Розділ «Олена Апанович УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 РОКУ. МІФИ І РЕАЛЬНІСТЬ»

І все ж влада Москви в Україні захиталася. Царський уряд пішов на поступки. Він затвердив гетьманом колишнього чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного. Дорошенко, який на деякий час об'єднав розділені Польщею і Москвою частини України, залишив на Лівобережжі того ж Многогрішного своїм наказним гетьманом. Многогрішного старшина обрала в Глухові на лівобережного гетьмана. Прийняті в Глухові статті значно зменшували кількість воєвод і обмежували їх функції тільки командуванням гарнізонами. Було внесено також важливу статтю про обов'язкову участь українських делегатів у дипломатичних справах Москви.

Після Андрусова загострилася міжусобна боротьба старшини за гетьманство. Були моменти, коли в Україні існувало одночасно чотири гетьмани різної політичної орієнтації. Кожен із них тягнув за собою козаків свого полку і обов'язково запрошував до союзу орди кримського хана. Руїна досягла апогею. Розпалювалася громадянська війна в Україні.

Для кожного народу не може бути нічого страшнішого, трагічнішого, ніж громадянська війна, коли брат вбиває брата, коли руйнуються, знищуються матеріальні й духовні набутки багатьох поколінь, найбільші досягнення їх культури. Над нацією нависає загроза зникнення.

Андрусівське перемир'я спричинило посилення протурецьких і протатарських настроїв у середовищі козацької старшини, Ті, що боролися проти царизму, після 1667 р. вже не могли спиратися на Річ Посполиту. А правобережні старшини не могли розраховувати на підтримку Московської держави у боротьбі проти Польщі. Тому дехто з них звертав свої погляди до Кримського ханства і султанської Туреччини.

Петро Дорошенко після першого повідомлення про Андрусівське перемир'я відправив послів до турецького султана. У політичній програмі Дорошенка — визначного полководця, політика і дипломата — передбачалось об'єднання обох частин України в єдиній Українській незалежній державі. Широка популярність забезпечила йому підтримку серед усіх верств народу України.

Дорошенко, очоливши повстання, утримував владу над Правобережжям, намагався примусити Польщу відмовитися від свого панування там. Згодом майже вся Лівобережна Україна визнала гетьманство Дорошенка.

У 1669 р. офіційним трактатом було оформлено протекторат Туреччини над Правобережжям. Так Дорошенко сподівався вивести Україну з-під влади Польщі й Москви, під номінальним протекторатом Туреччини та при нейтралітеті Москви і Польщі відновити Українську державу. Склалося інакше.

Турецький султан на свій лад використав протекторат над Правобережною Україною. У 1672 р. трьохсоттисячне військо вторглося в Україну нібито для захисту свого васала. Турецькі й татарські війська, долаючи величезний опір, завоювали Кам'янець-Подільський та інші міста, спустошили і розорили українські землі. Після облоги Львова кримський хан розіслав татарські чамбули по всій Правобережній Україні. Україна не знала подібного татарського нападу — так багато міст і сіл було сплюндровано, стільки людей забрано у неволю. Нечисленні військові частини, що їх виставила Польща, не могли протистояти цій навалі. 18 жовтня 1672 р. польський уряд уклав у Бучачі мир з Оттоманською Портою, за яким до Туреччини відходила велика частина Правобережної України.

Дорошенко ще робив спроби об'єднати Україну хоча б під егідою московського царя, однак на заваді став лівобережний гетьман Іван Самойлович. Безчинства, грабунки, що їх чинили турецькі й татарські союзники Дорошенка, відвернули від нього народ; козаки покинули правобережного гетьмана. У вересні 1676 р. він переїхав Дніпро і склав перед козацьким військом гетьманські клейноди, які передали Самойловичу. Колишнього гетьмана на вимогу царського уряду відправили до Москви. Він був деякий час воєводою у Вятці, потім одержав у власність село Ярополче поблизу Москви, де помер і був похований. Правнучкою українського гетьмана була дружина О. Пушкіна — Наталя Гончарова.

