Розділ «С. Петлюра і отаманщина [14]»

«Часто персональна участь с-рів правого крила в політиці Директорії і с-деків надавала назовні ніби характер коаліції двох партій, а в дійсности була політика Петлюри і с-деків, — зауважує М. Шаповал. — Після демісії кабінету Чеховського особисто я виїхав за кордон, цілком не поділяючи політики Директорії. Після виходу з неї Винниченка, з яким ми підняли другу революцію, я не вважав для себе можливим відмовлятися від програми соціяльної революції і тому не міг ставати до співпраці з Петлюрою, до якого довір’я ніколи не мав. Одначе і робити опозицію в тому хаосі не хотів, бо й так українська справа стояла зле. Перевтома так само вплинула тяжко на стан здоровля, і тому я 22 лютого виїхав через Галичину за кордон»797.

Дійсно, ті можливості, що їх міг отримати уряд Б. Мартоса, підривалися розходженнями у поглядах на перспективи революції, які мали українські есери і українські соціал-демократи.

Українські есери (центральної течії) були ближчими до «незалежних» в УСДРП, орієнтувалися на радянську робітничо-селянську владу в Україні (погоджуючись на Трудові ради як на компроміс) і справді докладали зусиль до організації Трудових рад на Волині там, де поширювалася влада Директорії.

Проте великого впливу на роботу уряду члени УПСР не мали. Перед тут вели українські соціал-демократи з їхніми ідеалами «справжнього народоправства» (тобто парламентаризму), відновлення на місцях влади міських і земських самоврядувань (а не Трудових рад, яким вони ладні були надати лише контрольні функції), здійснення «демократичної земельної реформи» (щоб не образити великих землевласників), «допомоги фабрикам і заводам» (тобто їхнім власникам). Спираючись на С. Петлюру, представники УСДРП в уряді досить швидко визначили його тяжіння вправо.

«Одначе, — застерігає П. Христюк, — не вважаючи на такий архіпоміркований, явно буржуазно-демократичний напрям політики нового правительства, українська дрібна буржуазія повела з ним рішучу боротьбу. Член Директорії П. Андрієвський просто не визнавав цього правительства, гуртуючи коло себе в Галичині бувших остапенківських міністрів і взагалі всіх незадоволених отаманів, бувших вищих урядовців і безробітних тепер буржуазних політичних діячів. Командуючий Волинською групою республиканського війська «отаман» Оскілко (бувший народній вчитель, соц. — самостійник, хлопчина літ 25), окружений старими царськими генералами, так само не визнавав правительства, заявляючи, що в Рівному, як на фронті, він сам собі господар і ніякого правительства не потрібує. «Соціалісти»-самостійники (Мацюк, Макаренко й инші) та народні республіканці (Ол. Ковалевський, Архипенко), спіраючись на Оскілка і віддавшись під його опіку, повели між військом, усним словом і через свій орган, шалену агітацію як проти правительства, так і проти С. Петлюри. Коли правительство захотіло взяти дрібнобуржуазну пресу під цензуру, Оскілко заявив, що то його штабні фронтові органи, і він не допустить ніякої цензури їх з боку правительства. Дрібна буржуазія (і ті генерали, що оточували Оскілка) заплескала в долоні, вихваляючи «геройство» отамана»798.

Так визрівав конфлікт. Основною його причиною було небажання правих українських політичних сил погодитися із закріпленням проводу соціалістичних (хоч би й поміркованих) партій, з перспективою переходу влади на місцях до трудових рад, на які вони не мали впливу.

Такою самою була й позиція уряду ЗУНР, особисто Є. Петрушевича. Оптимізму правим додавало й те, що під їхнім контролем перебувала найбільша військова група — Волинська (це, власне, була єдина опора УНР), якою командував соціаліст-самостійник Оскілко.

