Розділ «С. Петлюра і отаманщина [14]»

Виявляється, можна піти й далі. Якщо в книзі у відповідному сюжеті С. Петлюра ще «бореться» проти тих, хто чи не сприймає, чи не розуміє значення Вільного Козацтва, хоч і не домагається, зрештою, бажаного, то в ювілейній статті «Петлюра безпосередньо вирішував проблеми Вільного Козацтва»690. Принаймні, про причетність будь-кого іншого, приміром Почесного Отамана Вільного Козацтва П. Скоропадського до долі специфічної військової формації не згадується. Бо й зрозуміло — все, до чого доторкався С. Петлюра, несе на собі відбиток його надзвичайних якостей — політичної інтуїції, передбачливості, прагматизму. З особливою силою геніальність і месіанська роль С. Петлюри виявилися, на переконання С. Литвина, коли «зійшли з політичної арени такі чільні політичні діячі УНР, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал… Від цього часу саме С. Петлюра вирішальним чином впливає на весь хід подій і не поступається своєю роллю лідера визвольної боротьби»691.

Констатація загалом вірна, хоча неодмінно викликає питання: а що дало народу, нації те, що С. Петлюра перебрав на себе роль політичного лідера й вирішальним чином впливав на процеси державотворення і воєнної боротьби? За браком реальних фактів і документів С. Литвин вдається до старих (далеко не для всіх переконливих) прийомів — широких цитувань висловлювань поплічників Головного Отамана, в яких «менші отамани» цілком логічно славословлять (а чого іншого можна чекати від таких джерел?) свого зверхника692. За подібною методикою в публіцистиці, мемуарах можна знайти не менше (якщо не значно більше) прямо протилежних оцінок на адресу діяльності Головного Отамана. Можна у тих же авторів, яких розлого цитує С. Литвин, знайти й значно відмінні пасажі (бо ж кожна розважлива людина прагне якщо не об’єктивності, то хоча б турбується про те, щоб застрахуватися у неоднозначних, непевних ситуаціях). Можна звернути увагу на те, що навіть до старанно відфільтрованих сучасним публікатором свідчень (навіть вживання купюр має свої межі) «вкралися» й елементи, які входять у суперечність з однозначними бравурними висновками С. Литвина: «У найскладніші періоди боротьби 1919 р. С. Петлюра відіграв вирішальну роль, виявляв мужність, витримку, рішучість, волю і непохитність державницької позиції»693, — урочисто декларується в статті. А далі в хід пускаються будь-які моменти, які зовсім не безпосередньо, а, навпаки — вельми опосередковано — «спрацьовують» на потрібний С. Литвину результат, викликаючи іноді, крім логічних питань, ще іронічні відчуття. «Є багато свідчень про виняткову хоробрість Петлюри», — категорично заявляє знавець біографії Головного Отамана, — і читач чекає далі «зливи фактів». Чекає даремно, оскільки на підтвердження С. Литвин наводить слова (знову слова!) генерал-полковника О. Удовиченка: «Петлюра не лякався смерті… (купюра С. Литвина. — В. С.), рвався до передової лінії фронту: від цього кроку його завжди (?! — В. С.) треба було стримувати (хто ж те так успішно міг робити? — В. С.). У першу чергу Головний Отаман відвідував козаків, що були у бойовій лінії»694.

Ось така вона «виняткова хоробрість». Відвідав козаків на передовій — і вже герой! Які ще потрібні підтвердження, факти?!

У регіональних засобах масової інформації зустрічалися публікації, в яких проглядає неприкрита ворожість до тих, хто чомусь іще ставить «каверзні» питання, сумніваючись у величі С. Петлюри. Такі випадки кваліфікувались як прояви антидержавного мислення і дій695.

Однак є немало тих, хто все ще не «йме на віру» написаному, якими б науковими регаліями не прикрашались імена авторів. Повертаючись до поставленого вище питання про історичну оцінку діянь С. Петлюри, важко солідаризуватися з упертими упередженнями С. Литвина і таких, як він.

Достатньо звернутися до оцінки ну хоча б результатів діяльності С. Петлюри в міжнародному аспекті. Що тут були суцільні невдачі (принаймні, для 1919 р.) — не може не визнати навіть С. Литвин. Однак винними у всьому виявляються вкрай несприятлива міжнародна обстановка, брак потрібного геополітичного мислення у керівників Антанти, вороги, які оточували УНР і непримиренно ставилися до українського державного й військового лідера. В голові останнього, буцімто, роїлись дуже перспективні, гуманні, переважно миролюбні, надзвичайно привабливі для Європи задуми й плани, на які, чомусь, ніхто не пристав.

Було б краще, якби історик не вдавався до туманних абстракцій, а чесно оцінив хоча б наступні моменти.

С. Петлюра зробив чимало, щоб при реальній альтернативі замирення з РСФРР домогтися оголошення війни сусідній державі, зірвати мирні переговори, що мали непогану перспективу. Невже це було далекоглядно й пішло на користь нації, народу?

С. Петлюра доклав відомих зусиль, пішов на поступки, які важко виправдати, щоб домогтися прихильності Антанти. Однак його курсу бракувало елементарного реалізму й розрахунку. Тобто суб’єктивна неконструктивна позиція, яка перетворилася на державну політику, була від самого початку авантюрною, а в результаті — програшною.

Чим же, як не принизливим, ганебним фіаско обернулися не лише для народу, нації, української армії та, й зрештою, для самого С. Петлюри «орієнтації на Антанту»?

До речі, представники останньої «як компроміс» на переговорах вимагали відставки Директорії, С. Петлюри, кваліфікуючи останнього «бандитом». Якщо В. Винниченко й В. Чеховський знайшли за можливе виконати нахабні вимоги — диктат сильнішої сторони (якщо те допоможе нації, народу, УНР), С. Петлюра вдався до політичного крутійства, що зовсім не додало його авторитету навіть у очах партнерів по переговорах.

