Розділ «Олена Апанович УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 РОКУ. МІФИ І РЕАЛЬНІСТЬ»

Здесь рабство тощее влачится по браздам

Неумолимого владельца

Лише у 1861 р. в Російській імперії кріпацтво було законодавче скасоване.

Уже в кінці 40-х — на початку 50-х років XVII ст. в Україні склався новий державний лад, основу якого було закладено у Запорозькій Січі. У першій половині XVI ст. козацтво створило політичну організацію — християнську демократичну республіку Запорозьку Січ, яка в умовах іноземної окупації українських земель виконувала функцію носія державності. Владу Запорозької Січі визнавали не тільки на Запорожжі, а й на волості — козацтво, покозачене селянство, міщанство. Під час повстань і національно-визвольних війн українського народу, який боровся за звільнення від іноземної окупації і повернення під свою юрисдикцію власної території, владу Запорозької Січі визнавали на всіх українських землях, де було повалено панування Польщі. Богдан Хмельницький, створюючи Українську Гетьманську державу, певною мірою продовжив, розширив і розвинув, підняв на вищий щабель політичну систему Запорозької Січі.

Республіканський устрій, що сформувався на Україні, мав виборність усіх ланок уряду, власну військову організацію, фінансову систему, службу міжнародних зносин. Військова організація — поділ на полки і сотні — узгоджувалася з аналогічним поділом території України. Полки і сотні були не тільки військовими структурами збройних сил України, вони набули значення адміністративно-територіальних одиниць, своєрідних округів, областей. Полковники і сотники з полковою і сотенною старшиною (обозні, судді, осавули, писарі, отамани) здійснювали військову, політичну, судову, адміністративну владу над населенням полків і сотень.

Гетьман Богдан Хмельницький був головою Української держави і уряду, головнокомандуючим збройних сил козацького (Запорозького) війська. Але його повноваження були ще ширшими. Він, по суті, був необмеженим володарем краю. Однак його влада контролювалася військовою радою. Гетьману підлягали полковники, все населення України. При гетьмані існувала рада генеральної старшини — (генеральний обозний, суддя, писар, осавул, бунчужний), що виконувала функції Кабінету міністрів. Гетьман також скликав старшинську раду — генеральну старшину і полковників. Загальновійськова рада козацтва розглядала і вирішувала найважливіші внутрішні й зовнішні справи, на ній обирали гетьмана.

Найвидатніший український історик, а, може, й усього слов'янства, Михайло Грушевський у своїй "Ілюстрованій історії України", характеризуючи автономний український устрій, що викристалізувався в ході визвольної боротьби, робить висновок, що він відповідає потребам "автономної, загальної, всенародної (всесословної) організації", хоч і "не був продуманий до кінця", мав певні політичні вади. Далі М. Грушевський пише: "Українське громадянство виявило великий хист організаційний. Воно жило незвичайно скоро і швидко поступало в своїм політичнім усвідомленню. Як би воно було полишено само собі й могло спокійно попрацювати над своїм суспільним і політичним устроєм, над своєю конституцією, — певно, зуміло б зробити новий устрій трівким і певним, потрапило б вигладити ріжні суперечності й приладити до нових потреб державного життя старі відносини й порядки. Та, власне, от сього воно не мало змоги спокійно і свобідно попрацювати над виробленнєм і утрівавленнєм нового ладу. Весь час Україна жила на воєнній нозі, з усіх боків сторожили її інші держави, які жадно хапалися за всякий слід внутрішнього роздвоєння чи замішання на Україні, щоб забити клин в кожну щілину та ним розбити і ослабити українське житє".

Український мислитель, вчений-енциклопедист Михайло Драгоманов у своїй історичній праці з промовистою назвою "Пропащий час, українці під Московським царством" (1876 р.), характеризуючи договір 1654 р., відзначав, що в ньому українською стороною були закладені основні принципи політичного устрою Української держави. Вчений високо оцінює ці принципи і порівнює з передовими європейськими державами! "А були в Переяславських статтях і добрі зерна іменно такого устрою громадського, до котрого також прямують скрізь освічені люди. Тут мовлялось, щоб чужі люди у діла крайові не вступали, і щоб судили свої люди, товариші, хоть козаків, шляхтичів та міщан, коли не усіх. Так була на частину огорожена воля краю і народу од сваволі царської".

Далі Драгоманов порівнює Україну з Московською державою: "Однако, як порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ'ям, яке було у государстві Московськім, то усетаки не можна сказати, що устрій козаччини був більше подібен до устрою теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних, ніж Московське царство і теперішня Російська імперія".

Справедливо визначає М. Драгоманов, що безправ'я було визначальним для Московської держави. Дійсно, ним були просякнуті всі сфери життя — політична, соціальна, громадська, культурна. Під абсолютистською, самодержавною владою царя кожна людина, весь народ були безправними. Цар стояв над законом, його піддані вважалися холопами, рабами. Як уже говорилося, навіть бояри, що належали до верхівки суспільства, у зверненні до царя мусили писати "холоп твій". Панувала гнітюча духовна атмосфера, що разом з феодально-кріпосницьким гнобленням гальмувала розвиток культури. Московія у цьому відношенні в той час була країною дуже відсталою, її культура перебувала у жалюгідному стані. Грамотність знаходилась на низькому рівні. Навіть російське боярство у переважній більшості було неписьменним або малописьменним.

