РОЗДІЛ VІ

Симпатії чи антипатії до людей не передаються у спадок. Вони народжуються в процесі суспільних відносин. Поки єврей — такий самий громадянин або член колективу, як і всі інші, він не може поскаржитись на упереджене чи тим більш вороже до нього ставлення. Досить йому зробити спробу поживитися за чужий рахунок, тобто сісти на свого улюбленого коника вигоди і шахрайства, як йому з цілком зрозумілих причин відмовляють у довір’ї, повазі, що, зрештою, переростає у більш або менш приховану неприязнь і ворожнечу. Інакше й бути не може. Дух шахрайства і ошуканства особливо нестерпний українцям. Коли сім’я сідає до столу і хтось із дітей вигрібає собі незаслужено кращий шматок, батько, щоб підтримати порядок і справедливість, б’є вискочку ложкою по лобі. Кому спаде в голову назвати дії батька дискримінацією власної дитини!

Своє ставлення до проявів шахрайства безсмертний Кола Брюньон висловив ще виразніше: “Когда я вижу, что жулик жулит, я первым делом бью его обухом по голове; затем спрашиваю его, как его звать; и если это оказывается прокурор или папа, ладно, пусть так и будет!”

Наш еврей-авантюрист, коли йому часом дістанеться “ложкою по лобі”, галасує на весь світ: “Антисеміти! Кривдять невинних євреїв”. Лицемір кричить, витирає фальшиво сльози, а крадькома поглядає, чи багато зібралося роззяв, які повірили його прикиданням. Хоч і не дали вкрасти, зате вчинив скандал: все-таки “репутація” чиста… Оця манера завжди мати два лиця, коли одне з них, чесне, до євреїв повернуте, а друге, фальшиве, вічно повернуте до тебе, може викликати і справді викликає почуття огиди, зневаги.

Переконливим і незаперечним, як дехто гадає, доказом існування в СРСР “державного антисемітизму” є деякі неписані, але практично існуючі для євреїв обмеження при вступі до вищої школи. Про них офіційно уникають говорити, хоч треба не тільки визнати, а й пояснити, в чім річ. В умовах, коли країна в силу ряду поважних причин не може дати вищої освіти всім бажаючим, регулюючий добір абітурієнтів виправданий і необхідний. Інакше у вищій школі, як біля прилавка з дефіцитним крамом, опинився б той, у кого кулаки міцніші, тобто вирішальне значення мали б не знання, а спритність, зв’язки і т. п. Обмеження, на які так нарікають, вигадала не влада, а саме життя, їх ідея виникла знизу, від самих працівників вищої школи як захисна реакція на обридлу всім єврейську влізливість, на їхнє намагання будь-що і за всяку ціну, правдами і неправдами пробратися у вищу школу. А між тим інтереси справи та й принципи рівності вимагають забезпечення пропорційного соціального і національного представництва у вузах. Для держави, крім того, не байдуже, поїде молодий спеціаліст за призначенням чи буде чіплятися, як багато євреїв, за будь-яку працю, аби тільки залишитися в місті.

Є й інший аспект справи. Якби не ця практика розумного регулювання, то сільські діти, наприклад, тобто діти половини населення країни, ніколи не змогли б пробитися через густі ряди єврейських “вундеркіндів”, які, живучи в містах, знають краще дорогу в вузи. Те, що й селу потрібні освічені кадри, крикунів не обходить. Людей, які споконвіку звикли жити своїми егоїстичними, споживацькими інтересами, цікавить одне: щоб село справно постачало їм курки, яйка і молоко. Вони ж тим часом везуть своїх дітей в інші республіки, де менше єврейського населення, “пропихають” їх там в інститути, а потім переводять знову на Україну. Результат “дискримінації” усім відомий: серед народів Союзу євреї мають найбільший відсоток осіб з вищою освітою, ним, до речі, дуже пишаються як доказом нібито своєї особливої обдарованості. Але демагогам це не заважає трубити про відновлення процентної норми царизму. Єврейські хитруни звикли пролазити між параграфами законів або перетворювати їх у ширму для беззаконня.440 Коли ж намагаються хоч трохи обмежити їхні апетити, вони галасують про антисемітизм і дискримінацію. Показово, що з боку цих крикунів не чути протестів, коли в списках цілинників та ударників новобудов, серед хліборобів і скотарів, вуглекопів і металургів майже не зустрічається єврейських прізвищ. Як видно, деякі задом наперед думаючі голови й справді повірили, що євреям на роду написано правити і споживати, тоді як усім іншим — підкорятися і працювати.

