РОЗДІЛ 1 СЕРЕД ЧУДЕС І ТАЄМНИЧИХ СИЛ

Раптом опівночі почувся нібито віддалений гавкіт собак. Здавалося, він доносився з скель, розташованих напроти гори Бакаул. Згодом таємничі звуки повторилися. Вони лунали всюди і ставали все голосніші й голосніші. Раптом звуки почулися недалеко від мене, позаду тієї скелі, під якою я сидів. Я виразно чув, нібито безліч людських голосів балакали і реготали щосили. Звуки ці то наближались, то віддалялися, знову з’являлись і зникали, лунали то поблизу, то далеко, і так протягом кількох хвилин. Ось, здавалося мені, вони спустилися з голих гірських верховин униз, але через якусь мить уже долинали з-під землі. Я схопився й почав прислухатися. Знову все стихло, завмерло. Потім голоси пронеслися дуже швидко в повітрі і відбилися луною в сусідніх горах. Я почав прислухатися з ще більшим напруженням. Раптом за скелею, де я розташувався на нічліг, почувся такий несамовитий крик, що в мене у вусі мало не лопнула барабанна перетинка. Я в нестямі вибіг із свого сховища. А позаду мене начебто гримнули тисячі верескливих голосів, таких фальшивих, дивних, нечуваних, що, нарешті отямившись, я не придумав нічого кращого, як заткнути вуха пальцями й кинутися назад під скелю. Вже давно стихли ці страшні звуки, але вони все ще дрижали в моїй стурбованій душі навіть тоді, коли навколо запанувала цілковита тиша. Її лише інколи порушувало гуркотіння уламків, які, відірвавшись од скель, котилися по схилу гори в безодню…»

Щось дивне і незрозуміле, надприродне й таємниче прозирає в цій розповіді. Невже ж це не та сама «нечиста сила», про яку розповідали бабусі? Цілком можливо, що страшні голоси, які чув Гаафнер, дуже навіть підтвердили віру багатьох людей в різну «нечисть». Гаафнеру було не до міркувань. Він був здивований і зляканий. Ці почуття сповнювали всю його душу страхом, і невідомі крики здались йому занадто вже незвичайними, надприродними.

Але що ж то було?

Простісінький крик птаха, якого тубільці звуть чортовим птахом, або уламою. Він дуже схожий на сову і вилітає із свого гнізда лише вночі. Англійський вчений Джон Деві розповідає про нього так: «У Юдалгаммі ми чули вночі крик улами. Сидячи на сусідньому дереві, вона жахливо дивно і неприємно кричала. Її крик був схожий на дуже пронизливий зойк».

Джон Деві чув те саме, що й Гаафнер. Але як відрізняється його розповідь од розповіді Гаафнера! Вчений Деві описав те, що сам пережив; тільки описав — і те, що він чув, і за яких саме обставин він це чув, як і належить мислячій людині. А Гаафнер під впливом свого почуття не лише описав, а й розписав, та ще й так що, читаючи його розповідь, інший і не зрозуміє, про що, власне, йде річ у цій розповіді. Може й справді про нечисту силу. А подумавши так, неважко й додати: «Адже ж нечиста сила па світі таки водиться! Ось Гаафнер своїми вухами чув, як вона завиває. Гаафнер — справді свідок, Гаафнер — очевидець. Є ж, виходить, на світі люди, котрим довелося віч-на-віч зустрічатися з «нечистою силою».

А якщо хтось зустрічався, то може й інший зустрітися. Ось і готові докази того, що на світі «водиться нечисть».

ЯК ПРАВДА ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ В БРЕХНЮ НАВІТЬ В УСТАХ ПРАВДИВИХ ЛЮДЕЙ

Отак і виникає багато розповідей, причому не тільки про бісів, але й про богів.

Це робиться за приказкою: «Страх має великі очі». Починається насамперед усе з того, що якась подія здається якомусь очевидцеві занадто вже незвичайною, а тому — дуже вже дивною або навіть страшною. Він її не розуміє, боїться і — перебільшує, розмальовує. Розповідає про неї іншим людям схвильовано і переконливо. Ще б пак! Адже він — очевидець! Палкі, захоплюючі розповіді дуже впливають. їх запам’ятовують. їм вірять. їх переказують іншим. А переказують теж захоплено, з почуттям. А почуття, як відомо, завжди заважало і заважає правильному розумінню і неупередженій розповіді. То одна, то друга подробиця додається до розповіді, та ще такі подробиці, яких насправді і не було. Зате інші подробиці затемнюються, пом’якшуються, стираються. Через те розповідь ще більше віддаляється од правди, але зате дужче впливає. Нарешті, справа доходить до того, що й не дізнаєшся, чи далеко від правди одхилилась розповідь. Правда сама по собі пропадає, а на її місце поступово стає вигадка — те, чого не було зовсім.

