігілізму [9]

  • Надзвичайне повноважне посольство УСРР до Москви: спроба розв’язання дипломатичним шляхом перших суперечностей [10]

  • Прихід П. Скоропадського до влади: механізм державного перевороту та визначальні чинники закріплення режиму [11]

  • Підготовка антигетьманського повстання — нового етапу української революції [12]

  • Створення й початки діяльності Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України [13]

  • С. Петлюра і отаманщина [14]

  • Єврейські погроми (історичні факти й оцінки на тлі новітніх публікацій) [15]
  • Октябрьская революция и феномен украинского коммунизма [16]

  • Нереалізований шанс замирення між Україною і Росією — надзвичайна дипломатична місія УНР до Москви 1919 р. [17]

  • Думки з приводу винниченкової політичної долі (до 130-річчя від дня народження Великого Українця) [18]

  • Момент істини [19] (Роздуми про революції та їх роль в українській історії)

  • Теоретические обоснования украинских проектов трансформации российского централизованного государства в федеративную демократическую республику и революционная практика 1917–1922 гг. [20]

  • Новейшие тенденции и актуальные проблемы историографического освоения опыта украинского национального движения в 1917–1922 годах [21]

  • Украинский коммунизм в поиске теоретических моделей сочетания социальных и национальных факторов создания и развития федеративного социалистического государства [22]

  • Про Україну, революцію, масонство Головного Отамана та інших (міркування на полях нової книги про С. Петлюру) [23]

  • Ідейний опонент М.Грушевського (Полемічні зауваги на полях книги Ф. Турченка «Микола Міхновський: життя і слово») [24]

  • Про «кризу жанру» й пошук істини [25]

  • Победить войну (рецензия на книгу И. В. Михутиной. Украинский Брестский Мир. Путь выхода России из Первой мировой войны и анатомия конфликта между Совнаркомом РСФСР и правительством украинской Центральной Рады. М.: Изд-во «Европа», 2007. — 288 с.) [26]

  • Революційна доба 1917–1920 рр. в Україні: в пошуках термінологічних адекватностей [27]

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи