Розділ «СПОМИНИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ»

Приблизно за півгодини отаман Гулий наказав звільнити станцію, бо з півдня нібито знову надходили броньовики. Наказ було поспішно виконано, але броньовики не надійшли: вони, очевидно, відійшли на Бірзулу. Тим часом Київська дивізія вела тяжкі бої вже не з обозами, а з авангардом ворога, який почав відходити із фронту. Піхота Київців прийняла бій під селом Кисличкою, зазнала великих втрат, але затримала ворога й дала можливість дивізії приготовитись до бою.

3-й кінний полк, що тоді був у Марківці, рушив на стріли, але застав дивізію вже в марші з Антополя в Савчинці. В лісі між цими селами знову розгорівся бій, і тут відзначилася піхота Київської дивізії, відбиваючи завзяті атаки ворожої кінноти. Коли колона дивізії проходила попід самим лісом, її було обстріляно справа кулеметним вогнем з дистанції 600–800 кроків, отаман [Михайло] Омелянович-Павленко йшов пішки на чолі 3-го кінного полку, він показав рукою напрямок і видав команду: — Третій полк, в атаку!

Полк із місця понісся, блиснули шаблі, залунало "Слава!", ворог сховався до лісу, а колона продовжувала марш.

Ворожий авангард, що вів бої з дивізією, не переслідував її, а зараз же, по зайняттю Антополя, звернув на Марківку й далі на М'ясківку. 3-й кінний полк зайняв Антопіль, де перебув ніч із 3 на 4 травня. Запорозькі обози ще під час бою з броньовиками було скеровано на М'ясківку, яка вважалася місцем безпечним, бо на північ від неї знаходилась десь (докладно не було відомо, де саме) Київська дивізія. Але при наближенню до М'ясківки обози зустрілися з большевиками, які тільки що мали бій з Київцями. Все, що було живого в обозі — з рушницями й без них, — розсипалось у лаву й чекало наступу, але ворог не атакував, а спішно пройшов через М'ясківку на Гарячківку (вже пізніше виявилося, що то був головний напрям відступаючих ворожих колон).

Запорозька дивізія розмістилась у М'ясківці. Отаман Гулий виїхав до отамана Омеляновича-Павленка (зв'язок зі штабом армії було встановлено), а я, навіть не поївши, ліг спати, бо був страшенно змучений двома безсонними ночами. Скільки я проспав, не знаю. Збудив мене полковник Яшниченко, бо большевики обстрілювали М'ясківку. Коли я одягнувся і вийшов на вулицю, перед хатою вже вишикувалися зв'язки на чолі з енергійним хорунжим Пруглом. Я розіслав словесний наказ (бо не мав часу писати й боявся випустити частини з рук): "Всім витягуватися із села тими шляхами, якими прийшли сюди!" Отаман Гулий ще не встиг виїхати з містечка, як почув стрілянину й повернувся до дивізії. Над нами рвалися шрапнелі, але частини спокійно залишили містечко.

Насунула ніч. Місяць ще не зійшов, і у двох кроках не було нічого видно, тому частини по виході з містечка більш-менш стали в порядку готовності до бою, але не переходили до будь-яких акцій. Москалі теж не непокоїли нас, а незабаром і зовсім припинили вогонь по М'ясківці.

Як зійшов місяць, вислано було розвідку пішого полку до містечка. Вона хутко вернулася, обстріляна рушничним і кулеметним вогнем. Очевидно, большевики виставили охорону в наш бік на час переходу їхніх частин із фронту через М'ясківку на Гарячківку й далі. Я висловив цю свою думку отаманові й радив вночі не вв'язуватися в бій, чекати дня, коли, може, матимемо змогу пошарпати червоних, що відступали. Але отаманові Гулому порада моя не подобалась, і він поїхав кудись наперед. Я зі штабом залишився позаду, за горбком, зліз із коня, намотав повід на руку й заснув. Але ненадовго. Раптом справа, з яру, почулася кулеметна стрілянина, й хоч кулі летіли високо над нашими головами, але кілька кінних не витримало несподіванки й рвонуло в запілля, а за ними й мій штаб. Хутко, однак, вдалося все привести до порядку, стрілянина теж довго не тривала.

Приїхав отаман Гулий і оповів, що якась частина большевиків нарвалася на кінну сотню Алмазівців, що охороняла яр на нашому правому крилі, але, зустрінута нашим кулеметним вогнем, відійшла. Знову піша розвідка пішла в містечко. На цей раз вона доходила аж до центру містечка й від мешканців довідалась, що москалі подалися на Гарячківку.

Ці відомості ще більше мене впевнили в тому, що ми стоїмо на головному шляху відходу ворога, але, прийнявши до уваги малу чисельність наших сил порівняно з ворожими і втому як людей, так і коней, я знову пропонував отаманові до ранку не вступати до містечка, а отаборитися десь поблизу й тримати містечко під своїм наглядом. Так і було зроблено. Дивізія спокійно переночувала в якійсь слобідці.

Вранці 4 травня, десь близько 5-ї год., знову почулася стрільба, а наша охорона донесла, що большевики великими силами сунуть на М'ясківку з боку Марківки. Отримавши ці відомості, я побіг до отамана Гулого (він ночував осібно), але побачив його вже на коні. Він наказав мені вислати розвідку на М'ясківку й чекати наказу, а сам з ординарцем поїхав кудись у бік М'ясківки.

Соромно признатись, але мушу: цей епізод бою під М'ясківкою — Вільшанкою для мене й досі не ясний. Партизанське серце отамана Гулого піддалося спокусі пошарпати ворожі сили, і він з кіннотою кинувся за ними, не попередивши мене про це, так що я, властиво, й не знав, де саме стоять чи б'ються частини дивізії. Усі мої старання увійти з ними у зв'язок не мали успіху. Тільки Кінно-гірський дивізіон вийшов із села і чекав наказів. До нього прилучився і я з кількома старшинами та козаками штабу дивізії, але нічого не розпочинав, бо чекав з'ясування ситуації.

