Розділ «С. Петлюра і отаманщина [14]»

На тлі перемог радянської влади і поразок українських національно-визвольних сил пошук моделей поєднання соціальних і національних аспектів суспільного прогресу виглядає значно конструктивнішою, гнучкішою, перспективнішою лінією за вперту «зацикленість» лише на національних ідеалах, втілити які в життя було просто нереально. Тим більше, що позиція, якої дотримувався С. Петлюра, лише поглиблювала розкол між прихильниками першочергового розв’язання соціальних проблем і тих, хто відкладав їх «на потім», після закріплення національно-державних завоювань. Однак, скільки-небудь обнадійливого майбутнього така позиція не могла мати в країні, де кордони лише проголошувалися, в разі сяк-так поспіхом наносилися на карти, але ніким всерйоз не визнавалися. Лініями вододілів, точніше розколів, ставали фронти, на яких у двобої сходилися сили із заздалегідь нерівними можливостями. Оскільки перевага кожного разу і чимдалі визначеніше виявлялася на боці тих, хто рішуче виступав за невідкладні зміни соціального змісту й характеру, національно-визвольному табору щоразу доводилося вдаватися до пошуку допомоги іззовні, що не лише не приносило стратегічної переваги, а ще й наносило велетенську ідеологічну шкоду, налаштовуючи рядових учасників руху проти керівництва, звинувачуваного (і часто небезпідставно) у запроданстві, зраді національних інтересів.

Одним словом, розраховувати на перемогу в умовах революційної доби, яка сплела в тугий клубок різні за змістом, цілями завдання, було неможливо. Й ті, хто не розумів цього, об’єктивно були приречені на поразку. Така ж поразка оберталася велетенськими бідами, численними жертвами для тих, хто втягувався у боротьбу і щиро вірив у найсвітліші й найгуманніші ідеали.

З погляду вищевикладеного, не можна пристати до оцінки М. Поповича, згідно з якою «Симон Петлюра обрав єдино можливий шлях, на якому перемагають націонал-патріотичні рухи: шлях національної солідарності», який призвів, зрештою, до поразки через розкол української еліти «від самого початку і до самого кінця»754.

Не вдаючись в абстрактну дискусію про співвідношення об’єктивних і суб’єктивних чинників історичного процесу, закономірності здійснення революцій, продовжимо слідкувати за цікавими думками одного з провідних науковців — гуманітаріїв сучасності.

Вважаючи С. Петлюру «найвизначнішою історичною постаттю» на шляху завоювання національної державної незалежності, поважаючи в його поведінці відданість національно-визвольним цінностям, М. Попович між тим неодноразово відзначає його нездатність адекватно оцінювати дійсність, реалістично мислити і діяти: «Людина практично метка і розумна, Петлюра в охопленні ситуації в цілому часто видавав собі самому бажане за дійсне…Петлюра ніяк не міг сприйняти реальної картини отаманного всевладдя… Петлюра літав у хмарах… Винниченко та інші національно-соціалістичні політики цілком вірно вбачали слабкість національної держави в тому, що за нею не йдуть маси. Петлюра не бачив інших причин поразки, крім недисциплінованості і неслухняності виконавців» і т. ін.755

Коли ж особистість з такими, прямо слід сказати, непростими, а то й недосконалими даними, опинилася на чолі великої держави з багатомільйонним народом, це не могло не стати суб’єктивною складовою загального програшного результату всієї боротьби.

Вважаючи Директорію нелегітимним органом, яка здобула на Трудовому конгресі лише подобу народної легітимізації, М. Попович доводить, що «підстави влади Петлюри були блідою подобою цієї блідої подоби демократичної легітимності»756.

На тлі досить непростих рефлексій, що виникають під враженням сентенцій М. Поповича, доводиться лише подивуватися черговому «винаходу» С. Литвина. Звинувачуючи В. Винниченка за зраду засад УНР доби Центральної Ради, коли він пропонував «систему трудових рад як основу створення республіки трудового народу, що вело до більшовицької платформи», історик твердить, що саме «Петлюра волів дотримуватися засад Трудового конгресу, зберегти наступність ідей Конгресу і легітимності влади, ним започаткованої»757.