Мабуть, не варто забувати й про те, що А. Денікін, біле офіцерство вважали образливими для їх честі пропозиції сісти за стіл переговорів з такою одіозною особистістю, якою поставав в уяві сучасників Головний Отаман.

То що ж, окрім негативів, принесли українській державності, нації зовнішньополітичні зусилля С. Петлюри, апогеєм яких став його лютневий «кульбід»? Хоча роль суб’єктивного чинника в історії незрівнянно поступається об’єктивним детермінантам, можна ризикнути висловити гіпотетичне припущення, що усунення з політичної арени С. Петлюри обернулось би для народу України меншими бідами за ті, що спіткали його з таким «захисником».

І подібного роду міркування важко подолати при ознайомленні з ювілейними публікаціями значно «ширшого формату». Йдеться, зокрема, про книгу В. Савченка «Симон Петлюра», що з’явилася 2004 р.696 Тоді ж «Український історичний журнал» відреагував на історіографічний факт697. Не відступаючи ні від загальної оцінки монографії, ні її окремих складових (для цього просто немає належних підстав), гадається, є сенс підтвердити вище сформульовані міркування вже з допомогою аргументів кваліфікації одного з новітніх видань, автор якого намагається сказати «власне слово» в осягненні складних феноменів.

В. Савченко не бажає беззастережно приставати до будь-чиїх з наявних в історіографії поглядів і понад усе прагне заново, начебто передусім для самого себе, зрозуміти С. Петлюру як людину, зіткану з різних, суперечливих — позитивних і негативних — начал. Він відмовляється штучно героїзувати, абсолютизувати непросту історичну постать і, так само, спеціально перебільшувати її очевидні вади, помилки. Узагалі створюється враження, що автор не стільки оцінює вчинки, дії політика, скільки скрупульозно констатує всі зібрані (частково відомі раніше, частково нововиявлені) факти. Прийом не новий і неодноразово доводив свою ефективність. Особливо придатним, навіть виграшним, він видається у випадку з відтворенням біографії С. Петлюри, надто заплутаної й суперечливої. На основі об’єктивно поданої інформації читач має здебільшого сам робити висновки та оцінювати політичного діяча і його дії. Звісно, обмежитися лише хронологічним нанизуванням фактів публіцист не може. Він застосовує й певний мінімум епітетів, звертається до міркувань, які, вочевидь, видаються доречними, обґрунтованими, виваженими. І одержаний інтегральний результат, гадається, виявився цілком прийнятним.

Зі сторінок книги Симон Петлюра постає живою людиною, наділеною від природи чималими здібностями. Однак усім своїм змістом праця доводить, що відносити їх до виняткових, видатних — проблематично. Адже доля, яка винесла С. Петлюру на вершину української політики в критичних обставинах, швидше виявила дефіцит справжніх обдарувань у найнеобхідніших проявах: масштабне державницьке, стратегічне мислення, здатність передбачати й теоретично обґрунтовувати суспільну перспективу, багата ерудиція, різнобічна компетентність, військовий талант, інтуїція та воля, історична відповідальність, ініціативність, уміння обирати оптимальні організаційні й кадрові рішення, тверді моральні принципи.

Ось типовий зразок відтворення діяльності С. Петлюри, що належить до липня 1919 р.: «Детально розбираючи воєнні плани, він в той же час не втручався в оперативну їх частину, оскільки був далеким від «академічної стратегії». На штабних нарадах Петлюра частіше мовчав, слухав, лише підводив короткі резюме «з цим я погоджуюся» або «це неможливо»698. Що ж стояло за висновками, до яких приходив Головний Отаман, чим він керувався, для читача залишається неясним, незрозумілим.

Утім, більшого автор, мабуть, зробити й не міг. Адже назовні картину відтворено досить реалістично. В усякому разі, змальоване явно збігається зі спогадами значної частини тих, хто перебував у тогочасному оточенні українського лідера й пізніше прагнув об’єктивності. Більше того. За В. Савченком виходить, що й під час прийняття принципових стратегічних ухвал С. Петлюра діяв абсолютно так само. Наприклад, у грудні 1918 р. він приставав на цілком утопічні плани військових командирів (генералів колишньої російської армії та новоспечених отаманів) щодо переможної війни спочатку проти Польщі, а потім радянської Росії699 тут же, буквально через кілька днів, під впливом аргументів штабістів (до речі, аргументів часом не просто непереконливих, а й очевидно сумнівних, суб’єктивних) кардинально змінював думку, вектор орієнтації чималої держави на ймовірних союзників і визначення головних, першочергових ворогів700.

Звісно, у період громадянської війни бувають моменти, коли ситуація круто, блискавично змінюється. Однак між військово-оперативними й військово-політичними, державними рішеннями, планами існує величезна різниця. І відповідальний державний діяч мусить чинити відповідно до масштабності того історичного місця, яке йому відвела доля, усвідомлюючи високу відповідальність за кожен крок, кожне слово.

С. Петлюра ж, очевидно (а саме такий контекст виразно прочитується в книзі В. Савченка, можливо, навіть і поза його волею), не маючи військової освіти й не продемонструвавши в цій сфері якихось надособливих природних обдарувань, беззастережно солідаризувався саме з військовими фахівцями (а також тими, кого доля несподівано й не завжди виправдано пов’язала з військовою кар’єрою). І коли «цивільні» політики прагнули довести С. Петлюрі доцільність тих чи інших рішень, дій, він від них відвертався, «продовжував і надалі довіряти військовим і покладатись виключно на їхню думку»701.