У відповідь на невдоволення єврейських шовіністів, на їхні демагогічні претензії і облудну позу скривджених можна було б запитати: чому за таких “несприятливих” обставин євреї повсюди живуть набагато краще від не євреїв, як досягають вони такої високої матеріальної забезпеченості й економічної незалежності? Ми це говоримо про єврейську буржуазію, яка — це кожному відомо — є найчисельнішою і найбільш процвітаючою буржуазією сучасного капіталістичного світу. Хоч це теж невипадково. Ми говоримо про так званий загал, про широкі верстви єврейської людності, в тому числі й трудящих.

У цитованому вже збірнику матеріалів про сіонізм читаємо: “Доходы американских евреев на 40–50 процентов выше доходов всех других этнических групп в США”.441 Цього не заперечують самі єврейські автори. Ми вже наводили слова теоретика сіонізму Хаїма Яхіла:

“Американські євреї досягли такого становища, багатства, могутності і свободи, якого не знали євреї, розкидані в інших частинах світу”.442

Яхіл виділяє особливі успіхи американських євреїв. А хіба в СРСР євреї гірше живуть від решти радянських людей? Якраз навпаки! Український, російський і т. д. робітник і службовець, щоб звести кінці з кінцями, крім основної роботи, як правило, змушений шукати підробітку, влаштовується при змозі ще на одну ставку, “калимить”, гне спину до сьомого поту, словом, працює до зносу. Нічого цього не знає єврей. На курортах, у санаторіях, будинках відпочинку, в різних оздоровчих і лікувальних установах відпочивають люди різних національностей. Але єврейський “мнимый больной” переважає всюди, де абсолютною, де відносною перевагою.

Коли українець або росіянин доповзає до свого пенсійного порога, він не поспішає йти на так званий “заслужений відпочинок”. І не тому, що його не цікавить отой відпочинок. Йому в першу чергу доводиться думати про засоби до існування. Адже пенсії — всяк знає — вистачає тільки на те, аби існувати, а не жити. Чи ж дивно, що в тіні міських скверів і парків прохолоджуються з ранку до вечора, в будень і свято “ветерани праці” головним чином єврейської національності.

Чим пояснити цей феномен? Невже це є результат “антисемітизму”, “дискримінації” євреїв?.. Нам можуть зауважити: не вмієте, мовляв, жити, треба вміти заробляти гроші. Всяке буває заробляння. Буває таке, коли хочеться сказати: хай вам буде ваш білий хліб, ми лишимося зі своїм чорним…

Євреї скаржаться на ворожнечу до них, а між тим їхня релігія, іудаїзм, навчає євреїв ворогуванню з людьми іншої віри, іншої нації, прищеплює почуття ненависті до інших народів. Так зване “Святе письмо” повчає, що євреї лише тоді можуть бути спокійні, коли незгода проникає у середовище інших народів. Коли ж останні живуть між собою мирно, вони нібито скеровують свій гнів проти Ізраїлю.443

Протягом усієї історії єврейські спритники сіяли чвари серед українців, витягаючи собі з того зиск. Вони інтригували, доносячи на українців російській, польській та іншій владі, вдавалися до шантажу, наклепів, обмов, одне слово, “підігрівали свій суп” на вогні провокацій. Хоч тверезий голос мав би підказати їм необхідність зовсім іншої поведінки, якщо вони хочуть у мирі й дружбі жити з українцями на українській землі. Очевидно, деякі євреї думають, що цієї їхньої нечесної гри “прості” українські робітники й селяни взагалі “не здатні” збагнути, а українських інтелігентів, які добре все бачать і відповідно реагують, вони готові якийсь час “потерпіти”: мовляв, усі вони націоналісти, рано чи пізно радянська влада їх передушить. Балачки про так званий антисемітизм є затертий шахрайський прийом, розрахований на те, щоб відвернути увагу від постійного єврейського хитрування. Це та зручна позиція “скривдженого”, яка дає моральне “право” уникати законів, обходити їх під приводом компенсації за уявні страждання. Банальний трюк злодія, що кричить “держи злодія!”. Це спекуляція на повазі українського народу до кращих представників єврейства, які щиро і самовіддано працюють в ім’я розбудови нової України. Провокаційний рейвах, який здіймають навколо так званої дискримінації євреїв, — це така ж набридлива вигадка, як і легенда про Ізраїль, цього маленького демократичного Давида, що бореться проти злого єгипетського Голіафа. Легенда, розрахована на співчуття до планів і політики сіонізму з боку громадськості Заходу та деяких кіл афро-азіатських країн.

