Розділ «Олена Апанович УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 РОКУ. МІФИ І РЕАЛЬНІСТЬ»

Примусові "канальні" та будівельні роботи надзвичайно знесилювали козацьке господарство, підривали його — козаки мусили йти зі своїми кіньми і фуражем, харчами, одягом, зброєю, вони не могли займатися власним господарством роками, в результаті чого воно занепадало, а козацтво бідніло.

Петро І наніс сильний удар по економіці України, фактично скасувавши вільну торгівлю. Указами царського уряду було заборонено вивозити з України будь-куди, крім Росії, селітру — сировину для виготовлення пороху. З Донеччини вугілля можна було брати лише на російські заводи. В інтересах російських купців і заводчиків було заборонено ввозити в Україну з-за кордону ряд промислових виробів. Предмети торгівлі Україна могла реалізовувати лише через віддалені та невигідні для українського купецтва порти. "Вікно в Європу" Петра І обернулося для України бідою. Вона не мала права користуватися давніми, традиційними для себе торговими шляхами, мусила везти свої товари через усю країну в Архангельськ.

Петро І провадив колоніальну політику і стосовно культури України. Він заборонив українську мову, українське книгодрукування. В офіційних установах російська мова почала витісняти українську. Навіть "Святе письмо" в Україні мусили передруковувати не із старих українських книжок, а з російських.

За царювання Петра І Україна зробила останню спробу здобути волю і відновити державну самостійність. Цей період пов'язаний з ім'ям лівобережного гетьмана Івана Мазепи. Він народився на Білоцерківщині в родині українського шляхтича. Вступив до козацького війська 1664 р. Служив генеральним писарем у правобережного гетьмана Петра Дорошенка, їдучи у складі посольства Дорошенка до Криму потрапив до лівобережного гетьмана Івана Самойловича, який призначив Івана Мазепу генеральним осавулом. У 1687 р. при підтримці князя Василя Голіцина, командуючого царськими і козацькими військами у поході до Криму, козаки і старшина обирають Івана Мазепу гетьманом.

Іван Мазепа вчився у Києво-Могилянській колегії і Падуанському університеті, був обдарованою, високоосіченою людиною, відвідав кілька західноєвропейських країн, знав вісім мов, взагалі мав державний розум, вважався найвправнішим дипломатом Європи. Мазепа дбав про розвиток духовного і культурного життя України, сам писав вірші, опікувався письменством, наукою, мистецтвом і церквою, багато коштів, до речі, і особистих, витрачав на будівництво і реставрацію храмів, поставив новий будинок Києво-Могилянської колегії, завдяки його старанням вона одержала статус академії.

За двадцятирічне гетьманування доклав багато зусиль, щоб вивести Україну з "руїни", припинити політичне безладдя, підняв престиж українського гетьмана, наповнив його реальною владою.

Патріот України, Іван Мазепа в абсолютній таємниці, удаючи лояльне ставлення до царя, плекав ідею визволення України від московського іга і створення незалежної самостійної української держави. Він з болем спостерігав, як Петро І нищив залишки української державності. Цар намірявся замінити козацтво рекрутчиною, а саму Україну перетворити. в князівство, навіть мав плани поставити над нею англійського герцога.

Скориставшись шведсько-московською війною, Іван Мазепа, якого підтримали генеральні старшини і більшість козацьких полковників, вступив у союз із Швецією, уклав із шведським королем угоду, за якою "Україна з обох сторін Дніпра з Військом Запорозьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільна від усякого чужого володіння". Гарантувалося також абсолютне невтручання у внутрішні справи України, недоторканість її кордонів. "Цілість границь її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без усякого ущербку".

Розгром шведських військ під Полтавою 1709 р. перекреслив намагання Івана Мазепи звільнити Україну. Він змушений був втікати від гніву Петра І за Дунай в турецькі володіння, де невдовзі й помер.

Проводячи політику старшинського самоврядування, гетьманської влади, Петро І призначив у 1709 р. резидента (в наступному році — двох) для контролю за діяльністю гетьманського уряду. Царський резидент контролював економічну, фінансову, військову, зовнішньо-політичну діяльність гетьманського уряду. А в травні 1722 р., ще за життя гетьмана Івана Скоропадського, царським маніфестом було створено Малоросійську колегію — як центральний орган державного управління у справах Лівобережної України. Малоросійська колегія містилася у Глухові, складалася з президента колегії (бригадира Вельямінова), шести офіцерів — командирів розташованих на Лівобережній Україні царських полків та прокурора. Усіх призначав цар. У цивільних справах Малоросійська колегія підлягала Сенату в Петербурзі, у військових — головнокомандуючому російськими військами в Україні.

Якою наругою, яким лицемірством було те, що Петро І, який відверто і брутально нищив усі вольності, права і привілеї України, обіцяв у грамотах "нашим, царского величества, словом… нерушимо, свято содержать", і при цьому посилався на договір 1654 р. Навіть посадивши на шию українського народу Малоросійську колегію, що була по суті окупаційною владою в Україні, цар заявляв гетьманові, що цій колегії "велено все чинить по трактату, учиненному с Хмельницким".

