Розділ «Олена Апанович УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 РОКУ. МІФИ І РЕАЛЬНІСТЬ»

Ці події відбувалися на тлі жорстокої старшинської міжусобної боротьби за гетьманство. Претендентами виступали ніжинський полковник Іван Золотаренко і переяславський полковник Яким Сомко. Кожен з них був пов'язаний родинними узами з Юрієм Хмельницьким. Сестра Сомка була першою дружиною Богдана Хмельницького, матір'ю Юрія, сестра Золотаренка — останньою дружиною гетьмана.

Юрій Хмельницький призначив свого дядька наказним гетьманом. І Сомко, і Золотаренко вели між собою запеклу боротьбу, у своїх домаганнях шукали підмоги в Москві, писали один на одного доноси, звинувачували в зраді. Москва, як завжди, давала аванси обом, хоч прагнула перетягнути на свій бік Юрія Хмельницького, щоб таким чином утвердитися на Правобережжі.

Сомко не влаштовував царський уряд, бо належав до тих козацьких полковників, які були вірними Москві, але висловлювалися проти запровадження воєвод на Україні і виступали за збереження і навіть розширення її політичної автономії, хоч і в союзі з Росією. Сомко обурювався діями воєвод, скаржився на їх втручання у внутрішнє життя козацтва, порушення його самоврядування, присвоєння воєводами його прибутків.

У цей час на Правобережжі Юрій Хмельницький уклав угоду з кримським ханом про допомогу у військових діях. Але, як і раніше, так і тепер, ханські орди більше грабували, спустошували українські землі, палили села, забирали людей в неволю. Тому Юрій Хмельницький, організовуючи у 1661 р. напад і облогу, Переяслава, поставив умову, щоб орди поверталися додому в Крим лівим берегом. Це вже була моральна деградація — рятувати одну частину України від татарських спустошень за рахунок іншої.

А на Лівобережній Україні міжусобна боротьба ускладнювалася. Непримиренні нещодавно вороги Яким Сомко і Василь Золотаренко об'єдналися. З'явився третій претендент на гетьманську булаву — Іван Брюховецький. Колишній управитель маєтків Богдана Хмельницького потрапив на Запорозьку Січ, і там демагогією, популізмом, використовуючи протиріччя між старшиною, "значних козаків" з "черню войськовою", прибрав незвичайне звання "кошового гетьмана". Про таких, як Брюховецький, літописець Самійло Величко писав: "Для срібла і злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця не пощадив би; то як би мав жаловати матки — погибающої України?" У своєму прислужництві Москві Брюховецький доходив до крайнощів: сам просив, щоб прислали воєвод в Україну, добивався звання воєводи, вже будучи гетьманом та ін. І саме його від імені царя підтримав і визнав гетьманом Лівобережної України боярин Великогаген на так званій Чорній раді 1663 р. під Ніжином, яка проходила під контролем численного московського війська. Сомка і Золотаренка було засуджено і страчено без усякої вини.

На Правобережжі ж у цей час (1663 р.) замість Юрія Хмельницького, який постригся в ченці, обрали під егідою короля свого гетьмана — Павла Тетерю-Моржковського, православного шляхтича з Волині, освіченого, правника за фахом. Приєднавшись до козацько-селянського повстання у 1648 р., виконував важливі дипломатичні доручення Богдана Хмельницького. Ставши правобережним гетьманом, виявив ненаситне користолюбство і жорстокість.

Отже, Україна розпалась фактично на дві половини, кожна мала свого гетьмана, які боролись між собою. Зростали анархія, безладдя, руйнація, деморалізація і зневіра.

У кінці 1663 р. Ян-Казимір з коронними і найманими військами, з козацькими полками і ханськими ордами пішов у похід на Лівобережжя. Це була остання спроба Польщі повернути під своє панування цю частину України. Польща не досягла своєї мети. Однак в результаті цієї агресії пролилось багато крові в українській землі, були спалені села і містечка. Колись квітуча місцевість лежала спустошена і зруйнована. Стефан Чарнецький, який зазнав колись великих поразок від козацтва, кривавим терором намагався приборкати народний рух, що розгорнувся проти окупантів. Татарам він дозволив забирати в неволю українське населення "скільки вони схочуть".

