Розділ «Частина II. Документи і матеріали»

Не раніше 2 травня 1917 р.

[Ваша Цісарська Високість!]

У середу, 2 травня цього року, ввечері у голови галицького українського парламентського представництва Юліана Романчука із Ради міністрів з’явився гофрат414 д[окто]р Юбельгер з повідомленням, що Цісар забажав при переїзді з фронту до Кракова прийняти у себе представників з Галичини, серед них депутацію України, а саме: обох українських єпископів, гофрата Олександра Барвінського415 та ще деяких панів українського парламентського представництва. Його Величність особливо бажає участі у цій зустрічі голови Романчука та депутата парламенту д-ра Костя Левицького. Звичайно, Романчук сприйняв це повідомлення із превеликою радістю та обіцяв після переговорів з клубом416 визначити у наступні дні осіб, які представлятимуть в Кракові українське парламентське представництво — але сам він ще не знає, чи дозволить йому стан його здоров’я здолати самому цю поїздку. Лише під час прощання д[окто]р Юбельгер згадав, що депутацію Галичини повинен буде представити Цісареві міністр Бобжинський.

У четвер Романчук повідомив цю розмову своєму клубові, який дуже жалкував, що Його Величність прийматиме вирази шани у польському місті Кракові, а не у державній столиці Лемберзі, та також він був роздратований тим, що саме міністр Бобжинський має представити Цісареві українську депутацію, в той час як його відомство (галицьке міністерство) ніколи не було визнане українцями, і який між тим з часу вступу на посаду особисто не мав жодних контактів з українцями, він спілкувався лише з польським клубом.

Щоб це роз’яснити прем’єр-міністру та ввести зміну в програму прийому, пішов Романчук із двома панами президії клубу (Петрушевичем і Трильовським) до Президії Ради міністрів, де прем’єр-міністр зміг прийняти їх лише у четвер ввечері. Прем’єр-міністр на їх здивування відповів їм наступне: «У відповідь на шану української депутації Цісар їм повідомить, що він матиме намір стежити за тим, щоб після взаємної згоди з поляками українці отримали університет; та щоб після введення у Галичині нового устрою вони мали своє представництво!» Потім прем’єр-міністр сказав, що він особисто хотів представити Цісареві українську депутацію, але за присутності міністра Бобжинського — і він повинен залишитись на своєму місці. На заперечення українських депутатів, що українці в Австрії хочуть жити тільки під керівництвом Австрії, а не під Польщею, що вони сподівалися на поділ Галичини на дві частини, та що вони хотіли б прийняти український університет лише з рук Цісаря та австрійського уряду, а не як милостиву пожертву Польщі, прем’єр-міністр відповів: «Це Ваша думка — мабуть для впровадження цих умов Ви хочете провести революцію — але уряд повинен рахуватися із поляками і тому уряд не може визнати себе відповідальним за таку думку!»

На це присутні там депутати пояснили, що українське парламентське представництво, знаходячись у польському місті Кракові і змушене виступати під керівництвом міністра Бобжинського, і не може постати [самостійно] перед Його Величністю, і має звертатися від основної маси населення через це злощасне посольство.

Думка делегації українського парламентського представництва Галичини повинна знайти схвалення усіх австрійських українців. Ця всесвітньо історична мить є зараз більш серйозною, ніж маніпуляції уряду, який для підтримки однієї партії (у даному випадку польського клубу) забезпечує собі парламентську більшість, яка для заспокоювальних акцій використовує святу персону Цісаря. Спотворений зміст промови Цісаря у Кракові до українців, який був поданий депутації, знаходиться у різкому протиріччі із тим, що Цісар повідомив милостиво депутатові Романчуку та докторові Костю Левицькому на аудієнції 15 лютого: «З українцями ніякої біди не трапиться, та тільки перед Краковом Його Величність не може їм нічого чітко сказати». Депутати зрозуміли наміри Цісаря таким чином, що про ці наміри українському суспільству в Австрії буде повідомлено, і всупереч різноманітним газетним повідомленням, які все ще повідомляли про наміри надання особливих повноважень урядові, в його переговорах із поляками і т. д., вони цими словами Цісаря заспокоїлися.

В Росії вирує революція — в ній українці відіграють не останню роль, і права, які вони досі даремно вимагали в Австрії, будуть їм після революції надані. Те, що російські українці не підтримують військові цілі Мілюкова, так, це добре, але одночасно вони повинні всупереч цьому вимагати якомога скорішого укладення миру без проголошення прав на українські області Австрії. Вони також повинні під патронатом Австрії мати певний вплив на своїх російських братів.

А який вплив можуть мати українські політичні керівники на російських українців, якщо вони погодяться на план прем’єр-міністра та міністра Бобжинського?

Що повинні думати російські українці про наміри Його Величності Цісаря Карла стосовно українців, якщо Цісар дійсно передасть українському суспільству своє повідомлення через вуста прем’єр-міністра під час виступу у Кракові?

Таким чином я вважаю, що нашим патріотичним обов’язком зараз повинна бути відмова від прийому в Кракові, але у всякому разі лише з суто національної української точки зору, і водночас ми можемо залишитися вірними Австрії і династії!

Н[икола] В[асилько] м[ісце] п[ідпису].

(Там само. — Арк. 11–13. Машинописна копія нім. м.).

Копія принц Вільгельм Відень, 6. Травень 1917

Ваша Цісарська Високість!

Вельмишановний пане Ерцгерцог!

Високомилостиві листи Вашої Цісарської Високості від 29 та 30 квітня я отримав 2 та 3 травня, і я одразу б на них відповів, якби не приголомшлива та несподівана спроба нападу прем’єр-міністра на українське парламентське представництво, який я докладно описую у додатку І[43]. Вранці 4 травня, отже, саме перед від’їздом до міста Кракова обер-гофмейстера принца Гогенлое, я докладно розповів йому про стан справ та акцентував увагу на намірах прем’єр-міністра, які прямо загрожують настрою австрійських українців, майбутній орієнтації українців в Росії та теперішній думці цих же українців стосовно миру. Я також пояснив принцу Гогенлое причину ретировки української депутації з Кракова тим, що коли вже прем’єр-міністр знайшов можливим викласти нашому Високому Цісарю ту схвильовану відповідь українця, то тоді укр[аїнські] патріоти мусять зробити все, щоб ця відповідь дійсно дійшла до Його Величності. Принц Гогенлое, як мені здається, із цим погодився. Мені залишалося лише чекати на те, що відбудеться у Кракові.

Про те, що відбулося у Кракові прочитає Ваша Цісарська Високість у додатку II, який я щойно отримав у руки[44].

Моє внутрішнє потрясіння описати словами неможливо: я навіть не можу собі уявити, яким чином вдалося запевнити Його Величність, що відповідь, адресована полякам, була спокійно сприйнята українцями на тій і іншій стороні!

Зараз я повинен зібратись, переговорити із графом Черніним та дізнатися від нього відповідь на дуже важливе питання, чи раптово не була відмова Австрії від українців головною причиною цієї відповіді, щоб я зміг розповісти Вашій Цісарській Високості, яким я уявляю майбутнє, воно страшенно жахливе!