«Серед представників правих українських груп, що з’їхалися до Рівного, панувало незадоволення Петлюрою, — роз’яснює суть свого бачення ситуації І. Мазепа. — В противагу його заходам щодо реорганізації уряду самостійникисоціялісти провадили агітацію за передачу Петрушевичеві головування в Директорії, а отам. Оскілкові, своєму однодумцеві, що командував Північною групою, обов’язків головнокомандуючого українською армією. Як на мотиви цього указувалось на те, що, мовляв, Петлюра, як людина некомпетентна в військових справах, головним чином завинив невдачі на українському фронті. Рівненський фронт, казали вони, зберігся тільки тому, що Північною групою командував от. Оскілко, який, мовляв, не дуже прислухався до наказів головного командування, а робив так, як сам вважав за потрібне. Той факт, що з цілого українського фронту фактично залишився лише північний з групою от. Оскілка і що до Рівного переїхав цілий державний центр, надзвичайно запаморочив голову як самому Оскілкові, так і його однодумцям. Самостійники-соціялісти відверто займалися звеличуванням Оскілка, називаючи його «молодим українським орлом», на якого, мовляв, з подякою і надією дивиться ціла Україна і т. д.»799.

Коли Оскілко демонстративно почав ігнорувати накази С. Петлюри і робити публічні провокаційні заяви, Головний Отаман деякий час зволікав із рішучими діями, відмовлявся погодитись на рекомендації ближчого оточення про арешт бунтівника. Напруження кожного дня зростало800. Безпосереднім приводом для повстання став дещо запізнілий наказ С. Петлюри про звільнення Оскілка з військової посади. Це врешті-решт призвело до суттєвого послаблення правих, виривало з їхніх рук серйозну військову силу, що й прискорило виступ.

Оскілко, стягнувши перед цим до Рівного рештки війська з фронту, вчинив 29 квітня 1919 р. в спілці з самостійниками (на чолі з представниками Центрального Комітету партії О. Макаренком та Мацюком), генералом Агапієвим, полковником Гемпелем й іншими «отаманами» та «полковниками», за «моральної» співучасті інших українських правих партій (передусім народних республіканців, а потім і соціалістів-федералістів) державний переворот. Усіх міністрів і деяких політичних діячів (що належали до українських соціалістичних партій) було заарештовано. «Отаман» Оскілко оголосив себе «Головним Отаманом» війська Української Республіки і призначив при собі комісаром для справ цивільних (щось подібне до прем’єр-міністра) народного республіканця Є. Архипенка. Окремою грамотою він оголосив членів арештованого уряду зрадниками, що «продавали Україну большевикам і полякам», а також виключив зі складу Директорії С. Петлюру і А. Макаренка як спільників заарештованого уряду (С. Петлюра, А. Макаренко і Ф. Швець перебували в той момент у Здолбунові — на сусідній з Рівним залізничній станції). Про вчинений переворот В. Оскілко відразу надіслав кілька телеграм до Галичини — Є. Петрушевичу та П. Андрієвському, сповіщаючи, що все, «хвала Богові, йде успішно». В одній з цих телеграм Оскілко висловлював бажання, щоб Є. Петрушевич скоріше зайняв посаду президента єдиної України.

У грамотах, що їх оприлюднили в день перевороту Оскілко та Є. Архипенко (ці документи багато чим навіть за формою нагадували грамоти П. Скоропадського, і виникає питання, чи випадковим було здійснення перевороту саме в річницю проголошення гетьманату), вони обіцяли утворити тверду владу, лад і порядок, відновити порушені класові відносини і право приватної власності тощо.

Однак «оскілківщина» досить швидко провалилась. Війську було наказано новим «Головним Отаманом» взяти Здолбунів і «визволити з большевицького полону Петлюру з Директорією» (так говорив Оскілко козакам, побоюючись відкривати їм справжні причини перевороту, свої наміри заарештувати Петлюру з Макаренком). Довідавшись, що його обдурюють, військо повернулося до Рівного і вчинило там заворушення. Більшість вояків рівненської залоги оголосили нейтралітет (на чолі цієї частини війська стояла старшинська організація — так званий Український військовий клуб), меншість активно виступила проти оскілківців. Розкидані з аеропланів прокламації С. Петлюри, в яких він обвинувачував Оскілка в державній зраді й бажанні повернути гетьманські порядки, остаточно здеморалізували оскілківське запілля. Ґрунт з-під його ніг зник. Побачивши, що справу програно, Оскілко з купкою своїх прихильників утік до Польщі, «проотаманувавши» неповний день801.