Після смерті Скоропадського, у 1722 р., Петро І заборонив вибори нового гетьмана. Ще Скоропадський призначив наказним гетьманом Павла Полуботка. Спроба козацької старшини домогтися відновлення гетьманства і ліквідації Малоросійської колегії була придушена Петром з небувалою жорстокістю — взагалі вритаман-ною його правлінню. Про це розповідається у Чернігівському літописові від 1723 р.

"Канцелярист Іван Романович подав челобитную от усього війська малоросійського, за підписом рук усієї полкової та сотенної старшини і товариства бунчукового і значкового до рук самій імператорської величності, з церкви святої Троїци по службі Божій йдучому, ноября 10 числа. Так зараз в кофейний дом увійшовши і вичитавши, і вишедши з того дому, того ж моменту, ізволив приказать своїми устами генералу майору і гвардії Преображенського полку майору Андрію Івановичу Ушакову, з великим гнівом і яростію, взяти під караул полковника Павла Полуботка, судію єнерального Івана Черниша, Семена Савича, писаря єнерального, там же при кофейному домі стоявших, і всіх, хто за ними асистовав. Від котрих і від усіх, відв'язавши своїми руками шаблі, тот же єнерал Ушаков повелів усіх попровадити у замок мурований пітербургській, де, з первого часу, порізно були всі за караулом посажені. Потім по чотири чоловіки злучені, а далі, знову неділь з кілька, поодинці розведені. А взято тоді при головній старшині під караул у замок полковників показних трьох: 1) гадяцького полкового судію Григорія Грабянку, 2) переяславського есаула полкового Івана Кирпича, 3) стародубського Петра Корецького да бунчукового товариша Дмитрія Володківського, канцеляриста Військової єнеральної канцелярії Миколу Ханенка, Іосифа Гаврилова, Насиля Биковського, стародубського значкового Стефана Носовича, чернігівського значкового Івана Римшу. А слуг усіх, на господі де стояли, під караул побрано й усі пожитки, у кого що било, сукні й гроші, одібрано… Того ж часу взято з України полковника миргородського Апостола в Москву і Санкт-Петербурх, есаула єнерального й бунчукового з Глухова, а деяких полків побрано в Глухів старшину полковую и держано под караулом".

Під 1724 р. в чернігівському літопису повідомляється про смерть Павла Полуботка "18 грудня на замку Пітербургськом, під караулом і поховання його при церкви Самсона Страннопріємца".

Після смерті Петра І в 1725 р. арештованих старшин звільнили з ув'язнення. Вони повернулися на Україну, і серед них — майбутній гетьман Данило Апостол. Малоросійська колегія була ліквідована, у 1727 р. відновлено гетьманство. Царський уряд пішов на це, щоб мати підтримку з боку козацької старшини у зв'язку із загостренням російсько-турецьких відносин.

Обраний гетьманом Данило Апостол був видатним діячем, талановитим військовим керівником. Влада Данила Апостола була обмеженою, контролювалась царськими радниками на чолі з резидентом, які стежили за всіма сторонами діяльності гетьманського уряду.

Нищення автономії України та її пограбування ще більше посилилося за царювання Анни Іоанівни, коли при її дворі осіла зграя авантюристів, німців за походженням — Мініха, Бірона, Остермана та ін. По смерті Данила Апостола (1734) вибори гетьмана були заборонені, а керівництво Україною передано Правлінню Гетьманського уряду, до складу якого увійшли російські чиновники, призначені царським урядом, та задля годиться, — українська старшина. Очолював правління царський резидент — генерал, князь І. Шаховський, який був фактичним правителем України. Йому підлягали два російські чиновники та генеральний обозний Яків Лизогуб з двома представниками української старшини. Створення Правління гетьманського уряду було наступним після заснування Малоросійської колегії кроком у нищенні автономії України, проявом політики національного гноблення, яку ще більше посилив російський царизм у другій чверті XVIII ст. Правління гетьманського уряду проіснувало до 1750 р., коли знову було тимчасово відновлено гетьманство. Імператриця Єлизавета Петрівна прихильно ставилася до України. Резиденцією для обраного гетьмана Кирила Розумовського визначався Батурин. Єлизавета Петрівна наказала відновити колишню гетьманську столицю, яку в 1709 р. Меншиков за наказом Петра І зруйнував, а все населення, у тому числі жінок і дітей, знищив.

У 1764 р. Катерина II остаточно скасувала гетьманство, на Україні знову була запроваджена Малоросійська колегія.

Скасувавши гетьманську державу, розтоптавши договір 1654 р., Катерина II при цьому згадує "уговорні пункти Богдана Хмельницького". Мабуть, російські царі, свідомо творячи беззаконня, ламаючи договір, хотіли зберегти хоча б декор законності, яким прикривали фальш і обман.

В інструкції О. Румянцеву при його призначенні генерал-губернатором України в 1764 р. Катерина II говорить про природні багатства України, обширність її території і многолюдність, надзвичайну родючість земель і благодатний клімат, про інші переваги над багатьма місцевостями Імперії. Цариця робить висновок, що на Україну, крім подушного збору, слід накласти ще якісь інші податки "под какими-небудь другими титулами". Вона закінчує інструкцію таким "повелением":