Методів обману громадської думки сила-силенна. Це невичерпний кодекс підлості й безчестя, створений, проте, далеко не найгіршими умами людства, і євреї в цій справі не пасли задніх. Але саме тому він і небезпечний. Головним результатом застосування цих методів було те, що євреї за довгі роки перебування при владі в СРСР утвердили за собою в партії особливе, привілейоване становище. А раз у партії, та ще й правлячій, де вони займали командні пости, — то, значить, в усій радянській державі. Поволі і непомітно ці люди опинилися над суспільством, поза межами досягання його впливу. Це була своєрідна каста “недоторканних”. Правдами і неправдами вони “привчили” інших говорити, писати і навіть думати про себе за стандартами сіонізму: євреї — народ особливої долі, народ-світоч, народ-революціонер. Тобто, по-сіоністському, “богообраний” народ, тільки без компрометуючого в устах комуніста слова “бог”, під яким слід було розуміти Карла Маркса. Все, що не відповідало цій “лінії”, розцінювалося як “неповага” до євреїв, що було рівнозначним неповазі до марксизму як науки, ідеології і політики радвлади взагалі.

Цей специфічний культ єврейства був тією зручною ширмою, тією “обичайкою”, під якою сіоністська квочка висиджувала свої неподобства. З ними ми зустрічаємося на кожному кроці.

Багатьом пам’ятна історія з книжкою Т.Кичка “Іудаїзм без прикрас”. Вона видана в Києві 1963 року. Це перша в СРСР серйозна праця, в якій зі справді наукових позицій показується справжнє обличчя сіонізму й іудаїзму. Але саме тому, що ця книжка розкриває людям очі на серйозні речі, дуже неприємні для багатьох євреїв, її поява викликала велике занепокоєння в сіоністських колах у нас і за кордоном. Оскільки ці “кола” тісно пов’язані між собою і діють за принципом сполучених посудин, то гавкітня з обох боків знялася чимала. Цього демагогічного галасу перелякалися в Москві. Кремлівські стовпи комунізму завагалися у своїй рішучості вести боротьбу проти сіонізму і затрубили відбій. У газеті “Правда” з’явилася замітка, у якій ідеологічна комісія ЦК КПРС розшаркувалась, вибачалась і белькотала щось про “ошибочные положення” книги, які нібито “могут оскорбить чувства верующих и быть истолкованы в духе антисемитизма”.444

Своєю заявою ЦК партії не тільки відмежувався від автора і його книжки, а й від тих принципів, захистові яких вона присвячена. А цього тільки й треба було сіоністам. Стара як світ провокація! Можна уявити, як тріумфували ці шинкарчині діти, читаючи, як грізна КПРС виляє хвостом і плаксиво запевняє: “Більше не буду”. Звичайно, в масштабах країни це факт майже мікроскопічний. Але він показовий. Він свідчить про те, що сіоністські центри в обороні своїх інтересів куди більш наполегливі і послідовні, аніж керівництво КПРС у дотриманні власних принципів.

Припустімо, що книжка Кичка “за інерцією” була віддана в жертву спритно організованій “громадській думці”. Але що змушує нас робити тисячі інших, більш важливих поступок сіоністському нахабству?

Загальновідомий факт єврейського збиткування на Україні. В одному документі, який ми ще будемо цитувати, про євреїв сказано: “Експлуататорська сила їх велика, і шкода, якої вони завдають, безмежна”. Всупереч цій очевидній істині, друковані радянські джерела, ніби за якимсь сигналом, буквально німіють перед словом “єврей”. Коли заходить мова про соціальний склад і національне походження гнобителів українського народу, вони розв’язне плещуть язиками про українських поміщиків і буржуазію, питома вага яких близька до нуля, а євреїв не мають на увазі навіть серед “інших”. Більш того. Там, де в дійсності експлуататорами українців виступали винятково тільки євреї, у текстах історичних праць замість слова “єврей” шахрайськи підставляють слово “поляк” або “німець”.

Зі слів Маркса, цитованих уже на початку цієї праці, ми знаємо, що в Галичині саме “евреи захватили себе все (підкр. Маркса) выгодные промыслы и сделки, утвердились как мещанское сословие” і займалися там “порабощением народа”.445