Поляків вигнали з Лівобережжя. Але по обидва боки Дніпра Україна була сплюндрована. Починався період історії, який народ назвав "Руїною".

Саме в цей час вийшов на історичну арену Петро Дорошенко, правобережний гетьман, якого обрали козаки після зречення від гетьманства Тетері. Дорошенко прагнув подолати хаос і анархію, об'єднати дві розірвані частини України, відновити самостійну українську державу, домогтися її незалежності від Москви і Польщі.

Але у 1667 р. Москва завдала Україні страшного і підступного удару, наслідки якого український народ відчував не одне століття.

Зламання договору царським урядом. Знищення Української державності Російською імперією

13 січня 1667 р. в селі Андрусові, поблизу Смоленська, було на 13 років укладено перемир'я між Московською державою і Польщею. За Андрусівським перемир'ям Лівобережжя України залишалось за Москвою, Правобережжя знову переходило під владу Польщі, крім Києва, який мав відійти до Москви тільки на два роки. Запорозька Січ потрапила під владу обох держав.

Отже, внаслідок змови обох воюючих країн відбувся поділ України, тобто офіційно, юридичне оформлений міжнародним трактатом поділ української території на три частини.

Андрусівська угода мала катастрофічні наслідки для України. Вона перекреслювала українсько-російський договір 1654 р., найважливішою і першорядною умовою якого був захист українського народу від ворогів, а також зобов'язання Москви ніколи не віддавати Україну польському королю. Тому передання половини України Польщі, у боротьбі проти панування якої у кількавіковій боротьбі український народ пролив багато крові, було справжнім злочином, підступною, чорною зрадою Москви.

Представників України не допустили до участі в переговорах, їх не визнавали юридичною стороною. В Андрусівському трактаті формулювалося, що у володінні Росії залишаються "відвойовані у Речі Посполитої" міста і землі. Навіть не згадувалося, що це територія України, яка за міждержавним договором тільки 13 років тому добровільно приєдналася до Російської держави. Формула трактату "завойовані землі" давала право Москві встановлювати на них свої порядки і закони. Таким чином царський уряд за допомогою міжнародного трактату спробував здійснити інкорпорацію України і свідомо ламав договір 1654 р., за яким він зобов'язувався зберігати "права і вольності" Української держави. Україну позбавляли статусу суб'єкта міжнародного права. Українсько-російські відносини тепер мусили визначатися Андрусівською угодою між Річчю Посполитою і Московскою державою.

Царський уряд, віддавши Правобережжя, намагався зміцнити свою владу на Лівобережній Україні. Взагалі Андрусівська угода фіксувала зміни у розстановці політичних сил Східної Європи в другій половині 60-х років. Відтіснивши на другий план Польщу, лідером ставала Московська держава.

Третій пункт Андрусівського трактату, за яким Запорозька Січ потрапляла під спільну зверхність Польщі й Москви — двох ворожих держав — узагалі був історичним нонсенсом, що спричинив ряд гострих колізій і ставив запорозьке козацтво у надзвичайно важке становище. Січ примушували служити Речі Посполитій, що постійно вела наступ на Запорожжя, перешкоджала походам козаків проти турецько-татарських нападників, прагнула знищити запорожців.

Андрусівська угода викликала гнів серед усіх верств українського народу. На Лівобережжі серед старшини виникла справжня паніка. Навіть найбільші прихильники Москви були обурені й вражені її політикою щодо України. Вибухнуло повстання, що охопило Правобережну і Лівобережну України. Його очолили правобережний гетьман Петро Дорошенко, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, змушений був приєднатися навіть лівобережний гетьман Іван Брюховецький. Український народ виступив і проти панування Польщі, і проти Московської держави.

Розгортався народний рух проти царських воєвод. На Слобожанщині повстання 1668 р. очолив Іван Сірко, який на той час був харківським полковником, його підтримали міста Цареборисів, Маячки, Зміїв, Валки, Мерефа, Харків. До українських слобідських козаків приєднувалися ратні люди з деяких царських гарнізонів, які зазнавали утисків від своїх воєвод. Однак харківський воєвода, маючи численний гарнізон і оснащений великою арматою, завдав повстанцям під Охтиркою тяжкої поразки.