Раптом перед нами появилася Галицька кінна бригада Шепаровича, яка вилетіла кар'єром на гору; стала, вирівнялась, блиснула шаблями і знову зникла під горою з наших очей, обстріляна ворожою артилерією. Близько 7–8 год. до мене прибув післанець від отамана Гулого і привіз словесний наказ: переслідувати ворога, що відходив на Вільшанку. Він оповів, що отаман Гулий з кінного сотнею Алмазівців і поодинокими козаками різних частин наскочив на хвіст колони, що простувала на Гарячківку, відтяв частину цієї колони й погнав її на Вільшанку.

Переслідувати ворога, на виконання наказу командира дивізії, я міг тільки гарматним вогнем, бо кінноти та й взагалі частин дивізії у своєму розпорядженні не мав. Кінно-гірська батарея кар'єром понеслася на нову позицію; я був з нею. Перед нами відкрився чудовий образ бою! Хмари большевицьких возів і піхоти в безладді тікали по дорозі, а кілька кіннотників гналися за ними, настигали й рубали. Алмазівці своїм вогнем ще більше зміцнювали паніку ворога. Батарея змінювала свою позицію, може, з десять разів, несучись кар'єром по зораних полях. Вже позаду нас лишилася Джугастра, Слобода Шляхецька. Якийсь большевицький кулемет відкрив вогонь по отаманові Гулому з хутора, що був зліва від дороги, але через кілька хвилин, бачачи, що на нього не звертають уваги, знявся також і теж почав тікати на південь.

Отаман Гулий кілька разів надсилав накази, щоб батарея не відставала, але коні вже були так змучені, що далі рухатись не було як — батарея зробилася би зовсім не здатною до бою і маршу. Тому я, на свою відповідальність, згодився, щоб Алмазівці припинили переслідування, а полковник Алмазов дав мені за це шматок курки, який я з'їв з великою насолодою і аж тоді пригадав, що не їв ще з вечора 2 травня.

Незабаром все стихло. Я розіслав своїх зв'язкових, щоб шукали частини й передали наказ знову стати в М'ясківці, де й бути в бойовому поготівлі та очікувати появи нових ворожих колон з півночі. Сам я з кількома старшинами та козаками штабу залишився при дорозі, щоб діждатися можливості зв'язатися з отаманом Гулим, а для кращої орієнтації поставив коло себе прапор. Повз нас проїхало багато козаків, яких ми скеровували до М'ясківки. Приємно було дивитися на них, такі вони були веселі після вдалого бою!

У полудень я довідався, що отаман Гулий є в Джугастрі, і поїхав до нього. Там ми помилися, поснідали й возом, щоб дати коням відпочинок, повернулися до М'ясківки. Почувши, що в одному приватному домі в М'ясківці нібито стоїть штаб Мазепинського кінного полку Волинської дивізії, пішов я туди, щоб дізнатися, що діється у Волинців, бо з вечора 2 травня ми не діставали ніяких наказів і ні від кого не мали інформацій про загальний хід операцій.

Дійсно, побачився я зі старшинами Мазепинського полку, але вони не могли сказати мені, де їхній полк. Гостинний господар запросив мене до чаю, і я з приємністю згодився. Цей господар дуже обурювався, що ми вчора без бою звільнили містечко. Я вияснив йому ситуацію і попередив, що таке може ще повторитися — містечко будемо ще кілька разів звільняти й займати аж до часу, коли частини польсько-українського фронту займуть його.

Тим часом прийшов наказ від отамана [Михайла] Омеляновича-Павленка, щоб дивізія йшла кудись на північ (докладно не пам'ятаю, але, здається, в Теклівку). Я подякував господареві й хотів іти з тим наказом до отамана Гулого, але тільки що вийшов з хати, як почув стрілянину біля самого містечка на горі. Коли я прибіг до штабу дивізії, мене вже чекав повстанець від Нестеренка (вони знову ввечері 2 травня зібралися) з донесенням, що велика кінна колона ворога наступає з лісу, що між Савчинцями й Антополем. Я наказав дивізії збиратися при виході з містечка на Гарячківську дорогу. Цей наказ було виконано дуже хутко, й незабаром штаб стояв на горі біля якоїсь поміщицької садиби. За горою стали батареї Алмазова й Чорних запорожців; полки розташувалися поблизу них.

Вся місцевість була перед нами як на долоні. Дійсно, з лісу насувалась чорна хмара кінноти. Вліво від нас маячили кінні лави, чиї не знати; звідти було чути рушничні стріли. Дорога на Вільшанку чорніла від колон чи обозів — розпізнати було тяжко. В цей час, поки ми розглядалися навкруги й намагалися відгадати ситуацію, зліва, з гори, на нас налетів переляканий обоз Волинської дивізії. Вдалося його зупинити з пістолями в руках; обозники були такі перелякані, що навіть не могли пояснити, хто йде по Вільшанській дорозі і що то за лава на горі, зліва від нас.

Обоз цей зняв страшенну куряву й тим звернув на нас увагу ворожої колони, що наступала з лісу, і по фільварку відкрили вогонь шість ворожих гармат, з якими нам боротися було не під силу. Піший полк сховався під кам'яними будовами фільварку, а командири частин зібралися біля отамана Гулого, чекаючи на наказ. Становище було скрутне і настрій не бадьорий, бо важкі стрільна рвалися дуже близько, а з облич козаків я бачив, що як зараз не видати будь-якого наказу, то все зірветься в світ за очі й паніки тоді не оминути.