Розділ «Олена Апанович УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 РОКУ. МІФИ І РЕАЛЬНІСТЬ»

"Необходимо нужно, подъ каким бы то ни было иным званием, кроме подушного, расположить на тамошній народ й получать с его в казну нашу, по долгу и справедливости, да и по самым уговорным пунктам гетмана Богдана Хмельницкаго нам безспорно принадлежащіе доходы".

Катерина II домоглася, що доход царської казни з України в 1780 р. виріс до двох мільйонів карбованців — величезної, як на той час, суми.

Російська імперія остаточно перетворила Україну в об'єкт колоніального пограбування.

Історична та історико-правова література про договір

Україно-російський договір 1654 р. був предметом наукового зацікавлення багатьох істориків, юристів, фахівців державного права. Наведемо не зовсім повний список тих, хто спеціально досліджував цю проблему або висловлювався про державно-правовий характер та історичне значення договору: В. Антонович, М. Бантиш-Каменський, І. Борщак, П. Буцинський, Б. Галайчук, В. Герасимчук, М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Драгоманов, М. Дьяконов, С. Іваницький, І. Каманін, Г. Карпов, Н. Коркунов, М. Костомаров, І. Крип'якевич, Б. Крупницький, П. Куліш, Р. Лащенко, В. Липинський, М. Міхновський, В. М'якотин, Б. Нольде, О. Оглоблин, Д. Одинець, Л. Окиншевич, О. Попов, М. Петровський, М. Покровський, І. Розенфельд, В. Сергєєвич, М. Слабченко, А. Філіпов, П. Шафран, В. Щербина, А. Яковлів.

В їх працях зустрічаємо широкий спектр різноманітних оцінок і характеристик договору, його форми і змісту, а також його історичної і юридичної кваліфікації. Одні вважали договір актом неповної або повної інкорпорації України Москвою, інші вбачали в їх об'єднанні прояв персональної унії в особі московського царя. Ряд вчених автономію України в складі Московської держави називали основою такого об'єднання, а дехто федеративність вважав його результатом. Стверджувалось також, що за цим договором Україна потрапила в повну або часткову васальну залежність від Москви або ж прийняла її протекторат. Висловлювалася й думка про суперечливість ідей, закладених у договорі: з одного боку — ідея "милості сюзерена", з другого — ідея конституційного договору між двома рівними державами. Аргументувалась думка й про те, що договір був тільки звичайним "мілітарним союзом" двох самостійних незалежних держав — тобто України та Московії.

Однак таке розмаїття думок в аспекті загальноісторичної і державної оцінки договору 1654 р. чітко поділявся на дві частини. До першої належали переважно російські історики, які пішли за офіційною московською версією, що договір — це "акт злуки України з Росією під берлом московського царя" і, отже, вони дотримувалися тези, що з'єдналися дві нерівні щодо прав і державного статусу країни. Українські вчені-історики в більшості вважали, що вступили у договірні відносини дві більш-менш самостійні й незалежні держави.

Цей історіографічний розподіл, по справедливому зауваженню українського історика О. Оглоблина, відбиває через століття протилежність позицій двох сторін, які домовлялися в Москві у березні 1654 р. Обидві сторони вкладали в договір різний зміст і кожна з них сприймала договір за своїм розумінням.

Справді, можна зробити висновок, що московські державники змушені були рахуватися з історичними реаліями і вели переговори з посольством українського уряду як з репрезентантом незалежної держави. Тим більше, що саме такою визнавали Україну і на міжнародній арені. Але Московська держава вважала цей стан тимчасовим, на Україну дивилася як на свій здобуток, що вона перетворить його в майбутньому в свою складову частину, в свою провінцію.

Московська держава, яка ніколи не знала демократизму і громадянських свобод, для виправдання та ідеологічного обгрунтування своєї завойовницької політики, захоплення чужих земель та підкорення інших народів, зокрема й експансіоністської політики щодо України. хоч та добровільно об'єдналася з Москвою, створила і розвинула міф про винятковість, особливість історичного шляху Росії, про її месіанську роль у світовій історії.

Цей міф, який суперечить дійсній історії Росії і загалом закономірності й реаліям об'єктивно-історичного процесу, виник на початку XVI віку і протягом століть трансформувався, міняв назви, однак концепція месіанської ролі Росії як виправдання її панування над народами завжди залишалася.

У кінці XV — на початку XVI століття в Москві поширювалися оповідання (про Вавілонську державу, "Сказание о князьях Владимирских"), в яких робилися спроби історично обгрунтувати родовід московських царів, що нібито почався від володарів Вавілону, однієї з наймогутніших держав стародавнього світу, а потім і від римського імператора Августа — брата Юлія Цезаря.

На основі цих штучно створених оповідань була вироблена державна ідея, що нібито московський цар є єдиним спадкоємцем найвищої влади в Київській Русі, отже, і всіх її земель.

Насправді історичні процеси розвивалися зовсім не так, як малюються цими московськими міфами. Велика імперія раннього середньовіччя — Київська Русь — оформилась у середині IX ст. її основою було Середнє Подніпров'я з Києвом, який став столицею держави. Заснували цю державу ті, хто здавна жили на цих землях, в VI–VIII століттях, — це поляно-антська народність, що була генетичним ядром української нації і яку називали "Русь".

Отже, український народ першим створив свою державу, яка поширюючись на північ, об'єднала слов'янські народи Східної Європи. Київська Русь мала багатоетнічний склад, тому виявляється дуже штучною конструкція — "давньоруська народність", під яку підвели все неоднорідне населення української держави — Київської Русі.

В XI столітті від Київської Русі відокремився білоруський народ, який створив білоруську державу з столицею в Полоцьку, де схрещувалися східнослов'янські елементи з балтійськими племенами.

В другій половині XII ст. складається Московська держава на основі Суздальських і Ростовських земель, які входили раніше до складу Чернігівського і Переяславського князівства Київської Русі.

Спочатку на Північнім Сході, в Заліссі, Юрій Долгорукий заснував нове князівство ще в рамках Київської Русі і все життя боровся за київський престол. Син Юрія Долгорукого — Андрій Боголюбський оголосив свої володіння незалежним Великим Володимиро-Суздальським князівством. Він зробив похід на Київ, страшенно зруйнував і пограбував його, намагаючись повністю знищити столицю Київської Русі. Але Київ досить швидко відродився.

Володимиро-Суздальське князівство розширяло свою територію за рахунок племен Чуді, Мері та інших племен — предків естонського, угорського і фінського народів.

Москва — невелике поселення, загублене серед лісів і боліт, про яке вперше згадується в літописі в 1147 р., багатіє і піднімається, передусім у час Івана Калити за рахунок збирання данини для орди і придушення повстань проти неї. Москва перемагає в боротьбі з Твер'ю за право "збирання" земель і до середини XV ст. вона значно зміцнює свої політичні й військові позиції, особливо після звільнення від татарської залежності у 1480 р.