Іван Самойлович шукав ласки московських правителів. Наприклад, сприяв призначенню на київську митрополію єпископа Святополка Четвертинського, який за наполяганням гетьмана прийняв посвячення московського патріарха. Це означало для української православної церкви втрату незалежності.

Протягом кількох віків в Україні виробилась своя система соборності: митрополита обирав помісний собор Української церкви, єпископів — єпархіальні собори. Царгородський (константинопольський) патріарх, під юрисдикцією якого перебувала сім століть в умовах автокефалії українська православна церква, тільки затверджував вибір митрополита і ставив його на митрополичу кафедру. Автокефальна церква України протягом свого незалежного існування виробила національні особливості, традиції та звичаї церковно-релігійного життя.

Під владою московського патріарха українська православна церква все це втрачала. Вона була виведена з-під влади київського митрополита, згодом підпорядкована безпосередньо Синоду. Київська єпархія перетворилась на одну із звичайних єпархій Російської православної церкви.

Однак ніякі "заслуги" перед царизмом не врятували Самойловича, і він повторив трагічну долю свого попередника Дем'яна Многогрішного, його теж охрестили "зрадником". Без усякої вини його було заарештовано, після катувань без суду разом зі старшим сином заслано в Сибір. Через два роки він помер у Тобольську. В козацьких полках на звістку про розправу з гетьманом Самойловичем відбулися виступи проти старшини, що були придушені царськими військами.

25 липня 1687 р. було обрано нового гетьмана. Ним став Іван Мазепа. На раді відбулася процедура прийняття статей, їх як завжди, підписували новий гетьман зі старшиною та козаками. У так званих "Коломацьких статтях" Москва накладала руку на економіку України, зокрема, українську торгівлю, забороняла торгувати з Кримом, втручалася й у фінансову систему. Царський уряд виплачував своїм гарнізонам на Україні жалування так званими "чеками" — грішми без золотого забезпечення. На українських торгах купці та інші торговці відмовлялися брати ці гроші. Стаття 19 вимагала від гетьмана карати на смерть тих, хто відмовлявся приймати чеки.

Повністю заборонялися міжнародні відносини України. У разі надходження в Україну листів і документів від сусідніх держав, наказувалося, не розпечатуючи, посилати їх до Москви. Стаття 19 також наголошувала:

"Народ Малороссийский всякими меры и способы с Великороссийским соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить". Для цього гетьману рекомендувалося дбати про збільшення україно-російських шлюбів.

Стаття закінчувалася формулою, що вже без усяких застережень визначала Україну частиною Московської держави. "Никто б голосов таких не испущая, что Малороссійский край — Гетманского Регименту, а отзывались бы везде единогласно — их Царского Пресвятлого Величества самодержавной державы".

За царювання Петра І знищувались залишки усталених форм управління України. Передусім це стосувалось її збройних сил, які вже його попередниками були зменшені наполовину. У 1706 р. спеціальним указом Петра І козацьке військо переходило у безпосередню компетенцію царського командування, було запроваджено контроль за витратами на утримання козацького війська, частково реквізовано його артилерію.

Петро І примушував українські козацькі полки брати участь у всіх війнах, які він проводив. В численних і далеких походах гинуло багато козаків, не так під час боїв, як від хвороб і поганого забезпечення. Так, у 1721 р. відправлено близько семи тисяч козаків на війну з Персією під Дербент, до Гилян. Повернулося на Україну лише 646 чоловік.

Особливо багато народу гинуло на примусових "канальних" і будівельних роботах, на яких умови праці були нестерпними, туди козаків зганяли тисячами. Козацький полковник Черняк так описує обстановку на Ладозі, де працювало 10 тисяч козаків. "Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжчі хвороби — найбільше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того. Однак приставлені офіцери, не зважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва… б'ють їх при роботі палицями — хоч і так вони її не тільки вдень і вночі, а навіть і в дні недільні святкові виконують — без спочину". Повернулася з Ладоги ледве третина з тих десяти тисяч, до того ж багато було покалічених. Мабуть, відтоді прийшли до нас гіркі слова про те, що "Петербург споруджений на козацьких кістках". Неможливо підрахувати, скільки полягло українських козаків у тих болотах, на яких була побудована нова столиця Російської імперії.