І все це робиться непомітно й поволі.

І особливо важливо те, що так буває й тоді, коли розповідачі не брехуни, а навіть навпаки, — найщиріші і найправдивіші люди. Але їх щирість не заважає правді перетворюватися у вигадку.

ЯК НЕЗРОЗУМІЛЕ ПОЯСНЮЮТЬ ЩЕ БІЛЬШ НЕЗРОЗУМІЛИМ

Але ж і цим справа ще не закінчується; страх, подив та інші почуття допомагають вірити в будь-які безглуздя, просто кажучи, допомагають усілякій вірі.

Коли людина боїться, їй не до роздумів. У такі хвилини вона навіть перестає вірити своєму власному розуму, своїм вухам, своїм очам. Перед лицем чогось страшного чи дивного розум наче завмирає і нібито кудись ховається; пропадають усілякі міркування, забуваються попередні спостереження. Але як же в такому разі зрозуміти і пояснити явище, що викликало і страх, і подив? Отут на допомогу і приходить віра. Сліпа віра. Віра в таємничі, надприродні істоти. Віра, успадкована від дідів і прадідів.

Ось, наприклад, грім і блискавка. Кожен знає, як гроза лякає людей. В багатьох країнах вона найгрізніше і найбільш разюче явище природи. Люди перед нею тремтять. Але що ж вона таке? Це явище стало зовсім зрозумілим сто з лишком років тому. А як же пояснювали грозу доти? Не розуміючи причин виникнення грози, її пояснювали втручанням надприродних сил. Греки казали, що це діє бог Зевс, стародавні германці — що це бог Тор, стародавні слов’яни — що це бог Перун. Потім стали казати, що це Ілля-пророк їздить по небу на вогненній колісниці. Є навіть молитва, в якій про грім і блискавку говориться як про чудо і знамення небесне: «Свят, свят, свят, седяй во грому, обладавый молниями, проливый источники на лицо земли. О владыко страшный и грозный! Сам суди окаянному дьяволу с бесы, а нас, грешных, спаси! Боже страшный, боже чудный, живый в вышине (тобто, що живе на небі), ходяй в громе! Сам казни врага своего, дьявола».

Так пояснює грозу віра. Але чи стає зрозумілішою після таких пояснень гроза? Чи зрозуміло, чому і як вона виникає? Тут сказано, що вона виникає з волі надприродних сил. А вони ж самі що таке? І чому і як вони діють? Кажуть, що вони діють по своєму хотінню і свавіллю. Але хіба їх хотіння зрозуміле? Все це ще менш зрозуміле, ніж сама гроза. Так пояснювати грозу — значить пояснювати незрозуміле ще більш незрозумілим. Що ж це за пояснення? Це просто — затемнення.

Так само пояснюють і всі чудеса. Іншими словами, розум відкидається, а на його місце стає щось зовсім незрозуміле, навіть, непоясниме і безглузде.

ЯК ЛЮДИ ВИПРАВДОВУЮТЬ САМИХ СЕБЕ, ВІРЯЧИ В НІСЕНІТНИЦІ

Однак розум не може не виступати проти таких нісенітниць. А коли це так, то ясно, що віра може триматися в душі па самому лише незнанні та нерозумінні людському.

І ось що цікаво: є віруючі, які це добре розуміють. Розуміють, але все-таки вірять. Один учений і розумний монах, який жив близько тисячі років тому, сказав: «Я вірю, вірю саме тому, що це безглуздо» (Credo, quia absurclum ets)[3]. Цими словами він хотів сказати: «Якби не було безглуздим те, в що я вірю, то я сприйняв би це і без віри, на основі своїх міркувань, розумом. А щоб вважати безглуздя істиною, для цього потрібна, зрозуміло, віра». Так міркували колись навіть найбільш освічені люди. Були серед них і такі, які цим пишалися. Проте саме так міркуючи, не можна не помилятися.