На Україні картина була зовсім іншою. Освіта тут була здобутком широких демократичних верств населення — як чоловіків, так і жінок. Арабський мандрівник — архідиякон Павло Аленський, в середині XVII ст. двічі побувавши на Україні, записав: "По всій землі українській ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі жінки, за винятком небагатьох, навіть більшість їх, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи. В землі козаків дітей більше, ніж трави, але всі діти вміють читати, навіть сироти". Більшість козацьких старшин мали прекрасну освіту, вчились у Києво-Могилянській колегії, яка в кінці XVII ст. стала Академією і до середини XVIII ст., до відкриття Московського університету, була єдиним вищим учбовим закладом для України, Росії і Білорусії; багато хто із українських козацьких старшин закінчив європейські університети.

Московський уряд з 40-х років XVII ст. запрошував українських вчених і митців, доручав їм важливі справи в галузі культури. У 1649 р. на запрошення царського уряду до Москви прибула група українських вчених з Києва, серед них Єпіфаній Славинецький, який вчився і викладав у Києво-Могилянській академії, відвідував європейські країни, був автором 150 оригінальних і перекладних творів з богослов'я, географії, історії, педагогіки, медицини, мовознавства. Цей український гуманіст і просвітитель доклав чимало зусиль для того, щоб ознайомити московське суспільство з досягненнями тодішньої науки, прищепити гуманне ставлення до людини, написав "Трактат про милосердя". У Чудновім монастирі Славинецький заснував першу в Москві греко-латинську школу, став її ректором, написав для неї педагогічний посібник "Гражданство обычаев детских".

Українські вчені, які прибували в Москву протягом другої половини XVII ст., працювали в різних галузях науки, навчали дітей, писали і перекладали твори, були перекладачами в Посольському приказі, редакторами ("справщиками") на Печатному дворі, проповідниками. Між іншим, це Славинецький завів звичай слухати проповіді при царському дворі та в церквах — "речі вітальні і панегіричні, більше світського характеру, ніж церковного". Українці, що працювали в Росії в переважній більшості знали кілька мов, їх включали до складу царських посольств в інші країни.

Різнобічна просвітницька і наукова діяльність київських вчених викликала у молоді Московської держави великий інтерес і бажання вчитися саме в Києво-Могилянській академії. Уже з 40-х років за свідченням Є. Славинецького, численні "московитяни студіюють в Київському монастирі передусім філософію, богослов'я, різні грецькі й латинські писемності". Повернувшись в Московію, випускники працювали вчителями, перекладачами, редакторами та ін.

На початку XVIII ст. Петро І, який намагався підняти Московію до європейського рівня, теж залучав багато українських діячів культури, іноді примусово їх переселяв. У 1701 р. Петро І доручив вихованцю і професору Києво-Могилянської академії Стефану Яворському реорганізувати на її зразок Московську слов'яно-греко-латинську академію, що за 15 років свого існування зовсім занепала. Яворський став першим протектором Московської академії, писав для неї підручники, книги, брав участь в роботі друкарні. Водночас він був призначений митрополитом Рязанським і Муромським, а також намісником патріаршого престолу. Російський вчений І. Посошков писав Яворському, як важливо для Росії просвітництво: "Великая нужда надлежит еще б Россию учением просветить".

Для Слов'яно-греко-латинської академії з 1701 р. по 1762 р. було запрошено або виїхало за наказом Синоду із Києво-Могилянської академії 95 викладачів і студентів (піїтів, філософів і граматиків). При підтримці українських студентів прагнули заохотити російську молодь до навчання. Наприклад, в указі Синоду від 2-го листопада 1721 р. писалося: "В славяно-латинских де московских школах мало учителей, а ко учению философии весьма никого нет, а слышно де, что в Киеве обретаются ко учению философии, риторики и пиитики способные мужи".

Українці — вихованці Києво-Могилянської академії, які займали різні церковні посади в Росії, протягом XVIII ст. заснували школи і семінарії в Архангельську, Астрахані, Бєлгороді, Вологді, Володимирі на Клязьмі, Вятці, Іркутську (де згодом були відкриті китайський і монгольський класи), Казані, Коломні, Костромі, Новгороді, Пскові, Рязані, Ростові Великому, Севську, Смоленську, Суздалі, Твері, Тобольську, Устюжську, Холмогорах. Ці українці — засновники шкіл і семінарій часто заповідали свої бібліотеки, що їх збирали протягом усього життя, навчальним закладам Росії, де вони працювали. Видатний український вчений і просвітитель, професор і ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, що мав великий вплив на розвиток освіти в Росії, заснував у Петербурзі школу для сиріт і бідних дітей усіх станів, влаштувавши її у власному будинку і утримуючи на свій кошт. За широтою програми і організацією навчання вона вважалася на той час кращою в Росії.

Довгий час Україна взагалі була основним "постачальником" інтелігенції в Росію. Не тільки освіту й науку, а й літературу, образотворче мистецтво, музику, театр у XVIII ст. репрезентували там вихідці з України. Українцями були видатні композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель, художники Леонїій Тарасевич, Антон Лосенко, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський, скульптор Іван Мартос, письменник Василь Капніст та багато інших.

Наступ Москви на державність України, на українську автономну урядову систему, економічно-соціальний лад, церковну незалежність, взагалі на спосіб українського життя почав розгортатися передусім у двох напрямках: поступового обмеження влади гетьмана і настирливого впровадження царських воєвод в українські міста.

Для царського уряду інститут воєвод був найважливішим механізмом для поступової окупації України, перетворення її в провінцію Московської держави. Воєводи з досить численними залогами розміщувалися в українських містах, будували фортеці, насамперед для своєї безпеки, утворюючи своєрідні військові бази. Вони тримали в своїх руках головні комунікації, намагались встановити контроль над усіма сферами життя України і кожної її окремої місцевості, а також здобути право збирати податки в Україні і привласнювати їх. Київський воєвода, тільки-но прибувши до міста, швидко спорудив нову фортецю і взагалі поводив себе як повновладний господар, не зважав на гетьмана, намагався ігнорувати його розпорядження.