Певні штрихи до неприємного, хоча й природного для отаманщини, епізоду додав М. Тимофіїв. Він вважає, що головним винуватцем виступу Оскілка став Штаб Дієвої Армії, який розпочав вести інтриги проти командувача найчисельнішої, найбоєздатнішої частини (30 тис. багнетів із загальної кількості 35 тис., підвладних Головному Отаману), підбурюючи проти С. Оскілка С. Петлюру, втручаючись у командну роботу. Була, зокрема, нав’язана дискусія: чи варто тримати польський фронт. Директив при цьому ніяких ані Головний Отаман, ані Штаб не давали, а коли Агапієв наказав припинити боротьбу з поляками й став перекидати вояків на антибільшовицький фронт, що було розцінено як «самовольство» й С. Петлюра видав наказ про звільнення з посад Оскілка з Агапієвим, а ті вже у відповідь заарештували членів уряду й направили військовиків до Здолбунова. В результаті й та, й інша сторона для внутрішніх потреб зняла частини з фронту, наближаючи катастрофу802. Отримуючи інформацію про виступ Оскілка, Є. Чикаленко песимістично заключав: «Очевидно, на «нашій» Україні формена анархія чи «руїна», яка була після смерті Хмельницького і яка й тепер скінчиться, напевне, як і тоді — поділом України між Польщею та Москвою»803.

«Оскілківщина» остаточно зліквідувала український фронт і призвела до цілковитої втрати українським урядом території — таким був головний наслідок квітневих подій. Уряд Б. Мартоса 17 травня 1919 р. переїхав до Галичини (по дорозі зі складу Директорії було виведено П. Андрієвського, який відмовився давати пояснення з приводу своєї участі в оскілківському заколоті).

Надзвичайно критично оцінював тодішній стан справ у керівному ядрі УНР В. Винниченко. У спеціальному параграфі «Вагонний циганський табір» він пише: «…І знов пішло «вагонне» животіння, блукання по станціях, містечках, без притулку, без ладу, без війська, без теріторії й з ворогами з усіх боків. Бували моменти, коли під владою українського отамансько-«соціалістичного» Уряду було кільки верст залізниці, занятої урядовими вагонами, в яких жило правительство, партії, урядовці й «військо». Щось подібне до циганського табору.

В цей час я на підставі оповідань «самовидців» так записав у своїх записках цей період отаманщини: «Безладдя, дезорганізація, розгубленість, деморалізація. Директорія живе в вагонах, круг яких купи нечистот, сміття, бруду. Міністри сваряться, гризуться, скаржаться, арештовують одне одного. Війська нема, тільки самі штаби та отамани на чолі з «Головним Отаманом» — «балериною». Цей смішний і шкодливий для всього нашого руху чоловік не зважа ні на що й поки є хоч ступінь теріторії та два-три чоловіки, перед якими він може граціозно позувати, він почуває себе в акції. Прочитав я в завезеній газетці одну його телеграму-«рескрипт», — і взяв мене й сміх, і огида. Тон телеграми самодержавний, набундючений, зовсім гетьманський: «моє й усіх вірних синів України серце сповнилось радостю…».

Крім хаосу, безпорадности та безсудности й безконтрольности великих і малих сатрапів нема ніякого ні політичного, ні економичного, ні взагалі ніякого організованого життя.

Та й нема де йому бути, бо вся ж Україна під совітською владою, під Директорією, тільки два-три повіти вбогої Волині, по якій соваються оті нещасні купки козаків»804.

Колишній Голова Директорії, котрий для політичних характеристик нерідко вдавався до літературних епітетів і гіпербол, цього разу був недалеким від істини.

Оскільки ж залишається чимало тих, хто вважає оцінки В. Винниченка виявом суб’єктивізму, примітивним «зведенням рахунків» заднім числом і т. ін., радимо звернутися до згаданих вище мемуарів людини, яку важко запідозрити у ворожості до С. Петлюри — М. Чеботаріва.