Кожен, хто хоч трошки знайомий з сутністю роботи, документами Трудового Конгресу України, знає, що основними ідеями Конгресу, які дебатувалися й були загалом схвалені, саме й були ідеї трудових Рад, республіки трудового народу, а логічно вінчав конструкцію той-таки Трудовий Конгрес. І хто перший відмовився від накресленої лінії, саботував процес виборів трудових рад, які б могли в перспективі бути загрозою безконтрольній владі отаманів, був саме С. Петлюра.

С. Литвин просто спритно (хтось може сказати й по-шахрайськи) «пересмикує» сутність проблеми. Те, що конгрес в екстремальних умовах визнав Директорію вищим органом влади, а С. Петлюра прийшов на керівні позиції в ній після відставки В. Винниченка, С. Литвин вважає достатньою підставою не лише для висновку про легітимність переходу, передачі влади з одних рук в інші, а й для того, щоб вважати легітимним державницький курс, який С. Петлюра здійснював, неначебто одержавши мандат на це від Трудового Конгресу. Факти ж свідчать, що все було «з точністю до навпаки».

На відміну від професійного історика, науковець-філософ значно точніше й відповідальніше ставиться до фактологічної канви подій: «Опинившись після Винниченка на чолі Директорії, Петлюра не мав міцного опертя ні серед політиків, ні серед військових. В ході війни Головний отаман то ішов на компроміси з різними самостійними ватажками — Волохом, Стрюком, Оскілком, Болбачаном, Семусенком, Мордалевичем та іншими, — то боровся з їх заколотами і окремих найбільш непокірних, якщо йому вдавалось, навіть розстрілював. Найрадикальніші елементи критикували Петлюру за нерішучість і вимагали диктатури. Петлюра не наважувався на відкриті переслідування неслухняних старшин і радше діяв приховано, покладаючись на спецслужби, організатором і керівником яких був начальник його особистої охорони і контррозвідки Микола Чоботарів.

Через своїх людей Петлюра намагався тримати під контролем і оперативне керівництво армією. Отаман Юрій Тютюнник пізніше писав: «…Петлюра таємно від мене розпочав вести повстанську політику на Україні… Його посланці, ідучи на Україну, все чинили всупереч директивам Штабу, хоча їх підписував він же. Переважно Петлюра використовував з цією метою людей, чия карнозлочинна діяльність була вже доведена Штабом… Ці людці, потрапивши на Україну, воювали один з одним. Вони влаштовували провокації, і взагалі своєю поведінкою виправдовували дану їм назву «бандити». Навіть з урахуванням того, що писалося це вже під контролем чекістів, слова Тютюнника відображають атмосферу в військовому керівництві»758.

Зроблені М. Поповичем висновки-спостереження сутнісно прямо кореспондуються з зазначеними вище висновками В. Савченка про те, що найбільші здобутки С. Петлюра мав у боротьбі з суперниками у відстоюванні особистої влади, із замахами на неї чи спробами обмежити прерогативи Голови Директорії, який домігся перетворення вищого колективного державного органу на єдиновладдя.

Однак вдумливий аналітик іде глибше в осягнення проблеми, намагаючись не лише констатувати факти, а й зрозуміти їх природу. Результат виходить дуже цікавий: «В психічному складі Симона Петлюри спостерігається певне зміщення в бік егоцентризму, особливо в бік потреби у владі над людьми і подіями. Чи, може, він був травмований несподіваною владою та історичною місією. Егоцентризм не тотожний егоїзму; може, такий егоцентрик поділився б останнім шматком хліба, але не крихтою влади. Звідси і слабке відчуття реальності, що при упертості Петлюри знаходило прояв, зокрема, у невиправданому оптимізмі; звідси ж, можливо, і потяг до частого в його риториці жорстокого образу крові і жертви»759.

