Розділ «Частина II. Документи і матеріали»

(Там само. — Арк. 248–250. Машинописна копія укр. м.).

Копія

Рабенштайн, 13.1.1921

Високоповажний Пане После, Шановний Пане Васильку Сердечно та щиро дякую за Ваш лист від 11-го [січня], на який я поспішаю відповісти. Ви були ласкаві цілком одверто написати мені про все, се я дуже ціню і не можу Вам висловити як слід того, як я за се Вам вдячний. Тільки уступ: «Як урядник402 Українського Правительства, який, не зважаючи на те довірря, яким він — гадав — користується у Вас і не був ознайомлений з намірами Вашого інтерв’ю та… мені зробив боляче. — Якщо й я не сказав Вам про се, то будьте певні, що лише тому, що я про се забув уважаючи всю сю справу дрібницею. Завжди я мав до Вас, Високоповажний Пане После, цілком непохитне довірря, з яким я ні до кого иньшого не відносився цього довірря до Вас не змінив я і сьогодні. І завжди рахував виключеним, щоби Ви, Шановний пане Васильку, будь коли в цьому стали сумніватися.

Будьте певні в одному: ніколи не мав я і не маю наміру шкодити Петлюрі403, бо я стою далеко від дрібних особистих інтриг. В моєму інтерв’ю я не сказав ні одного слова ні про Петлюру, ні про його Уряд. Як Ви знаєте, я завжди тримався скептичної оцінки Петлюри, але я певний в одному, що Петлюра є український патріот, який певно проти своєї волі заключив союз з Польщею404 і зробив се лише примушений до того обставинами. Бо який же український патріот міг-би відмовитися, не запитавши про то народ (Парлямент, Конституанта), від такої великої частини Української території, як Східна Галичина, Холмщина та Волиньщина, як би він не був в такому примусовому положенню, в якім був Петлюра.

Ви пишете, Петлюра заключив союз України з Польщею, а я кажу в інтерв’ю, що союз сей штучний. Так, — як те, так і друге правдиве. В зв’язку з цим виникає для мене питання: чи міг Петлюра без Народу (парламент), не запитавши останнього, сам на чужій території, під примусом, заключити такий союз правосильно? А такий союз (як вимушений) має бути природним? Петлюра, всі Українці, весь Український Народ в свій час (1918–1919) билися проти Поляків. Звідки, в який спосіб сорокапятиміліоновий нарід змінив так хутко свій політичний фронт?

Українці, Поляки і Антанта розуміють добре, що се так хутко не робиться, що се проти порядку річей, і по суті річей нічим иньшим бути не може. В якості приватної людини Ви, Шановний Пане Васильку мусите в цім зі мною погодитися, але як український урядник — я добре се розумію — цього зробити Ви не можете і не смієте. Український Нарід напевне стоїть осторонь від сього штучного союзу — в тому я непохитно переконаний, і таке саме внутрішнє переконання, наскільки я знаю, мусить мати й Петлюра, як український патріот.

В інтерв’ю я ясно зазначаю: ми мусимо шукати порозуміння з Польщею, але з Польщею «етнографічною». Це пишу я як український патріот, але ще більше маю права писати се як козак Української Армії, яка б’ється за самостійну Україну, що містить в собі всі українські землі, за таку Україну — я вірю — бореться також і Петлюра. Й ще більш я маю право опублікувати ці свої персональні думки як полковник тієї частини Армії, яка майже цілий рік кровію своєю боронила права самоопределения Східної Галичини та Волинщини. Тисячі наших товаришів полягло там за українську справу і ганьба була б мені, якби я мовчки пройшов біля цього.

Я дуже радий, Шановний Пане Василько, що Ви зробили доклад Правительству. Зі спокійною совістю дивлюся на майбутнє.

Коли Уряд розглядатиме мою статтю як направлену проти нього чи проти Петлюри, то може мене оголосити «поза законом», як злочинця — але вірьте мені, що незважаючи на се я лишатимуся на віки вірним моєму українському народові, і всіми засобами старатимуся допомогти сьому народові осягнути його вольности та незалежности на всіх українських землях.

Василь Вишиваний м[ісце] п[ідпису]

(Там само. — Ф. 1429. — Оп. 2. — Спр. 94. — Арк. 252–253. Машинописна копія укр. м.).

Рабенштайн, 23 січня 1921 р.

Високоповажний Пане После, Шановний Пане Васильку Від усього серця дякую я Вам за Ваші добрі та ласкаві слова. Будьте певні, що мені дуже цінна Ваша порада, і я не можу як слід висловити Вам мою подяку за Вашу ласку віддати до мого розпорядження Ваш досвід. Я щасливий, що Ви не зрозуміли мене зле, і сподіваюся, що з розмови з сотником Ляріченком405, Ви ще ліпше побачите, що я робив усе з найліпшими намірами. Вибачте мені, що я пишу так коротенько, але я почуваю себе дуже слабим і тому не можу писати багато.

Щиро Вам вдячний Василь Вишиваний в. р.

(Там само. — Арк. 257. Машинописна копія укр. м.).

Копія

Рабенштайн, 3 березня 1921 р.

Шановний Пане Васильку!

Перш за все дякую Вам за те, що Ви Були ласкаві залагодити мою грошову справу. Зі слів мого осавула я зрозумів, на великий мій жаль, що і мою відповідь до мого батька406 Ви, Шановний Пане Василько, трактуєте як направлену проти українсько-польської комбінації. Це мені тим більш боляче, що се зовсім не було в моїх намірах. Я розглядаю сю справу, як невеличкий родинний інцидент, і абсолютно не міг не реагувати на цю справу, бо в такім разі се було б моєю малодушностію. Що моя фамілія ще за часів монархії шкодила українській справі — це Вам найліпше відомо, і сей факт я лише сконстатував. Останній уступ також цілком відповідає дійсности, бо Поляки завжди казали Цісарю: «При тобі стоїм і за тебе голови покладем!» Сей факт я дозволив собі нагадати тим, які можливо дуже хтіли би стерти тепер з памяти інших людей та й самим позабути цю формулу вірности. Моя відповідь до мого батька йшла з глибини багато морально пережившого серця, яке все принесло в жертву своєму ідеалові — Українському Народові, навіть найсвятіше — родину. Ви Шановний Пане Василько, сподіваюся не поставите мені в вину моє прагнення, бо мені тільки 25 років, а я так багато морально та душевно пережив. Я людина без батьківщини, без дому; покинутий і, як Габсбург, можливо зненавиджений. Я не маю і не мав би нічого більше для себе чекати, якби мене не стримувало моє «останнє», моє «все» — віра у вільний Український Нарід. Цією вірою я живу, і се для мене моє «Все» і моє «Останнє». Моє інтерв’ю і мій лист до батька дуже пошкодили мені самому; це я знав добре, ще й до того заки я їх мав писати, і се може бути доказом того, що я працюю не в власних інтересах, а для народу, належати до якого — се моя гордість! Українська інтелігенція най ставиться до мене з презирством — се зрозуміло для мене, се маленькі люде, нарід же сього не зробить — се моє внутрішнє переконання і моя єдина втіха і нагорода в моєму сумному життю. Сі рядки мого листа, Шановний Пане Василько, ледве чи будуть й Вам зрозумілі, бо щоби їх зрозуміти треба пережити те, що пришилось пережити мені.