Розділ «ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР»

Та червоні, як видно, вважали за краще згинути в болоті, ніж під шаблями Чорних. Правда, ворожі кулемети відкрили вогонь, та було вже запізно, бо Чорні доходили. Большевицька гармата навіть дала два стріли картачами, але й це не допомогло — комуністи вже падали під шаблями козаків.

На жаль, болото виявилося не таким вже і страшним. Більшість Москалів завдяки добрим коням проскочили, врятувавшись від наших шабель.

Здобич була знаменита: 4 гармати, 4 скрині з набоями, все це з кіньми, 6 кулеметів на тачанках та 25 возів, навантажених сідлами, набоями та іншим добром. Понад 200 коней потрапило в наші руки.

Від полонених довідалися, що полк щойно прибув із Врангелівського фронту, де уславився в боях. Командира полку, донського офіцера, зарубав командир 3-ї сотні [Зуб], така ж доля зустріла і [червоного] ад'ютанта, якого зарубав хорунжий Редька.

Майже весь полк переслідував ворога. Я зі своїм почтом залишився при здобичі. Не минуло й півгодини, як з найближчого села Кетроси почали збігатися селяни — як вороння на падлину. З їхньою допомогою всі гармати та скрині з набоями витягай з болота; як нагороду віддав їм усе барахло з возів.

Над'їхав і командир кінного полку [Іван Литвиненко], який зажадав половини здобичі, на що я охоче згодився. В тому часі повернувся полковий ад'ютант [Бугарін] і доповів, що полковник Литвиненко з полком не брав участі в атаці. Командири його сотень просили дозволу підтримати [Чорних запорожців]. У відповідь почули: "Хай Чорним наб'ють спину, а ми подивимось!"

Три гармати, дві зарядні скриньки й увесь табір вивезено в запілля, а до решти не вистачило коней — частину тварин було поранено та перебито нашим кулеметним вогнем. Послав [козака] на нашу батарею і до табору, щоб дали коней.

У той час показалась піхота з кіннотою на горбах, що йшли прямо на Кетроси. З того напряму міг бути тільки ворог. Полк ще не повернувся з переслідування, і біля мене крутилося зо два десятки козаків. Ставити опір не було з чим. Вирішив забавитись у гармаша. Відкрив вогонь із гармати, яку ще їй вивезли. Серед козаків двоє вміли наставити стрілків "НА УДАР".

Лави почали відходити. Козаки жартували, що добрі з них гармаші. Висланий у тому напрямі патруль повідомив, що то була піхота Київської дивізії.

— Хай не підлазять під руку, як чоловік розвоювався!

Полк [Чорних] зазнав втрат: тяжко поранено командира 2-ї сотні хорунжого Редьку — він переслідував червоного командира, а той із пістоля прострелив йому наскрізь груди. Попри тяжке поранення, Редька з коня не злазить. Мусів особисто наказати, аби від'їхав до табору, бо не хотів кидати сотні. Болбочанівець, хлопчина з незакінченою середньою освітою, до кінної сотні вступив разом зі мною. Невдовзі став одним із найкращих командирів стеж та командиром сотні. Молодшими старшинами були в його сотні старшини ще з Російської армії. Добрий організатор. Сотня була закохана в нього, бо своєю хоробрістю імпонував усім.

Ворог зазнав тяжких втрат: до ста трупів валялось у полі та з півсотні потрапило в полон. Більшість полонених — гармаші, наказав передати їх в батарею полку.

Сотні повертатись із переслідування. З їхньою допомогою вивезли четверту гармату та дві скрині з гарматними набоями. Полк перейшов ночувати в с. Кетроси, куди невдовзі приїхав Литвиненко по обіцяну половину здобичі. Дуже був засмучений, коли замість гармат отримав від мене велику дулю під самий ніс… Дві гармати з набійними скриньками залишилися при полку. Таким чином, наша батарея стала 4-ю гарматною. Решту гармат передав дивізіону полковника Алмазова, який останнім часом не стояв на фронті, бо до своїх гірських гармат не мав набоїв.

Маємо відомості, що до м. Ямполя приїхав Головний отаман Симон Петлюра, де його зустрів генерал Омелянович-Павленко. Привіз накази про підвищення майже всіх командирів полків, а в тому числі й мене до рангу полковника. Треба було це відсвяткувати. Господарчий старшина поручник Токар добре впорався із завданням. Спирт ще мали з партизанки, і то у великій кількості.

На день святкування полк перейшов до с. Ратуш, за два кілометри від фронту. Майже все село пекло і варило. В обідню пору зібрався весь полк, не бракувало майже нікого. В садку на розкладених дергах та коцах засіли ми до спільного обіду. Пригравав полковий оркестр. Усім подобалося свято, але не нарікали, що відразу підвищено до полковників, а не по черзі — до сотників і т. д., бо була б можливість мати більше таких свят.

У розпал свята на близькому фронті зчинилася стрілянина.

Невдовзі прискакав старшина Мазепинського пішого полку і сповістив, що ворожи піхота прорвала фронт та вже під селом Ратушем… Наказав я сурміти "СПОЛОХ". Коней Чорні не розсідлували, бо не дуже довіряли власній піхоті, тому що її було замало. Сотні виїхали на східній край села, і без команди все пішло в атаку…

Полк був п'яний. Такою ж була й атака, в якій взяли участь не тільки кінні сотні, тачанки, таборити на неосідланих конях, пластуни, що трималися за стремена кіннотників, навіть кухні, на яких сиділо з десяток кашоварів у святочних білих фартухах.

Виїхав і я вслід за сотнями і за голову взявся: все передпілля було покрите "трупами" козаків Чорного полку. Більше сотні лежало "вбитих", а тут же при них стояли "їхні коні. Вискочив наперед, де була найбільша купа, і переконався, що козачата передали куті меду: поспадали з коней і тут же в полі поснули сном праведників.

Наказав запрягти з десяток возів, аби очистити передпілля від цих "трупів".