Принагідно слід відзначити, що ретельно вивчивши під час рецензування цікаву монографію М. Поповича760, історик Ю. Шаповал не втримався від спокуси не лише повторити міркування знаного філософа, але й використати цитати у власній публікації, змінивши хіба що їх компонування та подавши від свого імені761. Означене дозволяє не брати до уваги газетного виступу, звернувши увагу хіба що на його очевидне кон’юнктурне спрямування.

Не можна не помітити ще однієї прикмети монографії М. Поповича. На відміну від багатьох істориків, що з праці в працю виголошують рефрени-заклинання про те, що для правдивого розуміння С. Петлюри, об’єктивної оцінки його діяльності необхідне використання невідомих фактів і документів джерел, що не залучалися раніше в науковий обіг, однак самі практично нічого не роблять в цьому напрямку, маститий дослідник-філософ уважно слідкує за книжковопублікаторським процесом, появою творів, у яких міститься справді важлива інформація, що істотно допомагає в з’ясуванні предмета вивчення.

Мова, зокрема, про використання серед інших джерел видання документальної спадщини Миколи Чеботаріва762. Книга впродовж уже трьох років якось уперто замовчується тенденційно налаштованими «петлюрознавцями», хоча М. Чеботарів — начальник контррозвідки Дієвої Армії УНР і Директор політичного департаменту МВС в уряді І. Мазепи в 1919 р., начальник охорони Головного Отамана в 1920 р. — не тільки багато знав, як мовиться, «з перших рук», ретельно задокументував те і відтворив у своїх спогадах та епістолярії.

М. Чеботарів повідомляє деякі на перший погляд сенсаційні факти, а потім послідовно, логічно-доказово відстоює їх істинність: скажімо про те, що Гайдамацький Кіш Слобідської України створено було його власними зусиллями, а зовсім не С. Петлюрою, хоча останнє майже одностайно твердиться в працях про Головного Отамана. Насправді ж М. Чеботарів, виявивши ініціативу, одержав схвалення на її реалізацію від Голови Генерального Секретаріату В. Винниченка і Генерального Секретаря військових справ М. Порша (до речі, здібності якого засновник згаданого коша оцінює зовсім не нижче за Петлюрині). Останній згодився взяти на себе керівництво Кошем Слобідської України після довгих умовлянь лише на 11 день після створення частини. Він спочатку відмовлявся, потім вагався і, зрештою, «із задоволенням» прийняв до виконання наказ командуючого Київською військовою округою полковника М. Шинкаря про згоду на передачу Коша під його начало763. До речі, наробивши відразу ж широкого розголосу в пресі про формування нового військового підрозділу (цілком у стилі С. Петлюри), надалі організаційна робота взагалі припинилася — мабуть, всі, хто бажав, уже записались — робить «дипломатичне» припущення М. Чеботарів. А, можливо, й ні. Зокрема, той же В. Винниченко висловив М. Чеботаріву серйозний сумнів у тому, що залучення С. Петлюри серйозно посприяє справі764.

Так чи інакше, очоливши готову військову формацію, С. Петлюра чи не з того моменту реально відчув перший смак отаманських принад. Начальник контррозвідки Дієвої Армії відтворив немало епізодів, які часом мають дуже «делікатні властивості», оскільки через персоніфікований ракурс проливають світло на сутність утвердження отаманської влади, нещадної боротьби за її збереження в одних руках, тобто запропонував своєрідний «зріз», «сколок» з системи (якщо система взагалі була) «знизу-доверху». А відтак, його свідчення мають особливу вагу для кожного, хто хоче збагнути глибинну сутність отаманщини.

В останньому, гадається, слід шукати й відповіді на природні питання — чому прихильники С. Петлюри, які на словах зацікавлені в прирощенні нових даних, невідомих донині знань, насправді старанно обходять, замовчують спадок М. Чеботаріва. Наведені мемуаристом факти спростувати в переважній більшості випадків неможливо, а скільки-небудь неупереджене, зокрема не урізане їх використання неминуче призведе до ревізії міфологізованих уяв про Голову Директорії й Головного Отамана.